— Мені дуже не хотілося б сперечатися, — твердо мовив Ліщина, — але ми повинні попастися. Ми не боїмося дощу.

Первоцвіт ніби аж жахнувся. А тоді несподівано засміявся.

Сміх незнайомий тваринам, тож на Ліщину й Ожину Первоцвітів сміх справив приголомшливе враження. Спершу Ліщина подумав, що Первоцвіт чи не захворів. А Ожина вирішив, що той хоче на них напасти, й позадкував геть. Первоцвіт так більш нічого й не сказав, тільки все моторошно хихотів. Ліщина й Ожина крутнулись і дременули нагору, неначе від тхора. На півдорозі натрапили на Чашечку. Вони легко обминули малого в широкому тунелі, а він обернувся й собі подався за старшими.

Сівши в траві, усі троє почали її скубти, не звертаючи уваги на дощ, який дзюрком стікав з їхніх кожушків.

— Слухай, Ліщино, — заговорив Ожина, — невже тобі й справді закортіло на сильфлай? Це ж просто жах, а не дощ! Я саме збирався щось там з’їсти й лягти спати. Що це ти надумав?

— Сам не знаю! Раптом мені страшенно захотілося вийти надвір і побути з вами разом. Здається, я розумію, що непокоїть П’ятого, хоч він, сподіваюсь, переборе свої настрої. У цих кролях і справді є щось дивне. Ти знаєш, вони запихають камінці в стіни? — сказав Ліщина.

— Що-що?

Ліщина розповів йому про Образ у ямі. Ожина так само нічого не розумів.

— Але і я тобі щось розповім, — сказав він. — Кучма таки не помилився! Ці кролі й справді співають, мов птахи. Я побував у лігві кроля Буквиці. Його самиця привела маленьких, і, знаєш, вона над ними попискує, мов вільшанка! Щоб швидше заснули, каже. Мені аж моторошно стало.

— А ти що про них думаєш, Глао-роо? — спитав Ліщина Чашечку.

— Вони дуже милі й добрі, — відповів той. — Але мене вражає, що вони всі такі жахливо сумні. І чого б то, адже вони такі великі та дужі, мають чудову колонію? Якісь вони, мов дерева в листопаді. Мабуть, я просто дурний, Ліщино! Якщо ти привів нас сюди, значить, це гарне, безпечне місце.

— Ні, ти зовсім не дурний! І кажеш правду. Щось вони всі та мають на думці!

— Зрештою, ми ж не знаємо, що тут скоїлося, чому їх зосталося так мало, — сказав Ожина. — Може, їх спіткала якась біда й тому вони такі невеселі?

— Ми цього не знаємо, а вони нам не розповідають. Та якщо ми зостанемося тут, нам доведеться все вивідати, щоб жити з ними в згоді. Нам не випадає битися з ними — вони такі велетні! I не можна допустити, щоб вони напали на нас.

— Мені здається, вони не вміють битися, Ліщино, — мовив Чашечка. — Хоч вони такі здоровила, та не схожі на справжніх бійців. Не те що наші Кучма чи Срібний.

— Он який ти в нас спостережливий, Глао-роо! — сказав Ліщина. — А ти не спостеріг, що дощ припустив ще дужче? Я вже досить напхався травою. Ходімо спати! Тільки тримаймося разом.

Вони спустилися вниз іншою норою і скоро знайшли порожнє сухе лігво, де поскручувалися клубочком, щільно, щоб було тепліше, притулившись один до одного, й поснули.

Прокинувшись, Ліщина відразу збагнув, що настав ранок. Запахи підказали йому, що вже зійшло сонце. Найсильніше пахло яблуневим цвітом. Слабкіші були запахи жовтецю і коней. До цих запахів домішувався ще один — неприємний, зовсім протиприродний, небезпечний запах… Дим! Нагорі щось горіло. Потім Ліщина згадав, як учора Кучма, вернувшись з розвідки, розповів про біленькі палички в траві. Так, це тхнуло тими паличками, їхнім димом! Нагорі щойно пройшов чоловік! Саме цей запах і розбудив Ліщину.

Ліщина лежав у теплій, темній норі, і його охопило блаженне почуття безпеки. Він почув нюхом чоловіка, а той його не почув! Той міг чути тільки бридкий запах свого диму.

Чашечка заворушився уві сні, бурмочучи: «Сайн лай нарн, марлі?» — «А жовтозілля смачне, мамо?», і Ліщина, зворушений тим, що Чашечка снить про дитинство, повернувся на другий бік, щоб малому було зручніше.

І цієї ж хвилини почув, що якийсь кріль спускається сусідньою норою. Ось він затупав, якось дивно загукав — неначе співав птах. Коли кріль спустився ближче, Ліщина зрозумів, що той вигукує.

