- Я вам сережки золоті куплю, перстень на руку... Добре?

Іван Микитович миттю відчинив двері і трохи не впав...

На колінах у брата сиділа Наталя, почепившись руками на шиї і схиливши голову на плече. Вона була не то що задумана: в очах грала тиха радість, личко горіло, як у вогні, а зітхання - поривчате, тяжке. Петро Микитович гладив її по гарячій щоці рукою.

Зуздрівши Івана Микитовича, Наталя порвалася скочити, та Петро Микитович задержав.

- Не лякайтеся! Не бійтесь! - казав він, не пускаючи її з рук.

- Пус-с-тіть! Пустіть! Обідати час давати, - прохалася Наталя. Іван Микитович, скоса глянувши, почав роздягатись. Серце його наче молотком било у груди, він не міг слова вимовити.

Петро Микитович випустив Наталю і почав розмову з братом.

- Одначе довго ж вас задержують. У нас се вже давно б пообідали. А я, брат, справився: діло гаразд іде. Пообіцяв секретареві двісті рублів - нічого. Каже: коли піймали у руки, то не випустимо!

Іван Микитович, мов сонний, слухав, слова неначе здалека прилітали і пролітали, розмова рвалася... Пообідали, полягали спочити, засмаливши папіроси.

- То ти на скрипці граєш? - спитав Петро Микитович, водячи очима по хаті і побачивши скрипку на стіні.

- Граю.

- Вивчився?

- Та так, трохи...

- Добре трохи? - ускочивши у хату, защебетала Наталя. - Іван Микитович так грають, мов словами говорять!

- Ану, справді, заграй, я послухаю... Заграй, Іване! - прохав брат.

Іван Микитович зняв скрипку. Довго-довго він її направляв, рвучи часто струни, чого з ним до сього ніколи не траплялося. Ось таки направив: ударив смичком раз, удруге, провів вподовж струни, струна випустила такий тяжкий та вразливий голос, що у Івана Микитовича заблищали сльози на очах і трохи не впали додолу, рука затіпалася, скочила... Гляне - Петро Микитович уже заграє з Наталею. Зо зла надавив він смичком на струну, струна лопнула, і гучний бренькіт пробіг по хаті, усіх полякавши...

- Ні, не заграю, - сумно вимовив Іван Микитович і положив скрипку на стіл. Сам ліг на ліжко, одвернувшись до стіни. Наталя, запримітивши се, зараз юркнула з хати.

- А гарна, брате, дівчина оця Наталя! їй-богу, хороша! - мовив чуло Петро Микитович до брата.

- Суч... - трохи не бевкнув Іван Микитович, та здержався. Петро Микитович, полежавши трохи, почав розказувати про своє життя, про бенкети, танці, співи.

- Як я тільки співаю, коли б ти чув! Куди не появлюся, зараз мене просять співати. Панянки так і в'ються коло мене та у всьому догоджають... Постій, я тобі заспіваю. Яку б то? Ну, хоч «Нащо мені чорні брови...»! Шевченкову - знаєш?

І почав... Голос його, молодий, дзвінкий та гнучкий, так і лився, так і розливався, перегинався у сто крат тонів, заходив глибоко в душу тихою тугою, то уражав серце лементом горя, яке почувалося в пісні.

Співання те вразило Івана Микитовича. Миттю він скочив з ліжка, вхопив скрипку і на трьох струнах, спершу несміло, а далі все Дужче виводив тяжку тугу, поки не розлився гірким плачем зрадженої дівчини. Петро Микитович зостановився.

- Далі! далі! - кричить Іван Микитович і одно веде, одно розливає сльози...

- Далі немає, - каже Петро Микитович, - вже кінець. Ну та й ти ж, брате, граєш! Я ще не чув такого виразного вигравання ніколи! Ану, ще що заграй.

Іван Микитович заграв «Гриця», «Ой вийду я на шпильочок», «Ой на ставочку та на бережечку», потім веселеньких-танцюристих, потім знову жалісливих і так програв аж до самого вечора. Забулося його лихо, заколихане грою, заснуло. Іван Микитович знову просіяв, повеселів і з охотою згодився на братову раду піти проходитися, роздивитися місто.

Увечері, п'ючи чай, він і сам загравав з Наталею, щипав її за пухкі білі руки, лоскотав попід боками, хоч Наталя тепер одбивалася і одверталася від його жартів, а більше ловила погляд Петрів. Одначе Іван Микитович не впадав від того в тугу. Вночі, вийшовши надвір і заставши Наталю, що стояла сама у сінях, обпершись об одвірок, і задумано дивилася на місяць, він знову ущипнув її й веселенько посварився пальцем коло її чорного ока.

