Ну, а там — наче в казці: чим далі, тим цікавіше.

Сомову потрібен ворог. Навряд чи один. Бажано викрити когось зі своїх, оголосивши перевертнем. У віддаленій перспективі він, Андрій Левченко, виглядав, як не поверни, підходящим кандидатом.

Погодившись із самим собою, що не має на рахунок нового начальника селищного відділу НКВС жодних ілюзій, Андрій заспокоївся. Так траплялося, коли чітко розумів, де ворог і як він виглядає. Тож, вирішивши надалі пильніше стежити за словами та емоціями, Левченко вийшов з башти, осідлав мотоцикл і подався додому.

…У Поліни Стефанівни були гості. Точніше — гостя. Навпроти бібліотекарки за круглим столом на зігнутих ізнизу ніжках сиділа худорлява, коротко, майже під хлопчика стрижена жінка в окулярах. Увагу привертала оправа: на фоні ношених спідниці та жакета сприймалася чимось чужорідним, самою лише формою немов підкреслюючи інакшість власниці. Бібліотекарка теж носила окуляри, круглі, зі шворкою замість лівої дужки, ледь тріснуті. Знаючи, як це може сприйматися сторонніми, Поліна Стефанівна намагалася вдягати їх, лише коли треба зосередитись. Тож бібліотечні формуляри заповнювала, мружачись. Але, розкладаючи карти, як ось зараз перед гостею, завжди озброювала очі. Натомість окуляри на носі тієї були забрані в черепахову оправу, старовинні й добротні, додаючи їхній власниці одночасно солідності, неприступності, помітного відчуття стилю та гідності.

Вона ніби відгороджувалася від світу цими скельцями.

Коли Андрій побачив дружину Сомова вперше, чомусь порівняв саме ці строгі добротні окуляри з фортечним муром. За яким Лариса Сомова шукає захисту.

— Добрий вечір.

— Здрастуйте.

Ввічливо привітавшись, Лариса підвелася, кивнула господині:

— Мабуть, побіжу, Стефанівно.

— Я не все вам пояснила, Ларисо Василівно…

З її голосу Левченко відчув — не надто хоче втримати гостю. Поява квартиранта їхній розмові напевне заважатиме.

— Дякую, я все зрозуміла. Іншим разом. Я ще зайду, ось знайду час…

— Приходьте, Ларисочко. Не так часто зустрічаєш людину, з якою можна поговорити просто так. А то давайте вечеряти, чаю…

— У мене Юрко вдома. Ми з ним теж збираємося вечеряти. І взагалі… хворіє він.

— Так ви його до Нещерета. З ним у область не треба, ви ж знаєте, як нам тут пощастило.

Це було чистою правдою. Місцевий доктор Антон Савич Нещерет, котрий через катастрофічний брак кадрів за сумісництвом завідував лікарнею, виявився фахівцем широкого профілю. Давав собі раду лише з кількома санітарками та медсестрами, цілком справляючись із навантаженнями дореволюційного земського лікаря. В область хворих відправляв у крайніх випадках, коли не мав під рукою всього необхідного. Сатанівці без усяких жартів вважали Нещерета цілителем, чиїми руками водить Бог.

Лариса обсмикнула спідницю.

— Для чого таку важливу людину смикати через хворе хлопчаче горло… Були в Кам'янці недавно, з морозивом переборщив. Не щодня діти тепер ласують, війна. А з вами, Андрію, все добре? Вам до товариша Нещерета не треба?

— З якого переляку?

— Чула, ви нині були героєм. Не поранили вас?

— Від мене кулі відскакують. Якщо я їх зубами не зловлю, — хотів пожартувати, та побачив — не виходить, відмахнувся: — Про героїзм… Не люблю. Так, бої місцевого значення. З цим доведеться жити ще довго.

— На жаль, — зітхнула Лариса. — Знати б, скільки. Зведення чули сьогодні?

— Не до того. А що, гарні новини?

— Білорусію звільнили. Наші війська на підступах до Бухарешту. Це якщо коротко.

— А в нас тут, шановне жіноцтво, свої новини, — розвів руками Андрій. — То як, Ларисо Василівно, може, таки по чайку вдаримо?

— Вдаряти треба по ворогу, — молода жінка посміхнулася самими губами, поправила окуляри. — Піду, піду. Треба годувати своїх чоловіків. Ви в курсі, Андрію, коли мій там додому збирається?

— Начальство. Тільки він знає. То, може, підкинути?

— Пройдуся пішки. Я не боюся перевертнів, — губи розтягнулися ширше, очі не сміялися.

Попрощавшись, Лариса Сомова накинула темно–червону, явно трофейну шаль, і двері за нею зачинилися.

