Марійка чула, як мати снідала й пила чай, як одягалась і бряжчала ключами. Євгенія Григорівна поспішала в інститут, Марійці ще можна було б якусь годину поспати.
Мати на хвилину зупинилась біля доччиного ліжка. Марійка знала: ось тільки розплющить очі — й побачить обличчя матері, яка схилилась над нею. І хоч сон ще міцно склеював повіки, дівчина враз простягла руки й схопилась. Вона обняла матір за шию, як бувало колись, у дитинстві. Та хіба й зараз вона, Марійка, не була для матері маленькою дівчинкою, яку можна попестити?
— Мамцю, ти вже йдеш? Я теж зараз встаю!
Марійка рішуче скинула ковдру.
— 3 сьогоднішнього дня я встаю на годину раніше! За місяць я виграю тридцять годин, за два місяці — шістдесят, за рік...
Марійка не доказала й засміялась.
Євгенія Григорівна похапцем поцілувала дочку.
— Зумій же її розумно використати, цю годину! Ну, а я біжу... До побачення, доню!
— Пізно прийдеш? — гукнула вслід Марійка.— Привіт кущистій пшениці!
«Ось так і виховується сила волі,— думала дівчина, швидко прибираючи кімнату.— За місяць — це справді набіжить тридцять годин. Зараз же сідаю за книжку».
Сьогодні в Марійки були важкі уроки, в тому числі тригонометрія, хімія й фізика, та учениця приготувала їх ще вчора, залишивши на сьогодні українську літературу. Трійка з цього предмета не давала спокою.
Треба було вивчити творчість Лесі Українки. Це можна було б зробити, користуючись підручником і творами письменниці. Проте дівчина хотіла вийти за межі класного завдання. Їй хотілося простежити, як впливала на творчість Лесі Українки російська література, зокрема Пушкін, Некрасов, Горький...
За стіною обізвалось радіо. Щось проказав голос диктора, і потім заграла музика.
Марійка стиснула скроні кулаками. Незабаром вона й справді примусила себе забути все навколишнє й вникнути в роботу. Лесю Українку глибоко хвилювали твори Горького!..
Тихо шелестять сторінки. Вірші, поеми. Кров’ю написані рядки... В них увесь запал поетеси, все її окрилене серце,— воно, як горьківський Буревісник, кличе до боротьби...
І знову інші мотиви, інші звуки вплітаються в музику вірша. Чуєш, Мавко, як солодко грає Лукашева сопілка?..
Вчителька української літератури Надія Пилипівна мала, мабуть, не більше сорока п’яти років, але в її волоссі було зовсім сиве пасмо. Здалека здавалося, що над її чолом лежить снігова смужка.
Надія Пилипівна приїхала з іншого міста, школярі її ще добре не знали, і Марійці було лише відомо, що ця жінка посивіла після того, як під час Великої Вітчизняної війни трагічно загинула її сім’я. Про це десь дізналася Юля Жукова й розповіла подругам.
Свої уроки вчителька проводила з помітним хвилюванням, і клас не відразу зрозумів, що це хвилювання — від великої любові до літератури, до художнього слова. Але учні одразу відчули, що нова вчителька дуже вимоглива і тримає себе «з офіціальним холодком», як висловилась Ніна Коробейник. (Саме цього «холодка» й побоювалась Ніна, коли звернулась за літературною порадою не до Надії Пилипівни, а до класного керівника).
Марійка Поліщук була чулою і вразливою дівчиною. Сиве пасмо у волоссі вчительки мимоволі викликало в її уяві страшні картини минулої війни. Уявлялась Надія Пилипівна простоволосою, з чорною хусткою в руках, на руїнах будинку, де загинули її чоловік і діти. Вітер куйовдить волосся, а жінка блукає від однієї кам’яної кучугури до іншої, відшукуючи сліди своїх рідних...
З Ніною Марійка навіть посперечалась.
— Те, що ти звеш «офіціальним холодком»,— звичайна суворість людини, яка втратила найдорожче,— доводила Марійка.— Це не холодок, а глибоко затамований біль.
Сьогодні перший урок з української літератури, і саме перед початком його сталася неприємна історія. Надія Пилипівна ввійшла до класу так тихо й непомітно, що її побачили тільки тоді, коли вона вже підходила до столу. Хоч дзвоник уже продзеленчав, учні ще не були на своїх місцях, в класі стояв шум, гамір, сміх...
