Він прийшов до начальника варти й заявив: «Я — лікар! Мене послав сюди принц Райдуга. Він довідався про королеву хворобу й послав мене з далекого закельфазінського краю, щоб я вилікував короля, Веди мене до його величності негайно, бо я не звик чекати!» — «А ти не брешеш?» — спитав начальник варти. «Ну, та гаразд! — мовив Ель-аграйра. — Що мені хвороби вашого нікчемного короля, мені, головному лікареві краю, що за золотою рікою Фрітха. Я вернуся і доповім принцові Райдузі про те, що в королівській варті служать дурні, які скривдили мене, бо чого ще можна сподіватися від зграї закусаних блохами песиголовців?»

І Ель-аграйра крутнувся й рушив геть, але начальник варти перелякався, почав його кликати назад. Ель-аграйра дав себе умовити, і його провели до короля.

П'ятиденні страждання притупили пильність хворого короля — він повірив, що принц Райдуга прислав йому лікаря. Він почав слізно просити Ель-аграйру оглянути його, обіцяв виконувати всі лікареві приписи. Ель-аграйра якнайретельніше його оглянув: і очі, й вуха, і зуби, й послід, і кігті, а насамкінець поцікавився, чим той харчувався. Тоді зажадав побачити королівські комори й салату на городі. Повернувся він вельми спохмурнілий і заявив: «Великий королю! Знаю, як засмутять вашу величність такі вісті, але захворіли ви, попоївши тієї самої салати, якої у вас так багато і в городі, і в коморі!» — «Салата? — вигукнув король. — Не може бути! Її вирощено з найкращого насіння, її стерегли день і ніч!» — «Знаю, знаю, — на те йому Ель-аграйра. — Але салату вразив жахливий вірус — смертельний вошекок! Його виділяє пурпурове Овваго, а визріває цей вірус у сіро-зелених лісах Окея-Покея. Правильність мого діагнозу дуже просто перевірити, — додав Ель-аграйра. — Але не варто випробовувати отруйну дію цієї салати на ваших підданцях. Накажіть солдатам захопити кого-небудь у полон!»

Король послав солдатів, і ті зразу ж натрапили на Трусь-труся, що скуб собі травицю на пагорбі, недалеко від палацу. Вони його схопили й притягали в палату до короля.

«Ага, це кріль! — мовив Ель-аграйра. — Нікчемне створіння! Тим краще для досліду. Бридкий кролю, ану з’їж оцю салату!»

Трусь-трусь слухняно ум’яв салату і враз заметався, застогнав; він бився в корчах і закочував очі на лоба, гриз підлогу й пускав піну з рота.

«Бачите, він зразу заразився! — сказав Ель-аграйра. — Кролів ця інфекція вражає на смерть! Порадіймо, що ваша величність уникла такої долі. Ну, цей кріль свою службу виконав — викиньте його геть! А ще я настійно раджу вашій величності, — додав Ель-аграйра, — виполоти всю салату, бо вона ще дасть насіння, і тоді інфекція пошириться, переросте в епідемію!»

Цієї миті до палати увійшов начальник варти, тягнучи їжака.

«Ваша величносте! — заволав він. — Оце створіння прилізло з боліт Кельфазіну! Воно каже, що народ Ель-аграйри муштрується, готуючись до війни. Кролі хочуть напасти на город вашої величності й покрасти королівську салату! Прошу наказу вашої величності рушити з військом на кролів і винищити їх!»

«О! — вигукнув король Дарзін. — Я придумав хитрість, яка мені більше до вподоби! Значить, „кролів ця інфекція вражає на смерть“? Чудово, чудово! Та даймо їм стільки салати, скільки їхня душа забажає! Ану зберіть тисячу пучків салати й скидайте в болота Кельфазіну! Ха, ха, ха! Оце так жарт! Я аж поздоровшав од нього!»

«Ах, ах! Яка жорстока хитрість! — мовив Ель-аграйра. — З цього видно, що ваша величність одужує. Як часто буває, що досить розпізнати причину хвороби — і хворий уже й здоровий! Ні, ні, не треба винагороди! У вашому палаці немає нічого такого, що цінувалося б у світлому краї за золотою рікою Фрітха. Я тільки виконав прохання принца Райдуги.»

Ель-аграйра відкланявся й пішов з палацу.

Того вечора Ель-аграйра змушував своїх кролів гарчати якомога лютіше та бігати по болотах Кельфазіну, коли це з-за річки надійшов принц Райдуга.

«Ель-аграйро, — гукнув він, — чи не наслав хто на мене чарів?»

