— А він справжній? — запитав найменший, тицяючи пальцем на наган.

— Атож! — повагом сказав старший. — Звичайно, що справжній! — додав він та насунув картуза малому на очі, і всі хлопчаки засміялися.

— І патрони в ньому є? — запитав невгамовний малий, поправивши на лобі картуза.

— Еге ж! Не кукурудзою ж він заряджений! — пояснив старший, а всі одразу засміялися, підтримуючи друга.

— А в кого він буде стріляти? — знову спитав цікавий до всього малий.

— У ворогів. У кого ж іще?!

Хлопча на мить замовкло, не зовсім розуміючи, де ті вороги, в яких потрібно стріляти.

— От якби він дав мені постріляти! — зітхнув малий.

— То піди попроси.

— Не дасть! А якби дав, то я поцілив би в діда Панька за те, що він мене кропивою відшмагав за ті два яблука, які я восени вкрав прямісінько у нього з-під носа! — сказав хлопчина, викликавши знову сміх.

— Цитьте! — прикрикнув хтось із чоловіків, і хлопчаки побігли в кінець зали та примостилися на долівці попід стіною. У цей час на сцену вийшли кілька людей і сіли за стіл.

Кузьма Петрович підвівся, й гамір потроху вщух. Щербак огледів присутніх. Пелехи сизого диму огортали притихлих на лавках людей. На нього дивилися сотні селян — хто з цікавістю, хто насмішкувато, хто з недовірою.

— Товариші! — почав свою промову Кузьма Петрович. — Дякую вам, що знайшли час та пристали на пропозицію прийти на збори. По-перше, дозвольте представити, якщо ще хтось не знає, оперуповноваженого від ДПУ, комуніста, чесну та поважну людину Лупікова Івана Михайловича, — сказав він, і приміщення вибухнуло реготом, бо хтось із чоловіків одразу його озвучив по-новому, додавши «за» попереду слова. Іван Михайлович побуряковів. Щоразу до його прізвища причіпляли спереду оте «за», від чого воно ставало до реготу смішним та образливим. Кузьма Петрович витримав паузу, поплескав у долоні. До нього приєдналися оплески із зали.

Іван Михайлович підвівся, кивнув головою, а Кузьма Петрович оголосив перший пункт черги денної — вибори нового голови сільської ради. Кандидатура Максима Гнатовича Жаб’яка була підтримана одноголосно, чи тому, що була ним запропонована, чи то й справді всі були згодні, чи це питання найменше всіх цікавило. З другого питання Кузьма Петрович надав слово Івану Михайловичу. Почав він промову про невиконання селянами планів хлібозаготівель. Довго розказував, яке важливе для держави виконання плану, бо «країна на вас покладає надію і не допустить саботажу ні в якій формі».

— Ви ж не вороги державі, яка вчить ваших дітей у школах зовсім безкоштовно? Діти пролетаріату, діти робітників на будівництвах, на заводах, у місті повинні бути нагодовані. Чи не за це ми проливали кров у Громадянській? — палко промовив Іван Михайлович. Товстенький, низького зросту, з рідким русявим волоссям, він говорив запально, аж розчервонівся, і на лобі виступив піт.

— А наші діти нехай ходять голодні? — почувся чоловічий голос.

— І ваші повинні бути ситі!

— Якщо виконати план по податках, то доведеться колупати зі стін крейду та годувати нею дітей, — зауважила якась жіночка.

— Шановна… — почав був Іван Михайлович, але жінка його перебила:

— Не шановна я тобі. Називай мене як хочеш, але своїх дітей голодними я не залишу. Прийди до хати, подивися, як ми живемо і чи є з чого той твій план виконувати.

Люди невдоволено загули, мов бджоли у вулику.

— Ось про це я й хотів із вами побалакати, — продовжив Іван Михайлович, й голоси почали стихати. — Ви можете змінити своє життя на краще вже сьогодні, зараз, не чекаючи, що хтось нагодує ваших дітей. Мене направили у ваше село для побудови нового, світлого та ситого життя. І це життя буде щасливим! Жили погано, працювали у наймах, були батраками, а будете господарями на своїй землі! У селі буде електрика, збудуємо дитячий садок, і вам, жінкам, не доведеться дітей залишати самих вдома, вони будуть нагодовані та доглянуті. Організуємо спільні кухні, де ви будете безкоштовно харчуватися. Для цього ви всі повинні об’єднати свої землі та господарства в одну спільність, тобто створити колективне господарство, яке має назву колгосп. Згадайте, як у народі кажуть: «Гуртом і батька легше бити». Чи не так, товариші? — Іван Михайлович обвів поглядом притихлих людей. Якийсь час була мертва тиша.

