— Любий! — злетіло тихо з її вуст. — Ти змерз? Господи, у тебе навіть брови взялися памороззю!

— Пусте! — відказав Андрій, а Варя заглянула в його очі, повні захоплення. — Я б міг тебе чекати до ранку, аби лише ти прийшла!

— Чи я могла не прийти?! — мовила вона лагідно.

Андрій подивився на кохану. У її погляді було стільки ніжності й тепла, що він не стримався — почав покривати її обличчя, уста, щоки, волосся, що вибилося з-під хустки, палкими цілунками. Її губи ніби налиті знадою, від них неможливо відірватися, ними можна насолоджуватися, смакувати, як джерельною водою в полуденну спеку.

— Моя люба, єдина на все життя, — прошепотів пристрасно юнак, звільняючи її тіло від зайвого одягу.

— Мій! — відповіла вона згодою, щільніше притискаючись до розпашілого пружного тіла. — Лише мій! Навіки! До скону…

Їм було тепло і добре, бо вони були разом. Таємне кохання розпалювалося щодень більше і більше. Коли вони кохалися, Варі здавалося: ще мить — і вона спалахне вогнем, як сухий сірник, але полум’я кохання лише зігрівало закоханих. Андрій усміхнувся кутиками вуст, коли помітив, як сніжинка присіла на розчервонілу щоку дівчини та, ледь торкнувшись її лиця, стала маленькою крапелькою.

— Твої губи пахнуть примороженими яблуками, — сказав він ніжно.

— Справді? — запитала вона. Просте, навіть безглузде питання. Та чи це важливо? Аби лише чути його голос, відчувати на собі такі сильні й водночас лагідні руки!

— Люба, моя мила, — мовив юнак лагідно. — Коли вже ти поговориш з батьками? — на його обличчі відбилася щира прикрість. — Я не хочу ховатися, ніби злодій. Хочу бути з тобою завжди!

Її вії винувато здригнулися.

— Я теж цього хочу, — зітхнула Варя. — Але ж ти знаєш, що коїться. Батьки ходять як з хреста зняті. Біда нависла над нами. Люди ніби з глузду з’їхали. Той агітує за колгоспи, інший — проти, кляне уповноваженого на чому світ стоїть.

— Навіть бійки були, — додав Андрій. — Вчора на майдані жінки вчинили сварку, репетували так, що всіх собак полякали. Тоді підтяглися чоловіки, встряли в гризню. Почалася така бійка, що носи не одного кров’ю заюшили. І було б чого сперечатися?! Ніхто достеменно не знає, що буде у тих колгоспах, а вже ллється кров. Мені здається, що кожен повинен сам вирішувати, як йому бути.

— А наші сусіди Пєтухови гордовиті такі стали — ні на якій козі не під’їдеш! Ми тепер для них ніби вороги. Ось так буває, — сумно мовила Варя, — були сусіди, а тепер вороги.

— Ступака вибрали головою колгоспу, — сказав Андрій. — Він тепер халяви керівництву лиже так, ніби чоботи в них цукром притрушені.

— І що ж воно далі буде? — стривожено спитала Варя.

— Одному Всевишньому відомо, — відповів хлопець. — Я написав заяву, бо змусили. Прийшли додому комуністи: «Пиши», — кажуть, і папірця сують під ніс. Відказую, що почекати хочу, подивитися, як воно буде. Так Лупіков аж позеленів від злості, дістав нагана, почав ним перед носом матері розмахувати. Брати оніміли з переляку, мати на коліна впала перед ними, благає не стріляти. Все одно мені втрачати нічого, окрім злиднів. Шкода мені стало рідних. Написав чекіст (хай йому пусто буде!), а я й підписати не вмію, тож поставив хрестика, вони й пішли геть.

— До нас іще не приходили, — зауважила Варя.

— Ці собаки жодної хати не оминають.

— Що з нами буде? — з острахом промовила Варя. Вона міцніше притислася до хлопця, ніби шукаючи порятунку.

— Я знаю одне: ми повинні бути разом. Мені не буде життя без тебе. Ти це розумієш? — він заглянув у її чисті очі.

— Не буду більше чекати! — рішуче сказала вона, не відводячи погляду. — Не хочу більше критися, бо все одно колишня подружка рознесе про наше кохання, як сорока на хвості. Нехай краще від мене батьки дізнаються, ніж від зрадниці. До речі, як вона?

— Здружилася з твоїми сусідами. Чув від людей, що бачили Ганнусю напідпитку з Пєтуховими. До речі, ваш Михайло теж із ними часто спілкується.