«Цілком може бути, — відказав Ель-аграйра. — Смертельний вошекок поширюється по всьому світу з лісів Окея-Покея…»

«Тисяча пучків салати лежить купою на пагорбі серед болота! Хто її туди переніс?»

«Я ж казав тобі, що звелів приставити її сюди! Невже ти думаєш, що мій охлялий з голоду народ міг притягти сюди таку гору салати з королівського городу? Одначе незабаром мої підданці піддужчають, бо я прописав їм салатну дієту. Адже я великий зцілитель, і до тебе, принце Райдуго, ще докотиться моя лікарська слава!»

Тут принц Райдуга збагнув, що Ель-аграйра дотримав свого слова — здобув королівську салату — й що тепер йому самому доведеться виконати свою обіцянку. І він випустив кролів із Кельфазінських боліт, і вони розмножилися, розповсюдилися по всьому світу. Й від того самого дня ніяка сила на землі неспроможна віднадити кролів від городів, бо сам Ель-аграйра всякчас підказує їм цілу тисячу щонайліпших, щонайхитріших витівок.

— Чудово! — вигукнув Ліщина, коли Кульбаба скінчив оповідь.

— Правда, Кульбаба гарно розповідає? — сказав Срібний. — Як добре, що він з нами! Послухаєш його — I зразу повеселієш!

— Ну, тепер вони похнюплять носа! — прошепотів Кучма. — Де вже їм виставити такого оповідача!

Всі прибулі кролі не сумнівалися, що Кульбаба чудово розповів свою казку й тим самим довів господарям, цим величним, угодованим, загадково-зажуреним дженджикам з їхніми картинами на стінах, що вони не просто купка приблуд без роду-племені! Який розумний кріль міг не захопитися таким оповідацьким хистом! Вони чекали виразів захоплення, але за якусь хвилину, собі на подив, переконалися, що господарі аж ніяк не поділяють їхнього захвату.

— Дуже мило, — промимрив Первоцвіт. Він нібито підшукував слова, щоб ще щось додати, але потім просто повторив: — Дуже мило, незвичайна історія!

— Та невже він не знає цієї казки? — прошепотів Ожина Ліщині на вухо.

— Я завжди вважав, що в цих давніх оповідках є щось чарівне, — протяг хтось із господарів. — Надто коли їх відтворюють у давній, старомодній манері!

— Саме так, — докинув Суниця. — І тут не обійтися без віри. Треба повірити у справжніх Ель-аграйру та принца Райдугу, а все інше прикладеться само собою.

— Нічого не кажи, Кучмо! — пошепки застеріг Ліщина, завваживши, що той гнівно шаргає лапами по долівці. — Силою колодязь копати — води не пити! Побачимо, що вони самі вміють. — А вголос він сказав: — Змінилося стільки поколінь, а наші казки не мінялись, як не змінились і ми самі. Ми живемо тим самим життям, яким жили наші батьки й батьки наших батьків. У вас тут інакше. Ми це розуміємо, і нас неабияк цікавлять ваші нові ідеї та ваш спосіб життя. Нам цікаво знати, про що ви розповідаєте казки?

— Ну, ми не часто розповідаємо давні історії, — сказав Первоцвіт. — Ми здебільшого складаємо оповідки та вірші про наше нове життя, про сучасність. Той Образ Ель-аграйри, що його створив Лабурнум, уже, звісно, застарів. Ель-аграйра втратив своє значення. Хоча та історія, яку розказав ваш друг, просто чарівна, — додав він, похопившись.

— Ель-аграйра — великий витівник, — зауважив Жостір, — а кролям завжди будуть потрібні хитрість і винахідливість!

— Ні, неправда! — почувся голос із протилежного кінця зали. — Кролям потрібні смирення і вміння змиритися із власною долею!

— Це Перстач, один із найкращих поетів, які у нас були за останні місяці, — пояснив Первоцвіт. — Його ідеї дуже популярні. Хочете його послухати?

— Хочемо! Хочемо! — загукали зусебіч. — Давайте Перстача!

— Ліщино, — раптом сказав П’ятий, — я хотів би краще роздивитися цього Перстача, але мені страшно підступитися до нього. Проведи мене до нього!

— Та чого це ти, П’ятий? Чого тут боятись?

— О Фрітху, допоможи мені! — тремтячи, заблагав П’ятий. — Я звідсіля чую його запах — він мене жахає!

— Ну, П’ятий, не мели дурниць! Він пахне, як і всі вони.

— Ні, він тхне ячменем, що гниє в полі, прибитий дощем! Він тхне пораненим кротом, що не може сховатися в нору!