Міс Гевішем, спираючись на костура, походжала по кімнаті з довгим накритим столом. Горіли все такі самі тьмяні свічки. Почувши нашу ходу, міс Гевішем зупинилась і обернулася. Вона якраз була навпроти зігнилого весільного пирога.

- Залишіться, Capo,- сказала міс Гевішем.- Ну то як, Піпе?

- Я завтра від'їжджаю до Лондона, міс Гевішем:- Я старанно зважував кожне слово.- І мені подумалося, що ви, можливо, не матимете нічого проти, якщо я завітаю до вас попрощатися.

- А ти став он який чепурун, Піпе,- сказала вона, обвівши круг мене костуром, немов та добра фея, що здійснила моє чарівне перетворення і тепер уділяла мені ще одного дарунка насамкінець.

- На мене спало таке велике щастя, відколи я останнього разу бачив вас, міс Гевішем,- пробурмотів я.- І я за це страшенно вдячний, міс Гевішем.

- Так-так,- сказала вона, врадувано косячи поглядом на розгублену й пройняту заздрістю Сару.- Я бачила містера Джеггерса. Я чула про це, Піпе. Отже, завтра ти від'їжджаєш?

- Так, міс Гевішем.

- І тебе всиновив якийсь багач?

- Так, міс Гевішем.

- Ім'я якого залишається невідомим?

- Так, міс Гевішем.

- І містера Джеггерса уповноважено стати твоїм опікуном?

- Так, міс Гевішем.

Вона просто упивалася цими запитаннями й відповідями, бачачи, як заздрощі дедалі дужче гнітять Сару Покет.

- Ну що ж,- мовила вона далі,- перед тобою блискуче майбутнє. Будь розважливий, поводься гідно, слухайся вказівок містера Джеггерса.- Вона подивилась на мене, а тоді на Сару, пригніченість якої викликала словтішний усміх у неї на обличчі.- Прощавай, Піпе! Ти ж завжди зберігатимеш це ім'я, правда?

- Так, міс Гевішем.

- Прощавай, Піпе.

Вона простягла мені руку, і я схилився на коліно й приклав її до уст. Я не думав, як попрощаюся з міс Гевішем,- це просто вийшло само собою. Вона подивилась на Сару Покет з торжеством у своїх загадкових очах, і такою я й залишив цю добру фею, коли вона стояла, схрестивши руки на костурі, посеред тьмяно освітленої кімнати, біля повитого павутинням зігнилого весільного пирога.

Сара Покет провела мене вниз, немов того привида, якого треба швидше викурити з дому. Вона все не могла прийти до тями, побачивши мене в такому незвичному вигляді, і так і була вкрай розгубленою. Я сказав їй: «Прощавайте, міс Покет», але вона тільки витріщилась на мене, явно не чуючи моїх слів. Вийшовши з будинку, я поспішив до містера Памблечука, скинув новий костюм, зав'язав у клунок і подався додому у своїй старій одежі, в якій, правду кажучи, почував себе куди вільніше, хоч і мусив нести клунка в руках.

І ось ті шість днів, що начебто мали тягтись так довго, блискавично збігли, і вже завтрашній день дивився мені в очі, а я не наважувався підвести на нього погляд. З кожним наступним вечором, як їх залишалося з шести п'ять, тоді чотири, три й два - мені дедалі дорожчим ставало товариство Джо й Бідді. Останнього вечора я їм на втіху вбрався в новий костюм і просидів у цій пишноті до самої ночі. Заради врочистої нагоди ми влаштували гарячу вечерю, оздоблену неминучою курячою печенею та фліпом. Усім нам було дуже сумно, хоч як ми й прикидалися бадьорими.

Вийти з села зі своєю валізкою я мав о п'ятій годині ранку, і ще напередодні ми з Джо домовилися, щоб він мене не проводив. Боюся - далебі, боюся! - чи не крилася за цим думка, що якби ми вдвох показалися на стоянці диліжансів, надто вже різкий контраст був би між нами. Я силкувався переконати себе, що нічого такого й не думаю, але, піднявшись у свою кімнатинку того останнього вечора, мусив таки визнати, що це дуже ймовірно, і вже ладен був зійти вниз і попросити Джо, щоб провів мене. Але не зійшов і не попросив.

Усю ніч мені снилися неспокійні сни, в яких диліжанси їхали куди завгодно, аби лиш не до Лондона, і запряжено в них було то собак, то котів, то свиней, то людей, але жодного разу - коней. Химерні дорожні пригоди не полишали мене до самого світанку, коли вже почали співати пташки. Тоді я підвівся, почав одягатись, але, присівши біля вікна, щоб востаннє оглянути краєвид, там-таки міцно заснув.