— У нас уже було суспільне користування землею, — порушив тишу старий Пантелеймон. — І що з того вийшло? Скотина ледь не померзла, а врожаю було як кіт наплакав.

— А що ви хотіли, щоб десять чоловік підняли країну? І чим вони мали обробляти ту землю? Ні коней вдосталь, ні реманенту — нічого в них не було. Ось на зміну їм ідуть колгоспи, де все буде спільне, — схвильовано промовив Іван Михайлович.

— І молодиці спільні? — посміхнувся дід. — Тоді я згоден, може, якусь спільну молодицю хоч за груди потримаю! — пожартував він, але засміялися лише дівчата. Чоловіки сиділи похмурі.

— Жартувати будемо, коли створимо колгоспи, — зауважив Іван Михайлович. — А зараз я хочу, щоб ви зрозуміли, яке щасливе життя вас чекає в майбутньому. Лише в колективному суспільному господарстві кожен із вас стане господарем. Вступите добровільно в колгосп — навесні отримаємо трактори. Йде нове життя, на зміну коням прибуде нова техніка.

— А й справді, — знову заговорив Пантелеймон, — навіщо мені кінь, коли все одно сіна не вистачає, щоб його прогодувати?

— Клепки у тебе не вистачає, а не сіна! — крикнула з місця Одарка, молодиця в картатій хустці. — У добрих господарів усього вдосталь, а ти поменше б у чарку заглядав, а більше б на сіножаті працював!

— Та я…

— Тихіше! — Іван Михайлович постукав олівцем по графину. — Тихо! Заспокойтеся! У колгоспі всі будуть однакові. Вам не доведеться працювати з ранку до ночі. Всі будуть працювати однаково й отримувати нарівні з усіма.

— Тоді хай іде до вашого колгоспу Пантьоха й працює! — кинула Одарка, й зала вибухнула сміхом.

— І Секлету забирайте — вона вам план дасть! — додав хтось із чоловіків. Пантьоха розплився в широкій посмішці від такої уваги до нього. Він вишкірив рідкі жовті зуби й почав дурнувато гигикати та підскакувати на місці. Стара Секлета лише кліпала очицями, не розуміючи, у чому річ.

Іван Михайлович знову постукав по графину, закликаючи до уваги. Доки він продовжував описувати світле майбутнє в колективному господарстві, Кузьма Петрович уважно спостерігав за родиною Чорножукових. В останньому ряду на лавці сиділи брати: Павло, Гордій та Федір. В один ряд — мовчазні, здорові, кремезні, охайні, гарні та горді. До цього вони не зронили жодного слова, не встрявали в розмови. Не здогадаєшся, про що вони думають, думки старанно приховані за вусами та густими бородами. Поруч із ними сидів син Павла Серафимовича Михайло. Іноді він хотів вступити в розмови, але скоса кидав погляд на батька й мовчав. Поруч із ним — донька Павла Серафимовича Ольга зі своїм чоловіком Іваном. Вона склала руки на грудях й слухала виступи, примруживши очі.

— Тож я сподіваюся на вашу свідомість, товариші! — палко промовив Іван Михайлович. — Тепер прошу питання.

— Тобто ми повинні все своє нажите добро віддати в колективне господарство? — запитав чоловік із густими чорними бровами, мнучи в руках шапку.

— Чому ж таки все? Колгоспникам залишать наділи землі, щоб могли вести домашнє господарство. Але навіщо вдома тримати три коня та три корови? Досить і однієї корови, щоб напоїти свіженьким молоком дітей, а коні будуть у спільному господарстві. Для них ми збудуємо великі стайні, для корів — корівники, разом, спільним зусиллями заготовимо сіно на корм. Ви будете працювати та отримувати за свою роботу хліб, і не буде боліти голова про те, чи вистачить сіна до весни, чи ні.

Іван Михайлович намагався якнайкраще розписати перспективи спільного господарювання, навіть не забув наголосити, що голову колгоспу теж будуть вибирати на зборах голосуванням. І знову ж наголосив на тому, що необхідно виконати план заготівлі.

— То нехай багачі потрусять свої калитки, — подав голос один із братів Пєтухових, Семен. Він із братом Йосипом та матір’ю жили навпроти Чорножукових. Незадовго до зборів брати вступили до комсомолу, тож мали повне право голосу.