— Капiтан Бражник, карний розшук, — вiзитер показав на ходу документи, аби вiдразу зняти всi можливi запитання i одночасно поставити новi. — Я зайду?

Не чекаючи дозволу, капiтан з перебитим носом пройшов у квартиру, акуратно прикрив за собою дверi.

— Ви — Вiктор Шамрай?

— Ну…

— Документи покажiть. Паспорт, якщо не важко.

Вiктор, далi не розумiючи, що вiдбувається i до чого тут карний розшук, пройшов до кiмнати, витягнув з шухляди паспорт, простягнув гостевi. Бражник перегорнув сторiнки, постукав корiнцем документа по долонi, не поспiшаючи повертати.

— Таке дiло… Менi необхiдно допитати вас про вашi стосунки з Томiлiною Тамарою Григорiвною. Знаєте таку?

— Знаю. Не близько. Три рази по телефону спiлкувалися, двiчi зустрiчалися.

— Ага, — Бражник пройшов до кiмнати. Акуратно, навiть пiдкреслено акуратно поклав паспорт на книжкову полицю. Тодi дiстав iз внутрiшньої кишенi складену газету, розгорнув. «Неймовiрнi факти», сторiнка з фотографiєю Томи i його репортажем з аномальної зони. — Ви писали?

— Я. Щось не так?

— Щось не так, — погодився Бражник. — Це вийшло вчора. Вiд учора громадянку Томiлiну Тамару Григорiвну нiхто не бачив.

Шамрай помовчав, переварюючи iнформацiю.

— Я тут до чого?

— Не знаю, — зiзнався Бражник. — Саме це треба з’ясувати. Останнiм часом громадянка Томiлiна майже не виходила з дому. Ви коли бачилися з нею?

— На минулому тижнi… Я i забув уже. Ми ж не близько знайомi, розумiєте? У мене таких знайомих…

— Ви це вже казали, — жестом зупинив його Бражник. — Отже, виглядає на те, що ви — останнiй, з ким вона спiлкувалася особисто. До позавчора з громадянкою Томiлiною був тiльки телефонний зв’язок. Вчора вийшло оце, — вiн показав газету. — Але за нашими даними громадянка Томiлiна кудись зникла ще позавчора пiд вечiр. Вдома її немає. Там, правда, рейвах, видно, кудись бiгом збиралася. Машини на стоянцi немає. Власне, — Бражник кахикнув, — охоронець на стоянцi засвiдчив: Томiлiна близько вiсiмнадцятої години позавчорашнього вечора сiла в машину i кудись поїхала. У неї при собi була невелика дорожня сумка. Вона дуже поспiшала.

— Все це дуже цiкаво, тiльки я тут до чого?

— Кажу ж вам — не знаю. Поки що нiхто нiчого не знає. Вчора шукали її цiлий день. Вранцi сьогоднi оця ваша писанина вийшла. Ви самi кажете, що знайомi з Томiлiною. Може, хоч щось поясните.

— Та якого чорта я повинен щось вам пояснювати?! — не стримався Шамрай. — Вриваєтесь, показуєте газету, в чомусь звинувачуєте…

— Не вривався я до вас, — Бражник тримався спокiйно, навiть якось вiдсторонено. — Ви мене самi впустили. I не звинувачує вас нiхто нi в чому. Поки що…

— Поки що? А в чому мене можна звинуватити?

— Це справа прокуратури. Ми працюємо зi свiдками, — пауза. — Або з пiдозрюваними.

— Свiдками — чого? — Шамрай уже розпалявся. — Пiдозрюваними — в чому?

— Така справа, — Бражник потер пiдборiддя. — Тамара Томiлiна у нас на пiдписцi.

— На пiдписцi?

— На пiдписцi. Про невиїзд. Вона проходить свiдком по «убойнiй» справi. У неї пiдписка про невиїзд, а вона зникла. Недобре. А тут iще ваша писанина… Поїхали, Вiкторе Максимовичу, там слiдчий чекає.

Бач, по-батьковi запам’ятав, машинально вiдзначив Шамрай.

Все iнше дiйшло до нього пiзнiше.

13

Слiдчим, до якого Шамрая привiз капiтан Бражник, виявилася втомлена некрасива жiнка в окулярах рокiв пiд сорок.

Звали її Кiра Антонiвна, прiзвище — Березовська. Сам Бражник з її кабiнету не вийшов, примостився в кутку на новенькому стiльцi. Примiщення прокуратури, в якому Вiктор, навiть з огляду на обставини, про якi не хотiлося згадувати, нiколи не бував, зовсiм не вiдповiдало його уявленням про казеннi установи. Тут було навiть по-своєму затишно, всюди ще лишилися слiди свiжого ремонту. Частиною якого, поза сумнiвом, були i новi офiснi меблi.

