Все почнеться завтра.

А сьогоднi в Шамрая був звичайний робочий день.

Звичайний робочий день — це коли зустрiчаєшся з рiзними психами i робиш вигляд, наче вiриш їм та сприймаєш їхню балаканину серйозно.

Iнакше не можна: тодi не повiрять йому.

Все почнеться завтра…

Дверi квартири на шостому поверсi старенької дев’ятиповерхiвки з поламаним лiфтом були оббитi старим коричневим дерматином. Хрест-навхрест його перетинав неглибокий порiз. З обох бокiв красувалися новенькi неушкодженi дверi: лiворуч броньованi, праворуч — iз суцiльного дуба, вкритi блискучим лаком. Номер потрiбної квартири на убогих дверях було написання крейдою, тодi як тi, хто окопався за «навороченими» дверима, цiлком обходилися без квартирних номерiв.

Шамрай натиснув пальцем на кнопку дзвоника. Дзвiнка зсередини не почулося. Вiн начавив ще раз, потiм ще, а тодi обережно постукав по порiзаному дерматину. Ефект нульовий. Тодi Шамрай постукав сильнiше, кулаком, i нарештi за дверима вчувся рух. Клацнув замок, дверi прочинилися на довжину старого, допотопного ланцюжка.

— Це ви? — сторожко запитали з-за дверей.

— Це я, — бадьоро вiдповiв Шамрай. — Вам документи показати?

Дверi зачинилися, аби за мить знову прочинитись, тепер уже — на всю ширину. Ланцюжок скинули. Хазяйкою квартири виявилася коротко стрижена лiтня жiнка, закутана в колись розкiшний i дорогий, а тепер просто старий раритетний оксамитовий халат iз драконами. Нижнiй край халату плавно переходив у самопальнi капцi з собачими мордочками — на кожному базарi таких повно.

Скiльки їй було рокiв Шамрай навiть не намагався прикинути. У поглядi, яким вона його змiряла, нiчого безумного не було. Та й по телефону голос звучав цiлком нормально.

— Документи можна купити будь-якi. Прилiпити фотографiю, ляпнути фальшиву печатку, i нате вам — готовий працiвник органiв.

— Я не працiвник органiв, — гумово посмiхнувся Шамрай. — Ви — Галина Григорiвна?

— Та ясно, що не звiдти, — буркнула жiнка в халатi. — Звiдти до мене вже не ходять. Прошу.

Ступивши крок убiк, Галина Григорiвна кивком запросила гостя проходити. Шамрай зайшов i тут же двома звичними рухами скинув туфлi. Хоча в квартирi було несподiвано брудно. Лiва шкарпетка, торкнувшись лiнолеуму в коридорi, тут же прилипла до якоїсь гидоти.

— Не треба було роззуватися, — зауважила хазяйка. — Це японцi скидають взуття бiля порогу. Але якщо вам так зручно…

— Я трошки японець, — спробував пожартувати Шамрай. — Чи китаєць, не знаю.

— Якщо китаєць, то я пригощу вас зеленим чаєм. Проходьте на кухню. Нам однаково туди.

За чотири роки спiлкування з подiбною публiкою Шамрай вже звик до того, що практично всi персонажi його дописiв — самотнi, живуть у злиднях або на межi злиднiв, проте вперто не помiчають цього. Тому вiн змушений був визнати: такi люди набагато щасливiшi за нього i за таких як вiн. I вже точно щасливiшi за рiзних там мiльйонерiв.

Тому побачене на кухнi Шамрай сприйняв без огиди. Емальована мийка, в нiй — три брудних алюмiнiєвих полумиски, поруч — емальований кухоль у горошок, де киснув пакетик з-пiд чаю. На старому холодильнику, який нiяк не доживе останнi днi, — плетений кошик зi шматком булки, акуратно замотаним у прозорий одноразовий целофановий кульок. Стiл вкритий липкою квiтчастою клейонкою. Поруч — двi табуретки. На плитi — закiптюжений чайник, на стiнi — поличка, де стояла пiвлiтрова банка, повна алюмiнiєвих ложок та виделок, якi колись клали в столовках.

На пiдвiконнi примостилася бiла радiоточка: єдиний предмет обстановки, вимитий до чистого.

— Присядьте… як вас звати?

— Вiктор.

— Ага, присядьте, Вiкторе, я зараз. Чаю, чаю…

Рухи цiєї жiнки нагадували Шамраєвi рухи робота. Добре, нехай i не механiчної ляльки, проте на живу людину з усiма її радощами, бiдами та проблемами його нова знайома була мало подiбна. Хоча на нещасну злиденну тiтку — ще менше. Вогник у її очах Вiктор усе ж таки встиг помiтити. Не зовсiм здоровий, але ж — вогник…

Жiнка напустила в чайник води з-пiд крану, запалила конфорку, зламавши перед цим три сiрники, поставила воду на газ i викинула з кухля використаний пакетик. Сполоснувши посудину, вона взяла з пiдвiконня чашку з пощербленим краєм, теж сполоснула її, поставила перед гостем.

