Вона весело простягла мені руку - похмурий настрій Естеллин уже розвіявся,- і я затримав її у своїй долоні й підніс до уст.

- Смішний же ви хлопчисько, - сказала Естелла,- ніякі остереження на вас не діють! Чи ви робите це з тих самих мотивів, з яких я колись дозволила вам поцілувати мене в щоку?

- А які то були мотиви?- спитав я.

- Зараз я пригадаю. То була зневага до всіх цих підлесників та пліткарів.

- А якщо я скажу «так», ви дозволите мені ще раз поцілувати вас у щоку?

- Це треба було спитати до того, як цілувати руку. Але коли вже ви так хочете, нехай буде по-вашому.

Я нахилився до неї, і обличчя її було холодне, як у статуї.

- А тепер,- сказала Естелла, відсторонившись, ледве я встиг доторкнутися щоки,- ви повинні подбати, щоб подали чай, і відвезти мене до Річмонда.

Мені зробилось боляче, коли вона знову заговорила таким тоном, наче наше з нею спілкування накинуто нам ззовні і ми лише ляльки в чиїхось руках. Але й усі мої зустрічі з Естеллою нічого іншого мені не давали, як відчуття болю. Хоч би який був її тон у розмові зі мною, я не міг йому довіряти й на щось надіятись - і все-таки кохав усупереч вірі й надії. Але навіщо повторювати це безліч разів? Так було завжди.

Я подзвонив, щоб принесли чаю, і офіціант, з'явившись зі своїм магічним берлом, почав приносити різне начиння, загальною кількістю з півсотні одиниць, які мали більше чи менше відношення до чаю. Сюди входили: таця, чашки з блюдечками, тарілки, виделки й ножі (включаючи й ножі для м'яса), ложки (столові й десертні), сільнички, маленький гарячий млинець, ретельно схоронений під важкою залізною покришкою, шматочок напіврозталого масла, захований у заростях петрушки, мов те немовлятко Мойсей в очереті, блідава булочка з припудреною головою, два тригранчастих шматочки хліба з відбитками ґраток кухонного каміна і нарешті пузатий чайник-спиртівка, що його офіціант вніс, мало не в три погибелі зігнувшись від позірного тягаря. Після цього настав тривалий антракт, який завершився появою офіціанта, що мав у руках коштовну на вигляд скриньку з якимись прутиками. Заливши їх окропом, я у результаті всіх цих приготувань добув чашку невідь-якого напою для Естелли.

Коли було сплачено рахунок, і офіціантові дано на чай, і конюха не забуто, і покоївку взято до уваги,- одне слово, коли роздали досить хабарів, щоб викликати зневагу й невдоволення в усьому закладі, з огляду на що Естеллин гаманець відчутно полегшав,- ми сіли в карету й від'їхали. Звернувши на Чіпсайд і прогуркотівши по Ньюгейт-стріт, ми невдовзі опинились під високим муром, якого я так соромився.

- Що тут таке? - поцікавилась Естелла. Я здуру вдав, наче не впізнав в'язниці, і лише потім відповів їй. Вона подивилась на мур, вистромивши голову з карети, а тоді промовила: «Нещасні!» Тепер я б уже ні за що в світі не признався, що був тут щойно сьогодні вранці.

- Про містера Джеггерса кажуть,- озвався я, щоб, ненароком не заговорити про себе,- що на таємницях цього похмурого місця він знається, як ніхто в Лондоні.

- Мабуть, і взагалі нема таких таємниць, на яких би він не знався,- тихо зауважила Естелла.

- Вам, очевидно, часто доводилось його бачити?

- Я звикла бачити його час від часу, скільки себе пам'ятаю. Але я й тепер знаю його не більше, ніж знала малою дитиною. А яке ваше враження від нього? Ви з ним добре зійшлися?

- Коли я призвичаївся до його манери нікому не довіряти, то воно й нічого,- відповів я.

- А ви з ним у близьких стосунках?

- Раз я обідав у нього вдома.

- Своєрідне, мабуть, місце,- здригнувшись, мовила Естелла.

- Справді своєрідне.

Мені треба було б бути обережнішим і навіть їй якомога менше говорити про мого опікуна, але я вже ладен був розписати наш обід на Джеррард-стріт, коли раптом ми в'їхали в смугу світла від газового ліхтаря. На хвилину, поки ми там проїжджали, мене наче знову охопило те нез'ясовне почуття, якого я був уже зазнав, і навіть коли навкруги знову потемніло, я ще часину сидів, немов осліплений блискавкою.