- Чого ви сваритеся? - сердито спитала вона.

- Ох, Наталю! Бійтеся лихої години! Як раз та два наскочить, - тихо з жалем вимовив він, - краще кінчати грамоту.

Наталя нічого не одказала, сердито повернулася і пішла в свою хату.

Се знову приложило Івану Микитовичу вогню до серця, знову туга та досада обняли його.

Полягали спати. Петро зразу заснув. Іван повертався з боку на бік, і, як не силував себе замкнути очі, сон чогось не приходив. Думки розходилися, мов хвилі, загравали свою пісню, не ту, що він вигравав на скрипці, а живу, болізну, що серце, як обценьками, давить, як вогнем, пече. «Сказати йому? - думав він. - Попрохати, хай не чіпає? Соромно! Яке моє діло?.. І справді: яке моє діло?.. Що вона, моя дитина, сестра, жінка? Хай ступає на слизьку кладку... Я остерігав її, не слухає, дивитися на мене не хоче... І що я за нещасливий такий удався? Ось живу тут більше, ніж три роки, а не зможу привернути її до себе, тоді як Петро всього день, і вона вже обнімає його, сидить у його на колінах, цілує... Суч... Ні стида, ні сорому!.. Сказано: яка мати, така й дочка, яблучко від яблуньки недалеко відкотиться!.. Чого ж мені її шкода? Чого жаль проймає всього, коли я нагадаю про те?.. Здається, своїми б руками задавив його... Кого? Рідного брата?.. Ні, не варт вона слова доброго, не варт тих мук, що як не задавлять мого серця! Адже ж якби вона була... вона б почула, яким я її голосом остерігав сьогодні від лихої години... А то одвернулася, пішла, мов не до неї то річ... Пропадай ти пропадом!» - рішив і закрив очі... А трохи згодом перед ним у темноті знову виступає він, вона - знову покотилися роєм думки, знову жаль, прокльони, досада... Насилу Іван Микитович перед світом зімкнув очі.

Через тиждень, скінчивши своє діло, поїхав Петро Микитович. Брат виряджав брата радий, веселий: він сполохнув його тихе щастя, він привіз з собою тугу та горе - як його не радіти, виряджаючи такого брата?!

Одна Наталя невтішно плакала потай усіх і щось тижнів зо три не показувалася і в хату до Івана Микитовича. Сама мати ходила коло столу, Наталя прикинулася недужою. Іван Микитович, радіючи, що не стало його ворога, клопотався й сумував, що Наталі не видко.

- Що, Наталя дуже нездужає? - рано й вечір питався він у матері. - Чи не полегшало їй?

- Та Бог його знає, що з нею таке. Вона мов і здорова, а все лежить, не встає. Тобто тільки й хвороби її, що лежить.

«Перележить, перетерпить», - думає Іван Микитович, радіючи.

А тим часом на Наталю сусіди понесли недобру славу. Вони в один голос кричали: «Видно, дуже шкода панича, коли з такими сльозами виряджала його в дорогу... Певно, ті сльози не дурниця!»

Поговори ті дійшли і до матері. Мати спершу вилаяла людей, щоб не клепали такого на її дитину, а потім пішла й напилася. П'яна напалася вночі на дочку, лаяла, ганьбила, дочка мовчала, як у рот води набравши. Так мати і заснула, лаючи.

На другий день тихенько увійшла вона в хату до Івана Микитовича. - Що я вас, паниченьку, попитаю? - боязко почала стара.

- А що? Скажіть.

- Чи ви чули, що за мою Наталю лихі люди клепають?

- Ні, не чув.

- Кажуть, либонь вона за вашим братом плаче. Чи воно таки правда тому? Адже ж він тут цілий тиждень жив, і я нічого не запримітила. Чи не запримітили ви, паниченьку, не було чого між ними? Недаром вона чогось щоночі плаче...

Івана Микитовича всього пройняв холод, немов хто кригу приложив до серця: зразу похолонуло, а потім запалало...

- Не знаю, - тремтячи вимовив він.

Хазяйка пішла з хати, не дознавшись нічого, і знову запила.

Іван Микитович ходив, мов зачумлений. Через тиждень він одібрав листа від брата. Пише, що діло його пішло, як по маслу, Що вже маєток пані описаний і незабаром будуть продавати.