Но автор первых мемуаров о Крутах, опубликованных еще в 1918 году, — студент Университета св. Владимира Иван Шарый нарисовал совсем другую картину. В статье «Січовики під Кругами» он писал: «Штаб, як тільки почали рватися ворожі шрапнелі, переполохався, переніс канцелярію з вокзалу у вагон і з усім ешелоном утік верстов на 6 від Крут, зоставивши керувати битвою офіцера Гончаренка, який весь час стояв у тилу і, певно, с переляку абсолютно не знав, що йому робити… Тікаючи, штаб захопив і вагони з патронами та набоями до гармат, що добило нашу справу під Крутами. З позиції раз за разом передають, щоб дали патронів, а тут огляділись — нема вагонів з патронами. Тоді офіцер Гончаренко кида битву і біжить сам з голими руками за патронами навздогінці штабові. Пробіг версти дві, побачив — далеко, і вернувся назад. Нарешті козаки з правого крила, примітивши недостачу патронів, а також те, що ешелони поїхали геть на другу станцію, почали одступати. Власне, одступати звелів і командир, але цей наказ був пізно переданий січовикам (то есть, Студенческому куреню сечевых стрелков, который лежал слева от железнодорожной насыпи. — О. Б.) і вони бились до того часу, коли вже з правого крила станція була зайнята більшовиками… Битва була програна».

Если отбросить патетику, то главной причиной проигранного боя стало банальное бегство штабного поезда вместе с патронами. На это намекает и Гончаренко: «Тут би дуже придався штаб сотника Тимченка, що мав тепер у себе активних бійців»… Увы, не «придався» — дал деру. Остальное довершила плохая организация связи украинских войск, которая не позволила им даже нормально выйти из боя. Кадровый офицер Гончаренко мог переговариваться по станционному телефону со своим противником Муравьевым по другую линию фронта. Но никто в украинском отряде, растянутом по фронту на 3 км и разделенном насыпью, не позволявшей левому флангу видеть правый, не догадался прихватить полевые телефоны, которые обеспечили бы мгновенную передачу приказов.

К примеру, для связи со студенческой сотней, по словам Гончаренко, были назначены три студента. В результате приказ об отходе, переданный устно, перепутали. Левый фланг, где были студенты, вместо того чтобы отступать, перешел в атаку. Во время нее погиб командир студенческой сотни Омельченко. Это, по словам участника боя Игоря Лоського, только «збільшило загальне безладдя».

Между тем Гончаренко мог бы и позаботиться о телефонах. Еще по штату 1910 года в каждом русском полку полагалась команда связи, в которую входил 21 телефонист. Гончаренко служил офицером с 1912 года, два первых года Мировой войны провел на фронте, дослужился до командира батальона. Но приказы предпочитал посылать, как во времена Наполеона, — с помощью ординарцев. А его старшие товарищи, сбежавшие в поезде, увы, были не профессиональнее.

В результате беспорядочного отступления один студенческий взвод с перепугу забежал на станцию Круты уже занятую большевиками. Там его и перекололи штыками. Как раз в этом глупо погибшем взводе и служил племянник министра иностранных дел Шульгина. Левко Лукасевич вспоминал, что пулеметы «майже не працювали із-за браку амуніції». «Амуніція», по украинской военной терминологии, это те самые боеприпасы, которые увез сбежавший штаб. Несколько километров отступления показались Лукасевичу «вечностью»: «Десь біля п'ятої години вечора купка відступивших і врятованих поранених, згідно з наказом старшин, сіла до потягу… Рештки нашого куреня вже не уявляли жодної сили з військового погляду».

Итак, по воспоминаниям участников боя под Крутами, их командование перепилось еще до битвы и дернуло со станции на поезде при первых же выстрелах, оставив бойцов без патронов. Поезд с командирами пришлось догонять по рыхлому снегу. Можете представить, какую скорость развили украинские юнкера, если этот штабной «потяг» они все-таки догнали! Причем с пулеметами, которые героически тащили на себе!

