Натомiсть типовi мiськi божевiльнi, з якими зазвичай Шамрай мав справу, завжди були впевненi в собi, своїх словах, вчинках та власнiй правотi. I всi як один неохайно i старомодно вдягалися, смердiли потом, у них пахло з рота, з волосся рiздв’яним снiгом опадала на плечi лупа. Чоловiки були або неголеними, або навпаки — виголенi до синього, аж до порiзiв на щоках. Жiнки не знали про iснування перукарiв. Та головне — всi вони вирiзнялися балакучiстю, заговорюючи навiть охорону, звиклу до подiбної публiки.

Ця ж мовчала, трималася скромно, наче миша в котячому заповiднику.

— Вiктор, — кивнув вiн. — Хто вам сказав i з якого ви приводу?

— Сказали по телефону. Сьогоднi вранцi дзвонила, виклала суть справи…

Дiвчина й далi виглядала знiяковiлою. Шамраю здалося навiть, що вона насилу стримується, аби не повернутися i не втекти геть.

— Добре, давайте до мене пройдемо, — кивнув Вiктор, пропускаючи гостю вперед.

Вiдчинивши перед нею дверi свого кабiнетика, журналiст жестом запросив її проходити, причинив дверi, кивнув на стiлець, сам примостився за столом.

Курити вiн кидав перiодично, i зараз тривав перiод кидання: без цигарок Вiктор тримався вже четвертий мiсяць. Проте попiльничка з логотипом фiрми, якiй належала газета, стояла на столi постiйно. Шамрай пiдсунув її до дiвчини. Та сприйняла це як належне, витягла з сумочки пачку довгих бiлих дамських цигарок, дорогу запальничку, затяглася. Перехопивши погляд Вiктора, покрутила запальничку в пальцях.

— Подарунок.

— Ага, — Шамрай не знав, як ще вiдповiсти.

Гостя кинула запальничку в надра сумочки, струсила попiл, очiкувально глянула на Вiктора. Той, у свою чергу, подивився не неї.

— Ну, так що?

— А що? — дiвчина клiпнула ледь розкосими очима, якi пiдтверджували наявнiсть в її генах малесенької частки схiдної кровi.

— Яка у вас справа, з чим прийшли? — заохочував Шамрай. — Мiж iншим, як вас звати?

— Тамара. Тома. Прiзвище — Томiлiна, — довгий нафарбований нiготь збив попiл у попiльничку.

— Прекрасно. Тома Томiлiна. Чим я можу вам допомогти? Ну, раз уже вас на мене перенаправили…

Тамара Томiлiна витримала невеличку паузу.

— З чого почати… Навiть не знаю…

— Завжди треба починати з початку, — порадив Шамрай.

— Та у тому-то й рiч, що я не знаю, де в цiєї iсторiї початок, i головне — чим вона закiнчиться. Ви ж займаєтеся рiзними незвичайними явищами, правильно?

— Неправильно. Ми про них пишемо. Займаються ними або, коли говорити бiльш точно, вивчають їх спецiальнi люди в спецiальних установах. Звiсно, ми працюємо з такими фахiвцями в постiйному контактi, тому…

— Оцi вашi фахiвцi пошлють мене в дурдом! — вiдрубала Тамара i зробила велику затяжку. — Знаєте, є така спецiальна лiкарня в Зарiчанах[1]? А я не божевiльна, в мене отут, — вона постукала себе пальцем по лобi, — усе в нормi. Просто є факти, якi я не можу перевiрити сама. А ви у вашiй газетi тiльки тим i займаєтесь, що перевiряєте такi iсторiї.

— «Такi» — це якi, Томо? — Шамрай вiдчув: тут теж треба набратися терпцю. — Ви ближче до дiла якось, а то все колами ходите…

— Ось я i не знаю, як так почати, аби ви не здали мене в дурдом.

— Ми нiкого в дурдом не здаємо, — спробував заспокоїти дiвчину Вiктор. — Кажiть уже, а я сам вирiшу, що робити i як реагувати. Повiрте, менi тут таке доводиться вислуховувати — мамо, не горюй!

— О’кей, — нарештi наважилась Тамара Томiлiна. — Вас цiкавлять аномальнi зони?

— Це наш профiль, — погодився Шамрай. — Якщо ви знаєте якусь, про яку ми ще не писали, — викладайте смiливо. Буду тiльки вдячний.

