Розділ 43

Тільки-но Чорножукови полегшено зітхнули, спільними зусиллями сплативши податки із двох дворів, як їм вручили папір, де йшлося про «зустрічний план податків».

— Чи до одних нас такі вимоги? — запитав Павло Серафимович, прочитавши папери.

— І вам, і Мовчанам, і усім тим, хто не вступив до колгоспу, — пояснив посильний.

— Передай, що я вже все сплатив, — сказав чоловікові Павло Серафимович. — Більше від мене нічого не отримають.

— Так і передати?

— Так і передай. У мене як у латиша: тільки ніс та душа. Скажи, що нема чим платити.

— Добре, — сказав чоловік.

Одразу ж прибіг сусід Трохим Мовчан.

— Що робити? Що діяти? — схвильовано запитував чоловік. — Я ще ті податки несповна виплатив, а вже треба інші платити? Хоч у петлю лізь!

— Сам не знаю, як тут бути, — стурбовано відповів Павло Серафимович. — Нема чим платити. Я так і сказав.

— І що ж воно буде з нами?

— Не знаю, сусіде, — насупив брови чоловік, — і тобі не дам поради, бо сам безпорадний.

А вже наступного ранку прибігла до нього Олеся. Захекалася, очі великі, перелякані.

— Я дізналася від Йосипа, що днями прийдуть вас і Варю розкулачувати! — випалила вона на одному подиху.

— Що? — перепитав зблідлий Павло Серафимович.

— Відберуть у вас і землю, і все!

— Я ж сплатив податки, — тихо, ніби до себе, промовив Павло Серафимович.

— Ой, не знаю! — бідкалася дівчина. — Почула, що зерно будуть відбирати, бо колгосп план заготівель не виконує. Господи! Що ж то буде?

— Заспокойся, дитинко, — Павло Серафимович опанував себе. — Ти впевнена, що до нас прийдуть?

— Так! Сама чула, як брати поміж собою розмовляли. Тільки ви не кажіть їм, що я вам донесла, бо мене чоловік приб’є, — попрохала Олеся. — Я ще звечора почула, але не мала змоги з дому вирватися. Ніч не спала, хвилювалася за вас. Ледь дочекалася, коли вони підуть на роботу, щоб до вас забігти.

— Не хвилюйся, — заспокоїв він Олесю, — якось та буде.

— Може, Михайла попросити, — невпевнено сказала дівчина, — щоб слівце за вас замовив? Він же у колгоспі не остання людина.

— Ні, — прозвучало категорично. — Я не буду ставати перед ним на коліна. Він — відступник, зрадник. Хай розпоряджається сам своїм життям, Бог йому суддя. А тобі, дитинко, спасибі.

— Може, ви встигнете кудись зерно сховати? — втишивши голос, сказала Олеся. — Якщо прийдуть забирати, то хоч не все вивезуть.

— Я подумаю, — відповів Павло Серафимович. — А ти йди, поки твої не помітили, бо будуть тебе гризти.

— Подавляться! — Олеся слабо посміхнулася. — Я така кістлява!

Павло Серафимович скликав усю родину. Тяжко було сповістити неприємну звістку, а довелося. У дружини одразу ж горохом покотилися сльози.

— Не віддам! — твердо сказала вона. — Нічого не віддам!

Варя ніби оціпеніла. Невже й справді усе відберуть? Почуття безпорадності перед неминучим заважало їй думати, скувало по руках і ногах. Так і сиділа, тримаючи біля грудей немовля, лише Маргарита весело щось лопотіла та бігала по хаті, намагаючись зловити кошеня.

— Напевно, і у моїх батьків відріжуть землю, — сказав Василь, — вони ж не вступили до колгоспу.

— Куди їм вступати? — хмикнув Павло Серафимович. — Сват ледь ноги переставляє, і сваха не ліпше його.

— Усе одно — не колгоспники, значить, залишать трохи землі, і все по тому, — пояснив Василь. — Уже з сільради приходили і попереджали.

— Ні жити не дають, ні спокійно старість зустріти, — сказав задумливо Павло Серафимович. — Давайте усі заспокоїмося і подумаємо, що нам робити. Будемо сподіватися на краще, але потрібно підготуватися до найгіршого.

