- Боюся, що мушу відповісти «так», сер.

- Ви знаєте, що мусите відповісти «так», чи не правда?- сказав містер Джеггерс.

- Правда, сер.

- Я не питаю вас, скільки ви заборгували, бо ви цього не знаєте, а якби й знали, то не сказали б мені, а применшили б цифру. Так, так, мій друже! - скрикнув містер Джеггерс і замахав пальцем, щоб я й не пробував заперечити.- Вам, цілком можливо, здається, що ви не стали б применшувати, але насправді таки применшили б. Ви вже даруйте, але я знаю краще від вас. Тепер візьміть у руку цей папірець. Узяли? Дуже добре. Тепер розгорніть його й скажіть мені, що це таке.

- Це банкнота,- сказав я,- в п'ятсот фунтів.

- Банкнота,- повторив містер Джеггерс,- в п'ятсот фунтів. Сума чимала, як мені здається. Ви згодні?

- Як же можна не бути згодним!

- Ага. Але все-таки дайте відповідь на запитання,- сказав містер Джеггерс.

- Я абсолютно згоден.

- Отже, ви абсолютно згодні, що це чимала сума. Тепер ця чимала сума належить вам, Піпе.

ї подаровано вам на день народження, як завдаток у рахунок ваших сподівань. Надалі ви можете проживати в рік цю чималу суму, але не більше, допоки не з'явиться особа, яка вам її презентує. Тобто віднині виключно ви самі розпоряджаєтесь своїми грішми: щокварталу Веммік вручатиме вам по сто двадцять п'ять фунтів, аж доки ви встановите зв'язок із самим першоджерелом, коли вже відпаде потреба у виконавцеві. Як я вам свого часу казав, я тільки виконавець. Я виконую дані мені вказівки, і за це мені платять. Я вважаю, що ці вказівки нерозумні, але мені платять не за те, щоб я висловлював про них свою думку.

Я вже розтулив рота, щоб подякувати своєму доброчинцеві за таку його неймовірну щедрість, але містер Джеггерс зупинив мене:

- Мені, Піпе, платять не за те, щоб я переказував комусь ваші слова,- холодно зауважив він і звільна підібрав поли піджака - так само, як підбирав слова у розмові,- після чого нахмурено подививсь на свої чоботи неначе підозрював, що вони щось недобре затівають проти нього.

Трохи перемовчавши, я натякнув:

- А оте запитання, містере Джеггерс, про яке ви сказали, щоб я трохи зачекав? Чи можна його знову по ставити?

- Яке саме запитання?- спитав він.

Я мав би знати, що він нізащо не допоможе мені виплутатись, але все-таки мене трохи ошелешила необхідність формулювати запитання мовби заново.

- Чи можливо,- почав я нарешті,- що мій заступник, оте першоджерело, про яке ви говорили, містере Джеггерс, незабаром…- Тут я з делікатності не договорив.

- Що незабаром? - перепитав містер Джеггерс.- У такому вигляді це ще не запитання, ви самі розумієте.

- Що він незабаром прибуде до Лондона,- сказав я, дібравши начебто потрібні слова,- або викличе мене в якесь інше місце?

- У зв'язку з цим,- відповів містер Джеггерс, тільки тепер втупивши в мене свої глибоко посаджені темні очі,- нам треба повернутись до того вечора, коли ми вперше зустрілись у вашому селі. Що я тоді сказав вам, Піпе?

- Ви, містере Джеггерс, сказали, що, можливо, мине багато років, поки з'явиться ця особа.

- Саме так,- підтвердив містер Джеггерс.- Оце ж і є моя відповідь.

Ми глянули прямо в вічі один одному, і я відчув, як мене пориває вивідати що-небудь від нього. І водночас я відчув, що він чудово бачить, в якому я стані, і що у мене менше ніж коли шансів щось від нього вивідати.

- Ви й тепер гадаєте, що може минути багато років до часу моєї з ним зустрічі, містере Джеггерс?

Мій опікун похитав головою - він не те що дав заперечну відповідь, а наче взагалі відкинув можливість хоч би якої відповіді на моє запитання, і обидва бридкі зліпки, на яких я мимохіть глянув, так скривилися, мов уся їхня увага вичерпалась і вони ось-ось чмихнуть.

- Знаєте, мій друже Піп,- сказав містер Джеггерс, зігріваючи собі стегна нагрітими від каміна долонями,- я вам відверто скажу. Такого запитання переді мною не можна ставити. Вам буде ясніше, якщо я скажу, що це запитання може мене скомпрометувати. Ба навіть я піду далі і скажу вам ще дещо.