— Є одна така зона. Понад сто кiлометрiв звiдси, мiж Народницьким i Овруцьким районами. Там є село Пiдлiсне. Вiрнiше, було: всiх майже повнiстю вiдселено пiсля Чорнобиля. Село маленьке i майже вимерле. Там багато таких, цi територiї потрапили в зону вiдчуження…

— Стоп-стоп! — Шамрай жестом зупинив дiвчину. — Вибачте, звичайно, за дурнувате питання, але скiльки вам рокiв i звiдки ви так добре все це знаєте? Менi, наприклад, тридцятка влiтку була. Коли Чорнобиль рвонув, я тiльки перший клас закiнчував, але всю ту чорнобильську панiку пам’ятаю. Мене потiм кiлька разiв оздоровлювали разом з iншими дiтьми, якi вважалися «чорнобильськими». Ось тiльки я таких подробиць не можу вам розказати, треба спецiально дiзнаватися…

— А ви не перебивайте! — Тамара нервовим жестом роздушила бичок об дно попiльнички i тепер не знала, куди подiти руки, тож витягла з пачки другу цигарку, знову закурила. — Не перебивайте, менi i так непросто слова добирати. Бо в цьому вся сiль, — вона знову витримала якусь театральну паузу. — Справа в тому… Справа в тому, що я мусила народитися в тому самому Пiдлiсному навеснi вiсiмдесят шостого, коли Чорнобиль гахнув.

Шамрай вiдкинувся на спинку стiльця, спробував переварити першу порцiю iнформацiї.

— Так, — нарештi промовив вiн. — Що значить — мусили народитися? I чому саме там? Коли ж ви народилися, врештi-решт?

— Можу паспорт показати. До речi, з собою взяла.

На пiдтвердження своїх слiв Тома Томiлiна, примостивши цигарку на краєчок попiльнички, понишпорила в сумочцi i витягла з її надр паспорт, розгорнувши його на потрiбнiй сторiнцi.

— Мiсце народження — Хмельницька область, Старокостянтинiвський район, село… Ага, — Шамрай знову не знав, як на все реагувати. — I що з того?

— Дату народження бачите?

— Четверте травня одна тисяча дев’ятсот вiсiмдесят шостого року. Вам зараз уже двадцять два, — для чогось ляпнув Вiктор. — Поки нiчого не доходить. Може, я щось пропустив, чого не повинен був?

— Чорнобиль рвонув двадцять шостого квiтня, — Тамара тепер говорила з ним, як iз дитиною, котрiй пояснюють, чому не можна совати пальцi в розетку. — Я народилася через вiсiм днiв. Хоча мусила не так скоро, за всiма розрахунками пологи в мами мали початися на кiлька тижнiв пiзнiше. Наша родина жила в тому самому Пiдлiсному, невеличкому селi. Коли все трапилося, батько заплатив сусiдовi якiсь шаленi на той час грошi, аби вiн вивiз вагiтну маму до батькових родичiв, на Подiлля. Вважалося, що там безпечнiше. Ось чому я народилася не там, де мусила.

— Гм, — Шамрай потер пiдборiддя. — Це… має якесь значення?

— У свiтлi того, що вiдбувається зi мною останнiм часом, так, має, — Тамара сховала паспорт i знову закурила. — Вже кiлька тижнiв Пiдлiсне кличе мене до себе.

Не звертаючи увагу на реакцiю Вiктора на сказанi нею слова, Тамара продовжила, дивлячись тепер йому просто в очi:

— Там, у Пiдлiсному, зникають люди. Там — аномальна зона, гибле мiсце. Тому, до речi, звiдти i почали вiдселювати людей чи не найпершими. Я мусила народитися там, у мене є зв’язок з цiєю територiєю. Тепер Пiдлiсне кличе. Воно хоче, аби я повернулася. Воно хоче забрати мене, поглинути, розумiєте? Забрати назавжди. Чи хоча б забрати частину моєї пам’ятi. Розумiєте? Чого б то так дивитися? Правда, дурдом за мною плаче?

У тому, що його нова знайома була цiлком здоровою людиною, Вiктор Шамрай не сумнiвався.

З його особистого досвiду спiлкування з тими, хто так чи iнакше має якесь вiдношення до паралельного свiту та незвичайних явищ, випливав один беззаперечний факт: справжнiй божевiльний чи людина з бодай невеликими психiчними вiдхиленнями нiколи не сумнiвається у власнiй нормальностi. Ба навiть бiльше, у сприйняттi таких людей увесь свiт довкола давно вже зiстрибнув з розуму i не завалився в тартарари лише завдяки таким як вони.

Тамара Томiлiна поводила себе достатньо адекватно для того, аби в її розповiдь така досвiдчена в подiбних справах людина як Шамрай, повiрила. Звiсно, з певними обмовками, але — повiрила. Розказала ж дiвчина таке.

Народницький та Овруцький райони справдi вважаються в Житомирськiй областi чи не найбiльш постраждалими вiд Чорнобильської аварiї територiями. Частину цих територiй ще двадцять з гаком рокiв тому оголосили зоною вiдчуження, а людей звiдти почали масово переселяти. Проте силомiць нiкого не тягли, через те в окремих селах лишилися поодинокi мешканцi, переважно люди старшого вiку. Поступово вони помирають, але навiть якщо там не залишиться жодної людини, зону вiдчуження i покинутi села з хуторами все одно охоронятимуть спецiальнi мiлiцейськi пiдроздiли.