— Флайра! Флайра! — Свіжі овочі! — гукав голос Суниці.

Вискочивши з нори в тунель, Ліщина зразу ж наштовхнувся на нього. Суниця все тупав лапою по твердій долівці.

— Моя мати було казала: «Не тупай у норі, як коняка, бо стеля обвалиться!» — зауважив Ліщина. — Хіба можна тупати під землею?

— Можна — щоб усіх побудити, — відповів Суниця. — Дощ перестав, розгодинилось!

— Але навіщо будити всіх?

— Щойно тут проїхав чоловік, і ми з Первоцвітом вирішили, що флайра не повинна залежатися під відкритим небом. Якщо ми зразу ж не розберемо її, то з’являться пацюки й граки, а я не любитель воювати з пацюками. Мабуть, це до вподоби хіба таким шукачам пригод, як ви!

— Не розумію.

— Ходи зі мною! Я тільки гукну Нільдрогайн. У нас поки що немає малих, то й вона піде з усіма по флайру.

По тунелю вже снували інші кролі, й чи не з кожним Суниця заводив розмову, неодмінно зауважуючи, що хоче повести їхніх нових друзів на луг. Ліщина подумав, що Суниця починає йому подобатися. Напередодні він був надто стомлений і приголомшений новими враженнями, щоб справедливо того оцінити. А тепер Суниця видався йому добрим і щирим хлопцем. Він так зворушливо відданий красуні Нільдрогайн і, виявляється, ще й як уміє бути бадьорим та веселим. Коли вони вийшли з нори, Суниця перестрибнув канаву й кинувся у високу траву, грайливий, мов білка. Де й подівся той його задуманий, пригнічений вигляд, яким він так вразив Ліщину напередодні. Сам Ліщина затримався в отворі нори, як це він звичайно робив дома, під кущами ведмежини, й уважно оглянув долину.

— Тут цілком безпечно, — сказав Ліщині Первоцвіт, Що надбіг іззаду. — Знаю, ви звикли оглядати місцевість, перш ніж вийти на сильфлай, але у нас можна зразу бігти в поле без страху.

Ліщина не збирався ні міняти своїх звичок, ані вислуховувати Первоцвітові напучування. Він перескочив канаву й сів, знов озираючи долину з узвишшя. Кілька кролів уже бігло вниз по схилу до далекого живоплоту, в якому біліли великі латки глодового цвіту. Ось він запримітив Кучму й Срібного й попрямував до них.

— Сподіваюсь, що твої нові друзі так само упадають коло тебе, як мої коло мене, Ліщино, — заговорив Кучма. — Ми з Срібним уже почуваємося тут як дома. Я вважаю, що це у нас сталася велика переміна на краще. Навіть якщо П’ятий помилився і нічого жахливого не спіткало нашу колишню колонію, я скажу щиро: тут нам ведеться краще, ніж було вдома. Ти йдеш годуватися?

— А де і як тут годуються, ти знаєш? — спитав Ліщина.

— Хіба вони тобі не сказали? Там, десь на лузі, має бути флайра. Більшість їх щодня туди бігає.

— Флайра? А хіба зараз не запізно робити наскок на город? — спитав Ліщина, глянувши на дах ферми, що виднів далеченько за деревами.

— Та ні, — втрутився один із місцевих кролів, що почув їхню розмову, — флайра лежить на лузі, біля того місця, де починається струмок. Іноді ми з’їдаємо її на місці, іноді переносимо в нори. А сьогодні треба неодмінно поповнити наші запаси. Вчора дощ ішов так довго, що ми поїли всю флайру, яка була під землею.

Струмок протікав через живопліт, і через цю саму дірку переходили струмок корови. Кроляча стежка вела через іншу дірку в живоплоті. На пасовиську Ліщина побачив, що скрізь тут розкидані якісь червонясті й жовтогарячі шматки. Деякі шматки були з перистими, блідо-зеленими листочками. Від них поширювався різкий приємний запах, от ніби їх щойно посікли. У Ліщини аж слина покотилася. Мимо проскакав Первоцвіт, обдарувавши Ліщину своєю неприродною посмішкою. Але цього разу Ліщина не звернув на нього уваги. Його невтримно тягло до розкиданих по лузі шматків. Він підбіг, понюхав, покуштував один із них. Це була морква.

У своєму житті Ліщина їв різні овочі, але тільки раз поласував морквою, коли недалеко від їхньої колонії кінь-ваговоз порвав шаньку з морквою, надягнуту йому на морду. Тут, на лузі, лежала стара морква, потрублена мишами й загиджена мухами, але кролям вона просто чудесно пахла; це для них був бенкет, від якого забувається все на світі.