— Строга, — кивнув Левченко їй вслід. — Ох, бідна ця дітвора, така вчителька їм попалася, та ще й з математики.

— Ви про що?

— Завжди боявся математики, — пояснив Андрій. — А ви, Стефанівно, не заспокоїтесь ніяк. Усе гороскопи, пасьянси, інше мракобісся, — сказав беззлобно, не засуджував, не лаяв, намагався жартувати. — І що такого таємного ви тут обговорювали, що мені не можна слухати? Я ж бачу, що перервав вам цікаву розмову.

Знявши свої поламані окуляри, Поліна Стефанівна протерла очі двома пальцями.

— Мені чомусь здається, Андрію, що вам можна довіряти чужі секрети. Бо так само здається, що маєте власні, хіба ні?

— З вашими здібностями, Стефанівно, ви б могли легко розгадати всі мої страшні таємниці.

— Деяких краще не знати, — повчально мовила хазяйка. — Лариса прийшла до мене сама. Хтось їй сказав, ніби бібліотекарка щось може побачити… Пророцтво, таке різне. Нічого я не вмію, то все плітки, ви ж мали давно переконатися, Андрію. Тим не менше, вона прийшла.

— Чого хоче? — питаючи, Левченко скидав портупею.

— Дізнатися, чи живий її чоловік.

— О! Так запитала б у мене! Бачив капітана Сомова десь пару годин тому, живим та здоровим.

Поліна Стефанівна знову начепила окуляри, тепер глянула на Левченка крізь скельця. Руки тим часом спритно збирали розкладені на голій поверхні столу карти.

— Я не дарма про таємниці обмовилася, Андрію. Вона в шлюбі з цим Сомовим. Але в хлопчика, Юрія, інший батько. Про нього Лариса й питала. Звуть його Ігор, прізвище Вовк. Воював, його заарештували, судили, як ворога народу. З того часу Лариса нічого про нього не знає. Крім того, що сидить десь за Уралом, у таборі. Вони з Юрком — члени родини ворога народу, Андрію. Тому вона дружина капітана НКВС. Потрібні додаткові пояснення?

— Ні, — Левченко чомусь не надто здивувався. — Що вона хотіла почути від вас?

— Чи живий Ігор.

— І?

— Я сказала — живий.

Левченко гмикнув:

— А ви той… Точно це знаєте? Бо якось до цього часу...

— У мене в роду є циганська кров, якщо це щось узагалі означає, — бібліотекарка сховала колоду в бічну кишеню старої сірої плетеної кофти. — Та навіть якби не було, я повідомила б жінці те, що вона дуже хоче почути про того, кого досі вважає справжнім мужем. Іноді це набагато важливіше, Андрію.

На кров покладайся, а перевірити треба, вирішив Левченко. Самому цікаво стало, чи живий Ігор Вовк…

Зламаний ніс зараз майже не болів.

Правильніше було б сказати — до болю Ігор Вовк просто звик. Коли його нарешті випустили з бараку посиленого режиму в зону, чоботи вертухаїв ще нагадували про себе. Та, прийшовши до тями, Ігор обережно обмацав себе і переконався: пощастило, ребра, здається, цілі. Руки–ноги теж. Дзвони в голові більше не калатали, вона не паморочилася. Хоча Вовк розумів — від такого потужного й безжального удару автоматним прикладом без струсу мозку, хай середньої тяжкості, навряд чи обійшлося. В сухому залишку — збитий набік ніс, але це дурниці.

Могли б і розстріляти.

Сутеніло. Бригади зеків щойно привели з робіт, вже пройшла перекличка, і всі розійшлися по бараках. Ігор переступив поріг свого нового дому. Доведеться називати його так, адже п'ять найближчих років ув'язнений Вовк Ігор Миколайович проведе тут. Хіба що з часом переведуть до іншого табірного пункту, далі, ближче до холодної Півночі.

Це буде залежати від доброї чи злої волі капітана Віктора Сомова.

Долю Вовка вирішив він, організувавши донос та закрутивши справу. Ігор досі дивувався, наскільки тісним може бути світ, що звів двох ворогів дитинства серед великої війни в одному полку. Старший лейтенант Вовк командував саперною ротою, капітана Сомова перекинули на особовий відділ. Не будучи прихильником складних конспірологічних схем, Ігор уже тоді, коли йому наказали здати зброю та оголосили заарештованим, подумав, дивлячись на задоволене лице Сомова: «Я так і знав». Звісно, було звинувачення, на допитах усе спростовував. Але раз за справу взявся, засукавши рукави, такий досвідчений майстер, Вовк не залишив для себе жодних шансів.