— Ви — мiцний?

— Я? — перепитав Вiктор.

— П’єте мiцний? Чай… мiцний п’єте?

— А, так-так, якщо можна.

Галина Григорiвна взяла з пiдвiконня коробочку з пакетиками дешевого зеленого чаю, кинула гостевi в чашку вiдразу два.

— Цукор?

— Нi, дякую, — чемно вiдповiв Шамрай. — То ви менi дзвонили…

— Я дзвонила не вам. Ви взяли трубку.

— Нехай, — погодився Вiктор. — Але говорили ви зi мною. Можете повторити чи показати хоча б те, що у вас тут вiдбувається?

— Ви ж для цього прийшли, — спокiйно вiдповiла жiнка. — Дивiться сюди, це ось так вiдбувається.

Пiдiйшовши до радiоточки, вона повернула ручку, роблячи звук голоснiше. Але радiо не видало жодного звуку. Шамрай терпляче чекав коментарiв.

— Ви думаєте, що радiо вимкнене, — промовила Галина Григорiвна, хоча в даний момент Вiктор взагалi нi про що не думав. — Ось, гляньте сюди.

Жiнка висмикнула радiо з розетки, потiм вставила штепсель назад. Знову покрутила ручку. Нiчого не вiдбулося, радiо мовчало.

— Тепер так, — жiнка взяла радiо двома руками, кiлька разiв струснула його, при цьому смикнувся i дрiт. Радiо враз захарчало i засвистiло. Причому звуки, якi йшли звiдкись зсередини, неможливо було чiтко вiдокремити один вiд одного. Складалося враження, що вони линуть щонайменше з потойбiчного свiту. Або з космосу.

Так Галина Григорiвна i пояснила по телефону: через радiоточку в неї налагоджено постiйний зв’язок iз Космосом.

Шамрай звично вдав, що все це йому страшенно цiкаво.

— I давно так?

— Третiй мiсяць, — жiнка лишила радiо в спокої, гордо глянула на гостя. — Радiо балакало-балакало, верзло рiзнi нiсенiтницi, а в один прекрасний день взяло i замовкло. Я крутила i так i сяк, потiм набридло. Вирiшила, що воно гавкнулось. Навiть ходила спецiально просити, щоб менi не ставили в оплату за квартиру радiоточку. Все одно я нею не користуюся. Вони, гадюки, не захотiли нiчого мiняти, i я пообiцяла подати на них до суду. Чесно — три рази обiцяла, потiм навiть до адвоката пiшла. У нас тут недалеко, через два будинки, юридична консультацiя. Сидить там така дiвчинка хороша, красива, євреєчка тiльки, але то нiчого… Ну, пояснила менi: нiчого не свiтить, не переможу я тих бюрократiв. Та й грошей все це коштує, а де я стiльки вiзьму, в мене навiть на консультацiю не було. Все платне, хай би вони повиздихали, олiгархи, бандити… Та дiвчинка нiчого, хороша, грошей з мене не взяла. Каже, що прiзвище їй моє знайоме. Її мама, бачте, мене ще по обласному драмтеатру пам’ятає, а я ж там усi головнi ролi… З такої вiдомої актриси вона, дiвчинка, грошей не вiзьме, повага, молодий чоловiче, дорожче коштує. А, дурне… Словом, пiшла я, так нiчого i не виходивши. Думаю, хай вони вдавляться моїми копiйками, не буде їм щастя.

Шамрай не переривав монологу, тiльки встиг увiмкнути диктофон. Галина Григорiвна помiтила це, та нiяк не вiдреагувала — говорила i говорила. Не зупинив її навiть закипiлий чайник.

— Значить, перестала я правди добиватися, — хазяйка вимкнула газ, пiдхопила чайник за ручку, почала мотиляти ним, мов пiп кадилом, i Вiктор перелякався, що зараз вона виллє йому окрiп кудись у район ширiньки. — Ну, пройшов мiсяць, другий, третiй, i просто серед бiлого дня радiо раптом ожило. Не заговорило, звернiть увагу, а саме ожило. Ось так, як ви щойно бачили, — чайник критично нахилився над Шамраєм, той трiшки посунувся, хоча обiйшлося: окрiп потрапив точно в чашку, заливши два пакетики, якi миттєво спливли. — Спочатку я хотiла вимкнути — чого б воно менi отак свистiло? — жiнка налила води собi в кухоль. — А потiм почала дослухатися, i все зрозумiла. Ви нiчого не зрозумiли, Вiтю?