Звичайне, дівчата...

То про своє все й співають,

Яка про що знає...

Аж ось з хлопцем старий кобзар

В село шкандибає,

В руках чоботи, на плечах

Латана торбина

У старого; а дитина!

Сердешна дитина!

Обідране; ледви-ледви

Несе ноженята...

(Достеменний син Катрусі) ².

Дивляться дівчата...

«Кобзар іде! Кобзар іде!»

Та всі, якомога,

Хлопців кинули, побігли

Зустрічать сліпого!

«Діду, серце, голубчику,

Заграй яку-небудь.

Я шага дам».—

«Я — черешень».

«Всього, чого треба,—

Всього дамо... одпочинеш,

А ми потанцюєм...

Заграй же нам яку-небудь».

«Чую, любі, чую...

Спасибі вам, мої квіти,

За слово ласкаве.

Заграв би вам, та, бачите,

Справи нема... справи ³.

Учора був на базарі,

Кобза зопсувалась... Розбилася...» —

«А струни є?» «Тілько три осталось».

«Та хоч на трьох яку-небудь».

«На трьох... Ох, дівчата!

І на одній колись-то грав,

Та ба, вже не грати...

Постривайте, мої любі,

Трошки одпочину.

Сядьмо, хлопче». Посідали.

Розв’язав торбину,

Вийняв кобзу, разів зо два

Ударив по рваних.

«Що б вам заграть? постривайте.

Черницю Мар’яну —

Чи чували?» — «Ні, не чули».

«Слухайте ж, дівчата,

Та кайтеся...

Давно колись

Була собі мати,

Був і батько, та не стало;

Осталась вдовою,

Та й не молодою,

І з волами,

І з возами,

Й малою дочкою.

Росла дочка Мар’яна,

А виросла, як панна —

Кароока ;

І висока,

Хоч за пана гетьмана.

Стала мати гадати

Та за пана єднати.

А Мар’яна

Не до пана

Виходила гуляти,

Не до пана старого,

Усатого, товстого,

А з Петрусем

В гаю, в лузі

Щовечора святого —

Розмовляла,

Жартувала,

Обнімала, мліла...

А іноді усміхалась,

Плакала, німіла...

«Чого ж плачеш, моє серце?» —

Петро запитає;

Вона гляне, усміхнеться:

«І сама не знаю...»

«Може, думаєш, покину?

Ні, моя рибчйно,

Буду ходить, буду любить,

Поки не загину!..»

«Хіба було коли в світі,

Щиро що кохались,

Розійшлися, не взялися

Й живими остались?

Ні, не було, мій голубе.

Ти чув, що співають...

То кобзарі вигадують,

Бо, сліпі, не знають,

Бо не бачать, що є брови

Чорні, карі очі,

І високий стан козачий,

І гнучкий дівочий.

Що є коси, довгі коси,

Козацька чуприна...

Що на мову на Петрову

В глухій домовині

Усміхнуся; скажу йому:

«Орле сизокрилий,

Люблю тебе й на сім світі,

Як на тім любила».

Отак, серце, обнімемось,

Отак поцілую,

Нехай вкупі закопають...

Умру... не почую.

Не почую...»

Обнялися, Обнялись, зомліли...

Отак вони любилися!

На той світ хотіли

Обнявшися переступить;

Та не по їх стало!

Щовечора сходилися,

І мати не знала,

Де Мар’яна до півночі

І з ким розмовляє?

«Воно мале ще, дитина,

Нічого не знає».

Угадала стара мати,

Та не все вгадала,

Знать, забула, що колись-то

Сама дівувала.

Угадала мати: Мар’яна-дитина

Не знає, як треба на сім світі жить.

Думала — ні люди, ані домовина

З Петром не розрізнять... уміла любить.

Думала, що тілько кобзарі співають,

Бо, сліпі, не бачать карих оченят;

Що тілько лякають молодих дівчат...

Лякають, дівчата, правдою лякають!

І я вас лякаю, бо те лихо знаю,

Бодай його в світі нікому не знать —

Того, що я знаю... Минуло, дівчата!

Серце не заснуло, я вас не забув.

Люблю вас і досі, як діточок мати,

Буду вам співати, поки не засну.

Тойді ж, мої любі, як мене не стане,

Згадайте про мене, про мою Мар’яну;

Я вам з того світа, любі, усміхнусь,

Усміхнуся...» — та й заплакав.

Дивились дівчата,

Не питали, чого плаче?

Та й нащо питати?

Минулося. Помагало —

Ласкаве дівоче

Щире слово...

«Вибачайте...—

Утер сліпі очі: —

Вибачайте, мої любі,

Нехотя журюся.

Так от, бачите, Мар’яна

З убогим Петрусем

Щовечора розмовляла,

І мати не знала,

Дивувалась, що се таке

Мар’яну спіткало?

Чи не пристріт? Сяде шити —

Не те вишиває;

Замість Гриця, задумавшись,

Петруся співає.

Часом сонна розмовляє,

Подушку цілує...

Мати спершу сміялася,

Думала — жартує,

Потім бачить, що не жарти,

Та й каже: «Мар’яно!

Треба буде старостів ждать,

Та, може, й од пана!

Ти вже виросла нівроку,

Уже й дівувала;

Я вже думаю, що, бачиш...—

Насилу сказала,—

Що вже й заміж, коли теє...»

«А за кого, мамо!?»

«Хто вподоба, тому й оддам».

Співає Мар’яна:

«Оддай мене, моя мамо,

Та не за старого,

Оддай мене, моє серце,

Та за молодого.

Нехай старий бурлакує,

Гроші заробляє,

А молодий мене любить,

Долі не шукає.

Не шукає, не блукає

Чужими степами.

Свої воли, свої вози,

А між парубками,

Як маківка між квітками,

Цвіте, розцвітає.

Має поле, має волю,

Та долі не має.

Його щастя, його доля —

Мої чорні брови,

Довгі вії, карі очі,

Ласкавеє слово.

Оддай мене, моя мамо,

Та не за старого,

Оддай мене, моє серце,

Та за молодого».

«Дочко моя, Мар’яно,

Оддам тебе за пана,

За старшого, багатого,

За сотника Івана».

«Умру, серце-мамо,

За сотником Іваном».

«Не вмреш, будеш панувати,

Будеш діток годовати»,

«Піду в найми, піду в люди,

А за сотником не буду».

«Будеш, дочко Мар’яно,

За сотником Іваном».

Заплакала, заридала

Сердешна Мар'яна.

«За старого... багатого...

За сотника Івана...» —

Сама собі розмовляла,

А потім сказала:

«Я ще, мамо, не виросла,

Ще не дівувала.

Бо ти мене не пускала

Вранці до криниці,

Ні жита жать, ні льону брать,

Ні на вечірниці,

Де дівчата з парубками

Жартують, співають