— Нехай. Мені байдуже, — якось дуже сумно промовила Варя. — Любий, я тебе не підведу, обіцяю! — зворушливо сказала дівчина. — Ти прийдеш завтра на наше місце, і я розповім тобі про розмову з батьками. Добре? — осяялась усмішкою, заглянула коханому у вічі.

— Згода, — відповів Андрій. — А якщо не прийдеш?

— Хіба що цепом зв’яжуть, — усміхнулася Варя. Вона помовчала і вже тихо додала: — Якщо завтра не прийду, то вже ніколи.

— Навіть якщо ми не будемо разом, знай: я буду кохати тебе все своє життя, бо ти і є моє життя. І немає в цілому світі кращої за тебе!

— Мій любий, коханий, найрідніший ти мій! — промовила розчулена дівчина. — Все у нас буде добре!

Варя щиро вірила в свої слова. Лише коли підійшла до свого двору, обернулася. Позаду нікого не було, але ж вона добре чула, як хтось або щось важко зітхнуло.

«Невже біда дихає мені у спину?» — подумала з острахом.

Дівчина прожогом кинулася до хати, замкнула двері, прислухалася. Їй знову здалося, що за дверима, біля ґанку, хтось несміливо тупцює. Варя метнулася до образів, на ходу читаючи «Отче наш». Вклякла на колінах перед іконами. Довго просила у святих прощення за свої гріхи та молила послати їй гарну долю.

Розділ 16

За сніданком, коли вся родина була вдома, Варя сказала:

— Тату, мамо, мені треба з вами поговорити.

— Та кажи вже, Ластівко, не червоній, — лагідно промовив батько й ледь помітно усміхнувся у вуса.

— Я… я… — почала, затинаючись, Варя, але заздалегідь підготовлені слова застрягли кісткою в горлі. Дівчина нагнула голову, важко дихала, але не могла вимовити й слова. Здавалося, що вона зіткана з самих нервів і втратила назавжди голос.

— Щось трапилося? — стривожилася мати і глянула на батька.

— Так! — сказала ледь чутно донька. — Я кохаю Андрія… Віддайте мене за нього, — нарешті вимовила вона те, що підготувала.

— За Андрія? — чомусь перепитала мати і глянула на батька.

Павло Серафимович насупив брови, поклав свою улюблену ложку на стіл. У хаті запала така тиша, що, здавалося, чути важке дихання схвильованої Варі. Час застиг, а в ньому заклякла в очікуванні дівчина, яку знову накрила хвиля підсвідомого страху.

— Не буде цього, — похмуро озвався батько. Мати завмерла з відкритим ротом, а Павло Серафимович повторив: — Не буде цього шлюбу.

— Чому?! — не до кінця усвідомлюючи слова батька, запитала Варя.

— Вчора я мав розмову з Василем. Я домовився з ним про твоє весілля. Підеш за нього, — сказав батько не дуже голосно, але владно і холодно.

Одразу весь світ для Варі втратив свої кольори. На мить їй здалося, що вона летить у величезну чорну прірву, з якої немає вороття. Вона зробила глибокий вдих і несміливим приниженим голосом сказала:

— Я не піду за Василя, бо кохаю Андрія.

Батько подивився на доньку. В її очах туманів густий смуток.

— Покохаєш Василя, — сказав батько. — Він добрий хлопець.

— А як же Андрій? — запитала крізь сльози Варя.

— За добрим чоловіком забудеш його.

— Забути? Як можна? — мовила схвильовано дівчина. — Забути його — це як згадати людину, яку ніколи не бачив у своєму житті.

Варя так благально, збентежено та розгублено дивилася на батька добрими очима, наповненими слізьми, що він не витримав того погляду, опустив очі.

— Тату, не губіть мене! — сказала Варя.

— Я турбуюся про твоє майбутнє, — промовив він глухо. — Чи я можу бажати тобі зла?

— Тоді ж навіщо хочете мене віддати за нелюбого?

— Щоб твоє майбутнє було добрим.

— Не може бути добра в мертвому майбутньому! — викрикнула Варя. — Я ж буду як пташка у клітці!

— Птахи вільні, але й вони звикають до клітки й продовжують жити.

— А я так не хочу! Мамо, — звернулася Варя до матері, яка мовчки витирала краєчком хустки сльози, — скажіть ви хоч що-небудь!

— Я не знаю, — тихо мовила жінка. — Твій батько — мудра людина. Напевно, йому видніше, як буде краще.