Далі ми заговорили про інше - переважно про дорогу, якою їхали, та про те, які лондонські квартали лежать по цей бік від неї, а які по той. Цього великого міста, сказала Естелла, вона, по суті, не знає, бо майже безвиїзно жила у домі міс Гевішем до подорожі у Францію і Лондон бачила лише проїздом туди й назад. Я запитав, чи не доручено моєму опікунові доглядати за нею, поки вона лишатиметься у Річмонді. На це вона значливо відповіла: «Боронь боже!» - і змовкла.

Я не міг не бачити, що вона хоче приманити мене й підкорити, і згодна задля цього й докласти деяких зусиль. Але це мене зовсім не захоплювало, бо навіть якби вона й не прибрала такого тону, ніби ми виконуємо чиюсь чужу волю, все одно мені було ясно, що моє серце не пробуджує в ній ніяких ніжних почуттів і що вона грається ним просто тому, що їй так закортіло, і що вона без усякого жалю може розбити його й викинути.

Коли ми проїжджали через Геммерсміт, я показав їй на будинок, де жив містер Метью Покет, і сказав, що це недалеко від Річмонда,- отже ми, напевно, зможемо часом бачитись.

- О так, ви бачитиметесь зі мною, ви зможете приїжджати, коли вам буде зручніше, про вас повідомлять у цей дім,- та вже досі й повідомили.

Я поцікавився, чи велика родина, в якій вона має оселитись.

- Ні, їх тільки двоє - мати й дочка. Мати - леді з певним положенням, як здається, хоч і не проти того, щоб заокруглити свої достатки.

- Дивно, що міс Гевішем так скоро погодилася знову розлучитися з вами.

- А це входить у плани міс Гевішем щодо мене, Піпе,- сказала Естелла, зітхнувши, наче дуже втомилась.- Я маю постійно писати до неї і регулярно її відвідувати й доповідати, як мені живеться - мені та її коштовностям, бо вони тепер майже всі перейшли до мене.

Це вперше вона назвала мене на ім'я. Звичайно, зроблено то було свідомо - вона знала, як я цим утішуся.

До Річмонда ми приїхали, як на мене, занадто швидко, і ось уже були біля мети нашої подорожі - старого, розміщеного над лугом масивного будинку, якому добре пам'ятні були фіжми, мушки й припудрені перуки, гаптовані камзоли, закочені панчохи, гофровані манжети й шпаги. Декілька старовинних дерев перед будинком і досі були ще підстрижені за давньою модою і неприродним виглядом своїм нагадували оті фіжми, перуки та банеподібні спідниці, але вже недалеко була пора, коли вони мали зайняти приділені їм місця в процесії небіжчиків і тихо відійти в небуття.»

При місячному світлі старечо продзеленькотів дзвіночок, що свого часу, мабуть, не раз сповіщав: «Ось прибула зелена сукня з фіжмами… Ось меч з діамантовим руків'ям… Ось черевички з червоними підборами і синім солітером на пряжці…», і дві рожеволиці покоївки вибігли з дому зустрічати Естеллу. Невдовзі двері поглинули її скриньки, вона простягла мені руку й усміхнулась і попрощалася, а потім двері поглинули і її саму. А я все стояв і дивився на будинок і думав, яким би щасливим я був, живши там разом з Естеллою, хоч і знав, що ніколи не зазнаю з нею щастя, а тільки гостріш відчуваю своє безталання.

З тугою на серці сідав я у карету, яка мала відвезти мене назад до Геммерсміту, і поки доїхав, туга ця посилилася ще більше. Біля будинку містера Покета я перестрів маленьку Джейн, що в супроводі свого маленького кавалера поверталася з гостей, і навіть позаздрив тому її кавалерові, дарма що він був під наглядом Флопсон.

Містер Покет від'їхав кудись читати лекцію; він був бездоганний лектор з проблем домознавства, а його брошурки про виховання дітей та поводження з челяддю залічувались до найкращих посібників з цих питань. Але місіс Покет була вдома, дещо розгублена у зв'язку з тим, що немовляті дали подушечку з голками, щоб утихомирити на час непередбаченої відсутності Міллерс (яка мала родича у гвардійському полку), а тепер виявилося, що бракує більше голок, аніж можна було рекомендувати пацієнтові в такому ніжному віці - чи для уколювання, чи й для ковтання.

Знаючи, як містера Покета високо цінують за вміння давати чудові практичні поради, за його ясні й тверезі міркування та вельми проникливий розум, я був подумав, чи не поділитися з ним своїми переживаннями, щоб розважити тугу. Але коли глянув на місіс Покет, яка, приписавши немовляті сон, як найкращі ліки, знову заглибилась у читання книжки про титули, вирішив,- ні, не варто.