Він змовк і так низько нахилився, хмурячись на свої чоботи, що міг би й литки собі потерти, поки тривала пауза.

- Коли ця особа відкриє себе,- сказав містер Джеггерс, випростовуючись,- ви з нею самі залагоджуватимете свої стосунки. Коли ця особа відкриє себе, моя участь у даній справі цілковито скінчиться. Мені навіть не треба буде нічого знати про те, що ця особа відкриє себе. Оце й усе, що я мав сказати.

Ми якийсь час дивились один на одного, а тоді я відвів погляд і задумливо подивився на підлогу. З цих слів опікуна я зробив висновок, що міс Гевішем з якихось причин чи й просто так не розкрила йому своїх намірів щодо мене й Естелли і що його це обурило й образило його самолюбство, або що він заперечує проти цього плану і не хоче мати з ним нічого спільного. Підвівши погляд, я побачив, що він і далі пильно дивиться на мене.

- Якщо це все, що ви мали сказати, сер,- озвавсь я,- мені теж більше нічого сказати.

Він кивнув на знак згоди, витяг свого годинника, що наганяв жах на злодіїв, і спитав мене, де я збираюся обідати. Я відповів, що у себе вдома, удвох з Гербертом. Після цього я не міг його не запросити, а він зразу й погодився. Він тільки конче хотів піти разом зі мною - це щоб я не надумав робити яких зайвих готувань задля нього, але перед тим йому ще треба було написати один-два листи і (звичайно ж!) помити руки. Я тоді сказав, що поки що вийду в контору й побалакаю з Вемміком.

Річ у тому, що коли у мене в кишені з'явилося п'ятсот фунтів, мені спала на думку одна ідея, над якою я й раніше подумував, а Веммік, як здавалося, був саме той, з ким варто було б про це порадитися.

Він уже замкнув касу і збирався йти додому. Підвівшись із-за столу, він переніс дві сальні свічки разом із щипцями на поличку біля дверей, щоб погасити при виході, згріб на купку вугілля в каміні, взяв у руку капелюха й плаща і, щоб розворушитись після безнастанного сидіння, заходився енергійно постукувати себе по грудях ключем від каси.

- Містере Веммік,- сказав я,- мені треба вашої поради. Я дуже хочу зробити послугу одному приятелеві.

Веммік щільно закрив свою поштову скриньку й похитав головою, неначе засвідчуючи цим категоричну незгоду з будь-якими проявами такої фатальної слабості.

- Цей приятель,- мовив я далі,- збирається взятися за комерцію, але не має грошей для початку, і ця обставина дуже його гнітить. Отож я хотів би якось допомогти йому на перших порах.

- Вклавши за нього гроші? - спитав Веммік тоном, сухішим за тирсу.

- Частину грошей,- відповів я, бо мене раптом стрілила обтяжлива згадка про акуратно перев'язаний стосик рахунків удома,- вклавши частину грошей і, можливо, взявши на себе деякі зобов'язання в надії на майбутню спадщину.

- Містере Піп,- сказав Веммік,- я б вам був дуже вдячний, якби ви вкупі зі мною порахували на пальцях усі мости звідси й до Челсі. Отже, так: Лондонський міст - один, Саутворкський - два, Блекфраєрський - три, міст Ватерлоо - чотири, Вестмінстерський - п'ять, Воксхольський - шість.- Називаючи кожного моста, він вистукував борідкою ключа по своїй долоні.- Шість мостів, як бачите,- вибирайте, який хочте.

- Не розумію,- сказав я.

- Виберіть собі моста, містере Піп,- пояснив Веммік,- пройдіть на центральний його прогін, киньте свої гроші в Темзу і збудетесь клопоту. Допоможіть приятелеві грішми, і кінець буде той самий, тільки більш мороки та неприємностей.

Після цих слів отвір його рота зробився такий широкий, що хоч цілу газету туди встромляй.

- Ви мене зовсім засмутили,- озвався я.

- Я це й мав на меті,- сказав Веммік.

- Отже, ви вважаєте,- запитав я трохи аж обурено,- що ніколи не треба…

- …Вкладати рухоме майно в приятеля? - підхопив Веммік.- Звичайно, не треба. Хіба коли хочеш приятеля позбутись. Але й тоді ще слід зважити, скільки саме майна на це не шкода.

- І це ви цілком серйозно, містере Веммік?- спитав я.