Перейнятий цим своїм запалом і торжеством, та ще ж і бачачи, що я ледве чи при пам'яті, він зовсім не завважував, як я сприймаю його слова. Лише це й надавало мені трохи полегкості.

- Послухай-но сюди! - мовив він далі, дістаючи у мене з кишені годинника й обертаючи персня на моєму пальці камінцем до себе, тоді як я аж зібгався від його доторку, неначе від змії.- Золотий, та який же гарний - оце-таки джентльменський нівроку! І діамант, усипаний рубінами,- таки ж джентльменський нівроку! А білизна ж яка тонка й гарна! А одежа - кращої й не знайдеш! Та й книжки твої теж,- він обвів очима кімнату,- цілі стоси їх, цілі сотні на поличках! І ти всі їх читаєш, ге ж? Я ж бачив, що ти читав, коли я ввійшов. Ха-ха-ха! Ти й мені їх почитаєш, мій хлопче! І хай вони, може, чужими мовами, яких я не розумію, все одно я пишатимусь тобою.

Він знову підніс обидві мої руки до вуст, а в мене аж кров похолола.

- Та ти не силуйся говорити, Піпе,- сказав він після того, як у горлі в нього щось булькнуло - так же пам'ятно для мене! - і рукав його знов черкнув по очах і по чолу, а я від того, що він говорив таким повагом, пройнявся ще дужчою бридливістю.- Тобі краще буде помовчати, мій хлопче. Ти ж не дожидав цього так довго, як я, ти не готувався так, як я. Але невже тобі жодного навіть разу не надумалося, що це я все?

- О ні, ні, ні! - відказав я.- Жодного разу!

- А ось бачиш, що це я, і не хто інший. І ані одна душа у світі про це не знала, тільки я й містер Джеггерс.

- І нікого більше й не було? - поспитав я.

- Ні, не було,- відповів він, зводячи здивований погляд.- Хто ж би ще міг бути? Але який же ти славний виріс, мій хлопче! І певно, десь і карі оченята є, ге? Є ж дзсь карі оченята, що до них ти в думці линеш?

Ох, Естелло, Естелло!

- Хоч би за які гроші, а ці оченята будуть твої, мій хлопче! Тут не те, що такий джентльмен, як ти, та ще й собою ставний, не може хоч кого до себе привернути, але з грішми воно однак певніше. Та хай-но я скінчу свою розповідь, мій хлопче. З тої-от хижки, що я пас овець, у мене й завелися грошенята (мені їх заповів хазяїн, коли помирав,- він був з таких самих, як і я), а потім я вийшов на волю і вже на свою руч став робити. І хоч би що я робив, усе з думкою про тебе. «Хай господь чумою мене скарав, коли це не для нього!» - казав я сам собі, беручись за роботу, хоча б яка вона там була. І щастило мені в усьому на диво. Оце ж я тобі натякнув, що про мене там просто слава ходить. Ті гроші, що хазяїн мені відписав і що я за перші роки заробив, я й послав містерові Джеггерсу, все для тебе - тоді ж ото він до тебе й приїздив, як я йому написав листовно.

О, та краще було б йому й зовсім не приїздити! Краще було б залишитись мені у кузні - нехай би мене й не тішила та моя доля, але ж як незмірно був би я щасливіший!

- І це ж, мій хлопче, було мені винагородою - знати потайці, що у мене росте джентльмен. Колоністи могли роз'їжджати породистими кіньми й куряву збивати в очі мені пішому, а я що казав? Я казав собі подумки: «У мене он росте такий джентльмен, що ви й увік такими не станете!» Коли один з них казав іншому: «Він же кілька літ тому був ще каторжником, та й тепер темний неук, попри весь його талан»,- що я казав? Я казав собі подумки: «Коли я й не джентльмен, і наук ніяких не проходив, зате у мене є свій джентльмен. Ви собі майте землі та худобу, а от хто з вас має вихованого в Лондоні джентльмена?» Оце так я підтримував себе на дусі. І ще я повсякчас мав на думці, що колись неодмінно приїду й побачу мого любого хлопчика й відкриюся йому на його землі.

Він поклав руку на моє плече. Я здригнувся, подумавши - а може ж, ця рука заплямована кров'ю?

- Мені, Піпе, нелегко було вибратися з тих країв і не дуже безпечно. Але я вперто домагався свого, і що важче було, то затятіший ставав, бо так я вирішив і непохитно стояв на своєму. І нарешті я здійснив свій намір. Я домігся свого, мій хлопче!

