Трьох розвідників особливо пригнічувала відкритість місцевості, а також їхня неспроможність бачити далеко вперед у високій, густій, пронизаній сонцем траві. Звичні бігати по траві, а не продиратися крізь неї, вони посувалися далі й далі серед комашиної метушні й палахкотливого вечірнього світла. Хвилями коливалася довкола трава. Вони обережно виглядали то з-за мурашників, то з-за кущиків конюшини, сподіваючись уздріти жадану вершину, та ледве вискакували на одне узвишшя, як попереду, ще вище, виростало друге. Ліщині здавалося, що ці місця зручні насамперед для ласиць і сов. Червнева заграва обагрила півнеба, аж до зеніту. Ліщина, як більшість диких звірів, не звик дивитися вгору на небо. Для нього небо зводилося до ламаної лінії небокраю, де видніли дерева, живоплоти. А тут, задерши голову догори, він побачив, як понад пагорбом безшелесно мчать червонясті купи хмар. Цей мовчазний, невпинний рух хмарних мас усе в одному напрямку непокоїв кролячу душу. Адже кролі, трави, дерева рухаються зовсім не так! Хмари — жителі зовсім іншого світу…

«О Фрітху! — подумав Ліщина, на мить повернувши голову до заграви на заході. — Невже ти послав нас сюди, щоб ми жили серед хмар? Якщо ти й справді сказав П’ятому йти сюди, допоможи мені не зневіритися в ньому!»

Цієї миті він побачив, як Кульбаба, що забіг далеко вперед, вискочив на мурашник, забовванівши проти неба. Стривожено кинувся він до товариша.

— Злізь, Кульбабо! — гукнув він. — Чого ти усівся там на видноті?

— Бо звідси все видно! — радісно закричав Кульбаба. — Іди й подивися! Звідси видно весь білий світ!

Ліщина вискочив на інший мурашник і сів на задні лапи, як Кульбаба. Він одразу збагнув, що вони нарешті досягли вершини великого пагорба. Сидячи над морем трави, кролі бачили далеко навсібіч. У навколишньому просторі не було нікого. Якби хтось, чи кріль, чи людина, спробував піднятися на пагорб, вони б його враз побачили. А за їхніми спинами, де кінчалася земля, починалося небо.

Вітер кошлатив їхнє хутро й колихав траву, що пахла чебрецем і суховершками. Кругом була така воля, панувала така чудесна тиша! Від висоти, й далини, і близького неба у кролів закрутилися голови, й вони радісно застрибали у вечоровому промінні.

— О Фрітху на пагорбах! — вигукнув Кульбаба. — Мабуть, ти створив цей край зумисне для нас!

— Може, Фрітх створив його для нас, але П’ятий умовив нас іти сюди, — сказав Ліщина. — Ми його привітаємо, як вийдемо всі сюди, П’ятого-ра!

— А де подівся Козелець? — спитав раптом Кульбаба.! —

Ніде, хоч скільки вони видивлялися, Козельця не було видно. Кролі оббігли невеличкий пагорок, але натрапили тільки на мишу-полівку, що вилізла з нірки й гризла насіннячко.

— Мабуть, побіг наниз, — припустив Кульбаба.

— Чи побіг, чи пропав, а нам шукати ніколи, — сказав Ліщина. — Нас дожидають, може, вони там у небезпеці. Треба спускатися вниз!

— Яка ганьба! — сказав Кульбаба. — Втратити його тут, після того, як усі живі-здорові добулися до пагорбів П’ятого! Не треба було брати його з собою, він такий недотепа! Дивно тільки: що ж його могло спопасти? Ми не бачили ніяких елілів.

— Та ні, він просто пішов назад, — заперечив Ліщина. — Цікаво, і що йому там скаже Кучма? Хоч би не покусав його знову! Але ходімо!

— Ти хочеш на ніч привести сюди всіх? — поцікавився Кульбаба.

— Не знаю, що діяти, — відповів Ліщина. — У нас нема ніякого прихистку!

Вони подалися вниз. Уже меркло світло. Зорієнтувалися по купці покручених дерев, що їх минули, беручись на вершину.

Як же вони здивувалися, коли побачили Козельця: той сидів під глодом і потирав передніми лапами писок.

— А ми тебе шукаємо! — вигукнув Ліщина. — Де ти пропадав?

— Вибач, Ліщино, — дуже лагідно відповів Козелець. — Я оглядав ось ці нори! Мені здалося, що вони можуть нам пригодитись.

Позад нього, під урвищем, видніли три кролячі нори, а поруч були ще два ходи, що вели під вузлувате коріння дерев. Не помітно було ні слідів, ні кролячих буруб’яхів. Очевидно, господарі давно покинули ці нори.