Вчителька глянула на клас і, раптом повернувшись, пішла до дверей.
Усе сталося за якусь хвилину. Шум почав швидко стихати. Ще мить — і Надія Пилипівна вийшла б з класу. Та Ніна Коробейник зірвалась з-за парти й підбігла до вчительки.
— Надіє Пилипівно,— промовила вона голосно, запинаючись від хвилювання,— ви образились? Пробачте нам, ми винні! Повірте, це більше ніколи не повториться!
Всі почули, як учителька важко зітхнула, глянула на Ніну і рукою взялася за одвірок, немовби хотіла спертися.
— Гаразд,— сказала вона,— це ніколи не повториться... Спасибі.
Вона повільно підійшла до столу й розгорнула журнал.
Стояла глибока тиша — це «спасибі» збентежило клас. Учителька ще й дякувала — за віщо? Багато учнів не сміли глянути їй у вічі.
Ніна відчула, як серце її стислось, і наче вперше побачила сиве пасмо на голові вчительки. Воно було зовсім біле, як срібна паморозь.
Надія Пилипівна мовчки дивилась на клас, і несподівано широка усмішка освітила її обличчя. Ніби нічого не сталося, спитала:
— Хто не вивчив уроку?
Всі мовчали.
— Я питаю для того,— говорила вона,— щоб часом не викликати тих із вас, хто не виконав завдання. Я це кажу цілком серйозно. Не хочеться завдавати ганьби такому учневі перед усім класом. Та й мені не доведеться за нього червоніти.
Вона помовчала. По класу промайнув шелест, і знову все стихло.
— Гаразд,— сказала вчителька.— Всі вивчили. Я рада за вас.
Встала Юля Жукова:
— Надіє Пилипівно, а в нас за такої умови не розведуться ледарі? Це, виходить, і двійок тепер ні в кого не буде?
— Розумію вас,— серйозно промовила вчителька.— Але я враховую, що це — де-ся-тий клас, випускний, люди ви — свідомі. І потім — той, хто не вивчить сьогодні, повинен буде відповісти мені водночас і нове завдання, й минуле. І, нарешті, вивчити урок можна по-різному: на п’ятірку і на трійку. А декому лише може здатися, що він вивчив...
Першою вона викликала Марію Поліщук. «Так і знала, наче передчуття якесь було»,— майнула в дівчини думка.
Марійка сама потай дивувалась, з яким піднесенням вийшла відповідати урок. Вона відчула гостру потребу висловитися перед усім класом, розповісти все те, про що дізналася сьогодні вранці, сидячи над книжками. І коли б хтось сказав Марійці, що її піднесення — всього лише від упевненості в собі, бо вивчила урок, добре впоралася з домашнім завданням, то учениця, мабуть, запротестувала б. Хіба можна було назвати домашнім завданим чи звичайним уроком ту глибоку й напружену роботу, яку вона виконала?
Надія Пилипівна сіла за стіл, підперла підборіддя кулаками і приготувалася слухати. Та вже незабаром вона зацікавлено повернула до Марійки голову, брови піднялись від приємної несподіванки. Так ще їй ніхто в цьому класі не відповідав. Учителька одразу відчула, що учениця не тільки блискуче засвоїла урок. Ні, вона розповідала не мовою підручника, а власними схвильованими словами про те, що, мабуть, передумала сама, що вичитала з інших книжок, і немов живий вимальовувався з її розповіді повний очарування образ письменниці — мужньої жінки, борця...
Коли Марійка заговорила про те, як уявляла собі письменниця щастя людини, Надія Пилипівна встала і, вся просвітлівши, наче помолоділа, радісно продовжувала слухати ученицю. А Марійка пристрасно говорила про «Напис на руїні», про «Осінню казку», про світлу ідею «Лісової пісні», як Мавка на березі сонного озера вперто шукала стежку до щастя...
Клас якось дивно притих. Марія Поліщук, звичайна десятикласниця, яка нічим не відрізнялась од інших учнів, раптом переступила якусь невидиму рису і немов виросла на цілу голову. І це було тим дивніше, що вона відповідала всього лише звичайний урок!