Недаром большинство этих воспоминаний не выходило с того же 1918 года, когда они были опубликованы по горячим следам. Особенно колоритно описал в киевском «Военно-научном вестнике» гениальное руководство сражением со стороны пьяного украинского командования пулеметчик Студенческой сотни, стыдливо укрывшийся под абривиатурой Б. С-ко. Вот как эта бравая история звучала в оригинале: «Настав день, котрий стоїв дуже багатьом жовнірам надто дорого, це наступила середа. Надзвичайну варту з бойової лінії зняли, залишивши на кожному фланзі чоловік по 30. Пощитали свої сили. Нас з юнкерами було чоловік 250. Вільних козаків з 100 чоловік та кавалери чоловік 60. Оце і вся сила відряда «действующаго на Слободской Україні», як голосно писали тоді газеті. З ранку послали кавалерію на розвідку, чоловік 50, а сами спокійненько гуляли собі по станції, по перону.

Довго розвідка не верталась, нарешті годині о 2 дня вернулося чоловік 2-оє, куди ж решта ділося — невідомо і сказали, що большовики наступають. Як я почув це, то чомусь мені майнуло в голові: «пропав обід! Та ще й з м'ясом». Знову спинився шарварок, знову безглуздя знову всі хлопці, більш як половина, пішли на линію маючи по 1-й обоймі набоїв. Ніхто не звернув уваги на те, що штабний потяг дернув зі станції аж закурило!!! з штабних залишилося щось двоє офіцерів-артілєрістів та наш сотник, на штабному потязі поїхало кілька і юнкерів, до штабу кинулися в середині бою за інструкціями, але його і слід простив…

Від одного кулемета до другого бігав наш кулеметний начальник п. Горошко, дивлячись чи всі на містах… З ліса виринають чорні точки. Ближче і ближче. Нарешті я не витерпів і надавив курок. Та-та-та-та!!! Зацокотав кулемет. Випустив кілька патронів. Бачу «недольот». Беру кроків на 200 нижче і знову стріляю. Видно, що попадаю. Чорні точки тут зникли. Видно добре, що залегли. Перестав стріляти, знову почали бігти. Випустив кулеметну стрічку патронів в 200. Еге!!! Думаю, погано!!! Вистріляв ще ленту на большовиків; давай відступати! Большовикам, видко, не подобалось, що ми беремо з собою кулемет, бо вони почали усиленно цокати з вінтовок. Пробіг я з своїм помішников кроків 200–150, знову стали, випустили ще одну ленту. Ворог заліг, ховаючись від куль, ми, вистрілявши ленту, побігли далі, по напрямку до вагонів, тягнучи за собою кулемета, котрий танцюючи по шпалах, страшно боляче відбивав нам руки. Люде все біжать, як несамовиті. Кричу: поможіть кулемета тягнуть! Куди там! Ніхто нічого і не чує. Так сяк добрели до вагонів… Нарешті, зібрали всіх людей, котрі вийшли з крутського бою так чи инак живими, і ми почали відступати, стріляючи з вікон вінтовками (бо як не треба, то патрони вже найшлися)».

Когда этот веселый поезд, стреляющий во все стороны, прибыл в Дарницу, командиры отдали приказ студентам разойтись по домам малыми группами. Мост через Днепр контролировали части, сочувствовавшие красным. Как пишет Лукасевич: «Всі ми, що ще були в Дарниці, дістали наказ перейти невеликими групами через Дніпро, який у 1918 році був досить слабо замерзлий… Ще й тут невблаганна доля забрала з-поміж нас кількох товаришів, які трагічно загинули під непевним льодом Дніпра… Деміївка була захоплена прихильниками більшовиків — робітниками місцевих фабрик. Ми знищили свої військові документи і всі зовнішні відзнаки, відкинули зброю і кожен зосібна пішов далі, умовившись попередньо, що будемо удавати демобілізованих вояків російської армії»…

Аверклий Гончаренко после битвы под Крутами тоже не стремился воевать. В армии УНР в том же 1918 г. он устроился на теплое местечко казначея Главной школьной управы при Военном министерстве. Потом служил Летичевским уездным комендантом и штаб-офицером для поручений при военном министре УНР. Последняя должность Гончаренко в украинской армии — курсовой офицер Каменец-Подольской военной школы. Никакого стремления к службе в строю его послужной список не обнаруживает — главный «герой Крут» всегда искал тихую тыловую должность. Даже в дивизии СС «Галичина», куда он поступил на службу в сентябре 1944 года, 54-летний Гончаренко устроился при штабе одного из полков.