Бідді раненько встала приготувати мені сніданок, і я, не проспавши й години, крізь сон почув дим з кухні й перелякано схопився, подумавши, що вже день. Але ще довго після цього - знизу вже почувся брязкіт чашок, та й я сам давно був одягнений - мені не ставало духу спуститись. Я так і сидів нагорі, то відмикаючи й розв'язуючи свою валізку, то знов замикаючи її й зав'язуючи, доки нарешті Бідді не гукнула, що я спізнююсь.

Снідав я поспіхом, байдужий до їжі. Схопившися з-за столу, я жваво, наче це тільки-но спало мені на думку, сказав: «Що ж, мабуть, уже пора!», поцілував сестру, що, сидячи на своєму звичайному місці, сміялася, кивала й тіпала головою, поцілував Бідді й обняв Джо за шию. Потім узяв валізку й вийшов. Востаннє я побачив їх, коли оглянувся на якусь шамотню позад себе: це Джо кидав услід мені старого черевика, а другого черевика кидала Бідді. Я тоді зупинився й помахав їм капелюхом, у відповідь на що любий мій Джо, вимахуючи дужою правицею над головою, хрипко прокричав: «Гур-ра!», а Бідді затулила обличчя фартухом.

Я жваво йшов уперед, думаючи, що от вибратися виявилось куди легше, ніж я боявся, і що як це виглядало б, якби старий черевик полетів навздогін за диліжансом на очах в усієї Головної вулиці! Дорогою я невимушено посвистував. У селі всюди було мирно й тихо, легкий туман урочисто знімався вгору, немов відкриваючи переді мною світ,- а я ж був тут колись такий маленький і безневинний, і те, до чого я прямував, здавалося таким невідомим і безмірним, що раптом грудка підкотилась мені до горла, і я заплакав. Сталось це край села, де стояв дорожній стовп із вказівним перстом; я поклав на нього руку й сказав:

- Прощавай, мій любий, дорогий друже!

Нам не слід соромитися своїх сліз, бог свідок, бо вони ж наче дощем змивають задушливу пилюгу, що висушує наші струджені серця. Коли я виплакався, мені полегшало - я пожалкував за дечим, гостріш відчув власну невдячність і подобрішав. Якби до мене раніше прийшов цей плач, Джо, певне, був би зі мною у ту хвилину.

Настільки упокорили мене ці мої сльози, які знов і знов навертались мені на очі на безлюдному шляху, що, й сівши в диліжанс і виїхавши з міста, я все з болем у серці думав, чи не зійти мені, коли мінятимуть коней, та не вернутись назад, щоб ще бодай вечір побути у колі близьких і якось щиріше з ними розпрощатися. Коней поміняли, а я так і не наважився висісти, втішаючи себе тим, що й з наступної станції це так само можна буде зробити. У цих міркуваннях мені не раз ввижався Джо то в одному, то в іншому перехожому, що наближався до нас, і серце у мене завмирало… Так наче Джо міг тут опинитись!

Ми ще раз поміняли коней, і ще раз, і вже було занадто пізно й занадто далеко вертатись, тож я поїхав далі. А туман тим часом геть увесь урочисто знявся вгору, і переді мною розпростерся широкий світ.

Такий кінець першої пори Піпових сподівань.

Поїздка від нашого міста до столиці тривала годин зо п'ять. Полудень уже минув, коли запряжена четвериком дорожня карета, в якій я їхав, влилася в тисняву лондонського вуличного руху й підкотила до заїзду «Схрещені Ключі» на розі Вуд-стріт і Чіпсайду.

Ми, британці, на той час дійшли рішучого переконання, що піддавати сумніву нашу найкращість в усьому - рівнозначне національній зраді; якби не це, то я, настраханий величезним обширом Лондона, ледве чи сумнівався б, що вулиці тут досить бридкі, криві, вузькі й брудні.

Містер Джеггерс, як і було домовлено, сповістив мені свою адресу - вулиця Літл-Брітен; нижче на візитівці він дописав: «Поблизу ринку Смітфілд, поруч з конторою диліжансів». Однак візник, засмальцьовану шинелю якого покривало чи не стільки ж пелерин, скільки йому було років, так старанно запакував мене у свою карету й загородив відкидною рипучою підніжкою, немов збирався везти за півсотні миль. Чимало часу пішло на те, щоб він вибрався на передок, оздоблений, як я пригадую, старим, побитим негодами гороховим чохлом, що його міль сточила на стріп'я. Чудернацька то була буда - з шістьма великими коронами по боках, з обідраними петлями ззаду, де могла б учепитися ціла юрба лакеїв, і добрим разком цвяхів під ними, щоб віднадити охочих проїхатись на дурничку. Не встиг я пристроїтись у кареті й вирішити, на що більше вона скидається - на клуню чи лахмітникову крамничку, і подумати, навіщо конче всередині тримати торби з вівсом,- коли помітив, що візник уже лаштується злазити, наче ми ось-ось маємо зупинитись. Незабаром ми й справді зупинились на якійсь похмурій вуличці, перед конторою, на відчинених дверях якої було виведено: «Містер Джеггерс».