Я силкувався зібратися з думками, але був занадто приголомшений. Поки він говорив, мені все здавалося, що я більше вслухаюсь у шум вітру й дощу, аніж у його слова, і навіть зараз я не міг відрізнити голос цього чоловіка від голосів стихії, хоч він уже змовк, а ті звучали далі.

- Де ти прилаштуєш мене? - спитав він трохи згодом.- Мене треба десь прилаштувати, мій хлопче.

- Спати? - перепитав я.

- Атож. І засну я мов убитий,- відказав він,- бо стільки ж місяців мене гойдало по морях!

- Мого друга й співмешканця нема вдома,- сказав я, підводячись із канапи,- і ви ляжете в його кімнаті.

- А він взавтра не повернеться, ні?

- Ні,- відповів я, тільки ледь-ледь, на превелику силу усвідомлюючи, що кажу,- завтра ще ні.

- Бо розумієш, мій хлопче,- сказав він притишеним голосом, багатозначно приклавши довгого пальця мені до грудей,- треба бути обережним.

- Як це обережним?

- Та бо тут пахне смертю.

- Чому смертю?

- Мене ж засуджено на довічне вигнання. А хто само-вільно вернувся, тому одна кара - смерть. Останніми роками багатенько було таких, що верталися, і мені шибениці теж не минути, як попадуся.

Цього тільки не вистачало! Нещасний каторжник, що й мене знещасливив, оповивши своїми злото-срібними путами, важить власним життям, аби лише побачитися зі мною, і тепер я мушу відповідати за його життя! Якби я відчував не відразу до нього, а любов, якби він викликав у мене не найглибшу огиду, а найглибше захоплення й симпатію - то й тоді мені не могло б бути гірше. Навпаки, тоді було б краще, бо я цілком щиро й природно прагнув би забезпечити йому надійний захистом.

Найпершим моїм поривом було позачиняти віконниці, щоб назовні не проступало світло, а потім замкнути й перевірити двері. Поки я це робив, він стояв біля столу, попиваючи ром і закусуючи печивом,- і вигляд при цьому був у нього достоту такий, як і тоді, коли він утікачем на болоті підживлявся моїм харчем. Мені навіть здалося, що ось зараз він нахилиться й почне пиляти собі коло ноги.

Сходивши до Гербертової кімнати й замкнувши там другі двері, щоб звідти вихід був тільки через кімнату, в якій ми розмовляли, я спитав у нього, чи він уже лягатиме. Він відповів, що так, і попросив приготувати йому на ранок пару моєї «джентльменської білизни». Я приніс її й поклав на стільці, і знову кров у мене похолола, коли він, прощаючись на ніч, удруге потис мені обидві руки.

Уже й не знаю, як я вийшов від нього; розворушивши вогонь у тій кімнаті, де ми були вдвох, я сів біля каміна, не наважуючись лягти спати. З годину чи й довше ніякі думки не бралися мені до голови, такий я був приголомшений, і тільки коли я спромігся думати, до мене поступово почало доходити, що я загинув, що корабель мого життя рознесло вдрузки.

Наміри міс Гевішем щодо мене - чисте марево, Естелла зовсім не суджена мені, у Сатіс-Гаусі мене терпіли тільки для того, щоб допекти пожадливій рідні, тільки як ляльку з механічним серцем, з якою можна позабавлятися за браком інших жертв,- такий був найперший мій пекучий біль. Але найгостріше і найдошкульніше було усвідомлювати, що заради каторжника, який винен у бозна-яких злочинах і якого запросто могли б витягти з цих-от кімнат і повісити перед дверима суду,- що я заради каторжника покинув Джо!

Тепер я вже ні за що в світі не вернувся б до Джо й до Бідді - хоча б уже через те, що добре усвідомлював негідність своєї поведінки супроти них, чого нічим у світі не можна було б виправдати. Ніяка мудрість на землі не зрівняється з тією втіхою, яка спала б на мене від їхньої відданості й простоти,- але провини моєї перед ними мені не спокутувати повік-віку.

У кожному пориві вітру, в кожному напливі дощу мені вчувались переслідувачі. Я ладен був присягтися, що разів зо два хтось стукав і шепотівся перед вхідними дверима. Сповнений цих страхів, я чи то уявив, чи то пригадав, що появі мого давнього знайомця передували якісь загадкові перестороги. Що ще кілька тижнів тому мені траплялись на вулиці люди, начебто схожі на нього. Що чим ближче він підпливав до англійських берегів, такі випадки частішали. Що його нечестива душа якимсь чином посилала мені цих провісників і що ось тепер, у цю буряну ніч, він дотримав свого слова і сам з'явився до мене.