Без передмов, нiчого не пояснюючи, Березовська пiдсунула до Шамрая чистий аркуш, розказала, що вiн повинен написати, i вони з Бражником терпляче i мовчки чекали, доки Вiктор виконає прохання. Швидко перебiгши написане очима, жiнка простягнула аркуш оперу. Той пiдвiвся зi свого зручного мiсця, взяв папiр, теж прочитав, тiльки бiльш уважно, тодi поклав аркуш перед слiдчою i знову всiвся. Вони розташувалися так, що Березовська дивилася в обличчя Вiктору, а Бражник їв очима його спину.

— Тепер послухайте, що ви написали, — Кiра, яка, навiть виглядаючи не молодшою i не старшою за свої роки, навiть незважаючи на те, що сiра зовнiшнiсть мусила не додавати, а забирати якусь кiлькiсть рокiв, у сприйняттi Шамрая усе ще не дотягувала до Антонiвни, вiдкинулася на спинку свого стiльця. — Значить так: «Я, Шамрай Вiктор Максимович, працюю спецiальним кореспондентом газети «Неймовiрнi факти». Профiль нашого видання — рiзнi незвичайнi явища, в тому числi — паранормальнi. Цi явища всi автори, включно зi мною, намагаються дослiджувати». Поки що правильно?

— Правильно, — пiдтвердив Шамрай.

— Згодна. Вашу газету всi знають. Читаємо далi, — слiдча зiтхнула i почала виразно декламувати: — «П’ятого листопада цього року до мене в редакцiю прийшла громадянка, яка назвалася Тамарою Томiлiною. Ранiше я з нею знайомий не був».

Вiд того, як раптово виринув з-за його спини Бражник, Вiктор здригнувся. Перед його обличчям рука опера тримала фотографiю.

— Ця жiнка приходила до вас?

З фото на мене дивилася усмiхнена Тамара. Знiмали крупним планом на фонi єгипетської пiрамiди. На дiвчинi була бiла футболка.

— Ця, — кивнув Вiктор, опер забрав фотку, знову повернувся на мiсце. Шамрай озирнувся на нього, але слiдча знову почала читати, i Вiктор переключився на неї.

— Тамара запропонувала менi тему для статтi. Вона розказала про вiдселене село Пiдлiсне, яке знаходиться десь на межi Овруцького та Народницького районiв Житомирської областi. За її словами, на територiї цього покинутого пiсля аварiї на Чорнобильськiй АЕС села iснує аномальна зона. Ця зона негативно впливає на всiх, хто так чи iнакше пов’язаний зi згаданим селом. Правильно?

— Правильно.

— Поки що цiлком у дусi вашої газети, — кивнула швидше сама до себе, нiж до Вiктора слiдча. — Ось тут далi ви пишете: «Тамара Томiлiна в розмовi зi мною пояснила, що вона вiдчуває на собi вплив аномальної зони, бо свого часу її мама завагiтнiла нею в Пiдлiсному i негативна енергетика тiєї мiсцевостi передалася дитинi в спадок». Правильно?

Тут Шамрай не став поспiшати з вiдповiддю. Повз увагу Березовської це не проскочило.

— Це ж ви писали, Вiкторе Максимовичу. Власною рукою. Зрозумiли, до чого я веду?

— Нi, — чесно признався той.

— Коли таке написано в вашiй газетi, це сприймається зовсiм iнакше. Так би мовити, в загальному контекстi iнших публiкацiй вашого видання. А коли таке писати в пояснювальнiй записцi слiдчому прокуратури, який веде справу про навмисне вбивство, — погодьтеся, звучить досить дивно. У себе в колективi ви сприймаєте подiбнi iсторiї на «ура». Люди, якi вас читають, теж нiчого пiдозрiлого не бачать. Бо вони хочуть вiрити i вiрять. Але ось це, — Кiра помахала в повiтрi списаним аркушем, — я змушена буду пiдшити до кримiнальної справи. Тому менi треба прийняти рiшення: сприймати написане за чисту монету чи просити вас дати iншi пояснення.

— Якi б налазили на здорову голову, — пiдтакнув зi свого мiсця опер. Шамрай вiдчув, як зволожiли долонi. Нерви. Вiн старанно витер їх об штани.

— Хочете ви цього чи нi, панове, тiльки iнших пояснень у мене нема. Я написав усе як було. I взагалi, тепер ви пояснiть менi: яка кримiнальна справа, яке вбивство, до чого тут Томiлiна i головне — до чого тут я.

— Не поспiшайте, — промовила Березовська. — Давайте читати далi. Значить так: «Перевiряючи слова Тамари Томiлiної, я з групою колег наступного дня, шостого листопада, виїхав на пошуки Пiдлiсного, яке на сучасних картах не вказане. На трасi ми зустрiли працiвникiв мiлiцiї, якi пояснили нам, зрозумiвши, в чому суть справи, як дiстатися до покинутого села. На територiї вiдселеного села Пiдлiсного була проведена бiолокацiя, в результатi чого справдi виявлена наявнiсть у вказаному мiсцi геопатогенних зон»… Зон з поганою енергетикою? — уточнила слiдча.


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: