- Так узяло, кажеш?

- Узяло, брат!.. Тепер от п'ятого карбованця дає; кажу їй: купити треба то те, то друге. Візьме у господині, дає... А мені що? дури дурку! гуляй собі!..

Загуло, зашуміло у моїх вухах... заходив ходором світ перед очима, серце мов хто у лещатах здавив... «Кого я любила, кого я кохала-пригортала?» - скрикнула і, як стріла з лука, як пуля з дула, пустилася бігти додому.

Біжу, а передо мною він регоче, а за мною його голос: «Дури дурку!..» О, клятий, лютий! Ні гріха йому, ні сорому!.. І Бог не покарає, люди не задушать!.. Якби воля та сила, угородилася б зубами у його горло; сміялася б, як божевільна, як він буде харчати; нассала б ротом крові й наплювала б нею у його очі!..

Не пам'ятаю гаразд, що тоді творилося зо мною. Щось лихе, хиже, нелюдське, а що - не знаю. Пам'ятаю тільки, що убігла у комору, упала на постіль та плачу-плачу... Галя з хати почула мій лемент і прибігла до мене.

- Чого ти, Варко, плачеш? Що тобі?

Як навіжена, перекинулася я на подушках... «І чого ще ся причепа біга за мною?» - подумала я. Певне, щось і сказала їй, а може, й крикнула, бо Галя від мене, мов од скаженої, побігла.

Через скільки часу приходе Харитина, що через два двори від нашого служила; ми з нею товаришували. Чую, хтось іде у комору, ступає по сходцях, а Галя кричить:

- Не ходи, Харитино! укусить! порве! Не ходи...

Харитина засміялася, одчиняє двері.

- Ану, - каже, - де та скажена? - Се на мене так.

А я з злості так ослабувала, що лежу вже та насилу дишу.

Ввійшла Харитина до мене.

- Що тобі, Варко?

А я й слова не промовлю. Дивлюся на неї крізь сльози, і здається вона мені якоюсь плямою, а не людиною. Припала вона до мене.

- Що тобі? - питає. - Ти недужа? Чого се ти, від чого так сталося?

- О-ох!.. - зібравши сили, ледве вимовила. - Я недужа... не чіпай мене... йди собі... я, може, засну... може, полегшає мені. - Та й очі закрила. Не знаю, коли й пішла та. Увечері приходить господиня:

- Що се, Варко, таке тобі? Чого се ти така стала?

- Так чогось, - кажу, - погано... сама не знаю чого.

- Ти б, може, у хату перейшла?

- Ні, краще я тут буду. Мені й так жарко.

- Як знаєш. Тільки коли б тобі не гірше було.

- Уже, - кажу, - краще не буде, як і так є.

Подивилася вона на мене, здвигнула плечима й пішла. Зосталася я сама. І що вже тоді не робилося зо мною, що не витворювалось!.. Кругом мене темно - у могилі не буде темніше, - а перед очима все щось миготить, колесує, привиджується... Наче і сплю я, тільки все бачу. Ось здається мені... зійшла я на високу-високу скелю і стою з ним над самим краєм яру... Сонце з-за гори сходить, а там, унизу, дна не видно - якийсь туман, дим піднімається звідтіля... «А що, - кажу йому, - якби отуди скочить?» А він, мов, пхиць мене!.. Закрутилася, завертілася моя голова, увесь світ мороком заходив... Чую, що лечу... Як крикну! - та й кинулася. Страшно трушуся.

Цілу ту ніч отак перебула я. Уже перед світом на волосину зімкнула очі. Почали півні співати - розбудили. Устала я. Вийшла насеред двору... дунув свіжий вітрець на мою гарячу голову, мені мов легше стало; одні тільки кістки, мов поперебивані, болять - ні потягтися мені, ні позіхнути не можна.

Увіходжу в хату; господиня зібралася на базар.

- А що, Варко, полегшало тобі?

- Та присохне, як на собаці! - кажу їй з жартом, а на очах уже сльози миготять.

Пішли знову дні за днями, як ті чумацькі воли, - тихо, помалу. Не несли вони у моє серце ніякої одради, нічого доброго, а обгортали душу тугою гіркою та пекучою... топтали мою єдину надію. Все ж я до того була дівка, як дівка, думала, не вік же дівувати. Прийде й до мене черга... А тепер? хто візьме мене? кому я і на що здалася?

А вже недоладне коїлось зо мною. Спершу нудило мене, давило під серцем, усе б я, немов на похмілля, кисле їла. Потім і кисле спротивилось - крейди хочеться. Усі стіни пообдирала та пообгризала, і така вона мені добра, як медяник. Далі й другі ознаки люди запримітили: стала я блідніти.