— Ти побував у них? — спитав Ліщина, принюхуючись.

— Так, у трьох, — відповів Козелець. — Вони неглибокі й досить незручні, але там не тхне хворобою чи смертю. Я подумав, що для початку нам кращого й не треба.

В сутіні над ними пролетів стриж, пронизливо вигукуючи: «Вість! Вість!»

— Оце так вість! — мовив Ліщина, обернувшись до Кульбаби. — Хутко веди всіх сюди!

Так вийшло, що один із найскромніших рядових кролячого загону зробив важливе відкриття, яке допомогло їм закріпитися на пагорбі й, можливо, врятувало декому життя. Адже навряд чи їм пощастило б перебути ніч нагорі чи вдолині й не зазнати нападу когось із ворожої Тисячі.

Нори й справді були незручні, але Кучма сказав, що кращого й не треба для таких глессілів, як вони, — блукачів без пристановища. Хіба змучений подорожанин, що мандрує по незнайомій країні, стане вередувати, знайшовши бодай сякий-такий нічліг? Кролі не вередували. Тут принаймні вистачало місця на дванадцятьох кролів, і всередині було сухо. Два ходи (ті, що починались серед глоду) впиралися в шар крейди, й лежати тут було твердо з незвички, а кролі підстилок не визнають. Одначе нори, що починалися біля підніжжя урвища, мали звичайну дуговидну форму: дійшовши до крейди, вони загиналися вгору, ведучи до лігв із утрамбованою долівкою. Тунелів, що зв’язували б нори, не було, але кролі надто стомилися, щоб про таке турбуватись. По четверо позалазили вони в три кращі нори й поснули в затишку безпеки. Останній заснув Ліщина — він ще якийсь час вилизував рану на Жостіровій лапі.

Швидко збігла коротка червнева ніч. Світло рано вернулося на високий пагорб, але кролі й не думали прокидатися. Вже добре розвиднилось, а вони все ще безтурботно спали. Довкола панувала така глибока тиша, якої вони зроду не знали. За останні п’ятдесят літ не стало тиші на англійських полях. Але сюди, на Вотершипський пагорб, ізнизу долинали тільки ледь чутні відлунки денного шуму.

Сонце вже зійшло, хоч і не порівнялося ще з високим пагорбом, коли Ліщина прокинувся. У норі з ним спали Жостір, П’ятий і Чашечка. Але його місце було найближче до виходу, й він зумів, нікого не розбудивши, вислизнути з нори, а тоді проскакав поміж глодом на відкриту траву. Рівнина біля підніжжя пагорба все ще була повита ранковим туманцем. Тут і там удалині вимальовувались обриси дерев і дахів, з яких каскадами спадали додолу клапті туману. На небі не було ані хмаринки, й воно було синє-синє, аж лілове по всій лінії обрію. Легіт завмер, і павуки вже встигли спуститися в траву. Заповідався спекотний день.

Уперше за всі останні дні Ліщина почувався в безпеці, був спокійний. І почав думати: чи ж багато нового доведеться їм дізнатися про свою нову домівку?

«Правду казав П’ятий: ця місцина саме для нас! Але нам треба буде призвичаїтися до неї, ознайомитися з околицями. Що менше промахів ми зробимо на початку, то краще. Цікаво, що сталося з тими кролями, які вирили ці нори? Перестали бігати? Чи просто помандрували десь далі? Якби-то здибатися з ними — вони б нам чимало корисного розповіли!»

Тієї миті він побачив, що з найдальшої від нього нори нерішуче виліз Ожина. Ліщина й собі скочив до нього, став пастися поруч. Так надибали на латку молочаю, що стелився поміж трав, щохвилини розкриваючи по дві небесно-сині пелюстки. Ожина понюхав цю незнайому рослину, але її листя видалося йому надто цупким і несмачним.

— Ти не знаєш, що це за трава? — спитав він Ліщину.

— Та я сам бачу її вперше! — відповів Ліщина.

— Ми так мало знаємо про це місце, — зауважив Ожина. — Рослини, запахи — все незнайоме. Нам тут доведеться добряче попрацювати головою, щоб пристосуватись.

— Ну, попрацювати головою — це якраз для тебе! — сказав Ліщина. — Я, бува, думаю, думаю — нічого не придумаю, а ти зразу кажеш, що і як.

— Зате ти береш всякий ризик на себе й завжди ідеш попереду! — захоплено мовив Ожина. — Всі це бачать, і всі це знають. А зараз нашій мандрівці кінець, чи не так? Це місце й справді таке безпечне, як передбачав П’ятий. Ми завчасу побачимо будь-кого, хто поткнеться сюди до нас, і так буде доти, доки ми матимемо нюх, зір і слух.