Уночі Чорножукови не спали. Погода сприяла родині. Ще звечора почав мрячити дрібний дощ. Набрякле небо просіювало воду через сито. Тож було темно і тихо. Василь із тестем викопали посеред городу велику яму. Варя з матір’ю наносили ряднами соломи, намагаючись у пітьмі не наслідити. На дно ями насипали соломи, туди склали у мішках зерно, зверху — знову солома, і лише потім засипали землею. Щоб не видно було, де порушена земля, звалили туди кукурудзиння, яке ще не встигли посікти на корм для худоби. Меншу частину зерна все ж залишили у коморі, бо не повірять, що нічого немає. По тому розійшлися мовчки по домівках. А Павло Серафимович потай від рідних переховав свою мисливську рушницю. Надійну схованку знайшов під солом’яною стріхою батьківської хатинки.

Ніхто тієї ночі так і не зімкнув очей, хоча всі Чорножукови ясно розуміли: хвилювання нічого не зможе змінити, воно лише краде спокій.

Розділ 44

Підтяглися підводи до садиби Чорножукових, а за ними почали звідусіль збиратися люди. Біля коня стояв Михайло Чорножуков, погладжував кінську гриву.

— Батька б так пожалів, іроде! — кинув хтось зі злом та плюнув у бік Михайла.

— А що? — обізвався лисий чоловік, плюючи насіння. — Правильно робить, він же комсомолець! Досить куркулям на нашій шиї сидіти!

— І як той Павло у тебе на шиї сидів?

— Цитьте! Дивіться, Павла з Надією з хати вивели!

— Боїться За…ков, викликав озброєну підмогу!

— А то як?! Ті багачі так просто зі своїм багатством не розлучаться!

Надія пручалася, коли озброєні гвинтівками чоловіки під руки витягали її з хати.

— Пустіть мене! — закричала вона. — Приберіть свої погані руки!

— На вічні морози захотіла?! — бігав навколо них Лупіков. — Так це ми зараз організуємо!

Павло Серафимович підійшов до дружини.

— Надю, — сказав він, — уже нічого не вдієш. Іди до мене.

— Я не віддам! — блиснувши очима, скрикнула жінка. — Це наш дім!

— Був ваш — стане наш! — єхидно хіхікнув Лупіков. — У вас он три будинки, живи, де хочеш! А тут буде сотня.

— Тут нічого не буде! — з відчаєм закричала жінка. — Тут буде жити моя родина! Нічого не віддам, хоч вбийте мене!

— Вбивати тебе ніхто не буде, — Лупіков став перед нею, гордовито задер носа. — А ось на виселки можемо видати квиток.

До них підійшов Щербак. Досі він стояв збоку, не втручаючись у суперечку.

— Пустіть її, — наказав він. Чоловіки, які тримали під руки жінку, переглянулися між собою, поглянули на Лупікова. — Пустіть, наказую! — повторив Кузьма Петрович. — Куди вона подінеться?

Жінка, звільнивши руки, поправила волосся, що спадало на очі.

— Надю, послухай мене, — сказав Щербак, — прошу тебе: дай їм зробити свою справу. Вас насправді можуть виселити кудись із села в бараки або навіть заслати на Північ.

— За що?!

— Такий закон. За супротив можуть покарати. Прошу тебе, змирися, віддай будинок! — Було помітно, як тепло дивиться чоловік на непокірну та ще таку гарну жінку, як важко йому дається кожне слово. — Вам є де жити, ви не залишитеся без даху. Вже не можна нічого змінити.

— Покоритися? — з іронією сказала жінка.

— Нехай так, принаймні ви залишитеся тут, у селі.

— Яка нечувана щедрість! Пожалів вовк кобилу, залишив хвіст та гриву. Так, Кузьмо Петровичу?

— Краще вже синиця у руках, ніж журавель у небі.

— Мамо! — на матір подивилася Варя. Її очі були наповнені сльозами відчаю. — Віддайте їм усе, — попросила вона. — Хай подавляться, але дадуть нам спокій.

— Ба, яка мудра куркульська донька! — тицьнув пальцем у бік Варі Лупіков, вдоволено посміхнувся.

— Мовчи, погань! — блиснув очима батько Варі. — Не чіпай мою доньку!

— Кому вона потрібна? Куркульське кодло! — сказав Лупіков, відходячи від нього на безпечну відстань.

Жінка пов’язала біленьку хустку, яка спала на пле´чі, гордо скинула голову.

— Забирайте! — сказала вона. — Якщо гадаєте, що мене зламали, то помиляєтеся! — обличчя осяяла якась загадкова, ледь помітна посмішка.

Жінка підійшла до своїх рідних, стала біля чоловіка.

— Витягайте свої манатки! — звернувся до них Лупіков.

— Вам потрібний будинок, то ж ви й виносьте, — намагаючись не підвищувати голосу, відповів Павло Серафимович.