«Ох, моя головонько бідна! - думаю. - Що ж се я сама собі натворила? От і дослужилася у людей, от і заробила добра на свою голову! Що ж тепер дядина скаже? Вона ж тепер насеред села вийде та стане гукати: «Отак наші заробляють! До такого дослужуються!..» А товаришки... що подумають, а село все що скаже?.. Нещасливая годинонько, безталанна моя доленько!»

А з ним - не тільки що - боялася стрінутися. Тільки забачу де сиву шапку, не дивлюся, чи він, чи ні, - тікаю мерщій у хату.

Од його тікала, та не втекла тільки од своєї недолі. Уже й господиня запримітила.

Одного разу - у Пилипівку то було - надворі завірюха куйовдила, буря сумно вила у димар, холод у хату перся. Ми сиділи на полу; посередині на макортеті каганець горів; я сиділа скраю од дверей, господиня од печі - пряла, а Галя у кутку - шила. Сидимо собі мовчки, не балакаємо. У мене на душі так сумно та важко... Сиджу собі та раз поз раз зітхаю. А господиня й питає мене:

- Чого се ти, Варко, так тяжко зітхаєш? Чи не трапило тебе що нічками темними?

Докір і нагадка на моє недавнє наче молотком ударили мене по голові. Зажовтіло, потемніло в очах, і, як град, полилися з них сльози.

- Чого ти, Варко? - аж скрикнула господиня, дивуючись, що я обливаюся, як горохом. А я припала до гребеня та й не одхлипну.

- Що за знак, що за причина? - все ж усилковується вона.

- Хіба, - кажу, - ви й не бачите, й не примічаєте, що люди з усіх сторон про мене, як у дзвони, дзвонять?

Дивлюся - господиня моя і ніс повісила. Сидить ні в сих ні в тих.

- Як же се? - питає, довго помовчавши. - Од кого? Через кого?

- Та все, - кажу, - через свою дурну голову та нерозумну волю наробила клопоту довічного!..

- Та від кого хоч, питаю тебе?

- Не питайте, - кажу їй, - нехай його Бог поб'є... кравецького пройдисвіта!

- А-а-а, се, - каже, - той, сивоголовець?.. А не казала я тобі, Варко: дивись своїми очима, не йми віри нікому на слово? Я казала тобі: ти ще не знаєш городянських парубків, які вони є?.. Та й дивно мені, що ти довірилася йому. Ти спитай, кого він з вашого брата у люди не пустив, з кого не посміявся тільки? Він тим і живе, тим тільки й дише, тому тільки й служить. Спитай, у кого він з хазяїнів не був?.. Хто за його добре слово скаже? П'яниця, волоцюга, пройдисвіт - от тобі і все! Де він тільки не був, всюди наштукотворить: то хазяїна поб'є, то робітників поодбиває, то яку дівчину з ума зведе. Як та гадина, як отрута, де він не з'явиться, до кого не доторкнеться, там і розладдя! А ти поважила на його красу, повабилась на його уроду?.. А краса та, та врода тільки на лихо й здалися!

Отак вичитує мені, а я плачу-плачу...

Хіба умру, то тоді той вечір забуду, а то до суду буду пам'ятати його.

Що ж робити? Видно пана по походу, а сокола по польоту. Видно було і мене всюди: того ні утаїш, ні заховаєш, всюди воно перед моїми й чужими очима... Хай судять люди, хай говорять! - що ж робити? У серце моє, у душу ніхто не влізе, не загляне, що там твориться, які прокльони зриваються з язика на свій дурний розум... Може, ніхто й не думав за мене так, як я сама за себе думала, - я гірше червивої собаки себе мала, гірше всякої погані! Ніхто, кажу, того не знав, і судив по ділам моїм... Що ж? Не закажеш людям говорити; хай говорять - я того заслужила.

Під такими важкими та гіркими думками жила я, поки не знайшла сина Івася. Чорняве, білолице, повновиде, з блискучими очима - невикапаний батько! - знайшлось воно у мене перед постом.

Як я не недугувала, як не боліла, але по болю почула, що з мене неначе гора спала... якось вільно дихаєш, вільно руками й ногами володієш. У послідні часи то сядеш, бувало, як копиця горохова серед поля. Устати чого треба - важко, робити - й казати нічого. Сидиш, вилупивши баньки, як дурна... у голові - туман, під серцем моє лихо ворушиться, озивається, аж кістки ниють, все тіло терпне. «Господи! - скрикнеш,- прийми мене до себе, ніж отак мучитись на світі!»