— Що там таке? — спитав Ліщина. — Що ви почули?

— Щось там іде попід живоплотом! — випалив Вероніка. — Якийсь звір! І тупотить — страх!

— А ти його розгледів?

— Ні, і запаху не рознюхав. Вітер відносить запах. Але ходу я чув досить добре.

— І я почув ходу, — сказав Кульбаба. — Щось чимале, завбільшки з кроля, і рухається воно незграбно, хоч начебто й старається ховатись за живоплотом.

— Гомба?

— Ні, не гомба! — заперечив Кучма. — Що-що, а лисичий дух ми вчули б! Швидше всього — то кіт. А що як горностай? Гой, гой, у емблеєр грайр! От досада! Посидьмо нищечком, та якщо воно вчує нас — усі врозтіч!

Кролі принишкли, чекаючи. Ось долинув далекий, але виразний звук: щось ніби плакало чи голосило, то тихіше, то гучніше. Дарма що не схоже ні на чий мисливський клич, але те голосіння здавалося таким неприродним і моторошним, що Ліщина похолов від жаху. Та ось ніби все стихло.

— В ім’я Фрітха, що воно так кричить? — спитав Кучма. Хутряна шапка наїжилася в нього на голові.

— Невже кіт? — мовив Вероніка, широко розплющивши очі.

— Ні, це не кіт! — заперечив Кучма, розтягти рота в неприродній гримасі. — Це не кіт! Хіба ти не знаєш, що це? Хіба твоя мати… не розказувала тобі?

— Ні, ні! — вигукнув Кульбаба. — Це якийсь птах… чи пацюк…. поранений…

Вигнувши спину дугою і насилу повертаючи голову на закляклій шиї, Кучма звівся на ноги.

— Чорний Кріль з Інле! — прошепотів він. — А хто ж іще… поночі, в такому місці?

— Не говори так! — вигукнув Ліщина, тремтячи й сам.

Раптом голос почувся вже зовсім близько. Тепер сумніви розвіялися: це був голос кроля, але змінений до невпізнанності. Можна було подумати, що лине він із самих верховин холодного темного неба, таким надприродним видавався цей невтішний плач. Спочатку воно тільки голосило, а тоді — тут не було помилки! — всі кролі виразно розчули слова.

— Зори, зорн! Погибель, погибель! — кричав страшний, пронизливий голос. — Усі загинули! Зорн!

Кульбаба запхикав. Кучма зашкрябав лапами, ніби щоб заритися в землю.

— Спокійно! — сказав Ліщина. — І не засипай мене землею! Дай послухати!

Тієї миті голос цілком виразно вигукнув:

— Тлайлі! О Тлайлі!

Від цього поклику четверо кролів заціпеніли з жаху. Й тоді Кучма, дивлячись просто перед себе знерухомілим, осклілим поглядом, почав ривками посуватися до виходу з канави.

— Треба йти, — пробурмотів він так глухо, що Ліщина ледве вловив його слова, — треба йти, коли тебе кличе Чорний Кріль!

Ліщина був такий наляканий, що не міг дати ладу своїм думкам. Як і тоді, на березі річки, все довкола йому стало мовби нереальне, туманець нестями огорнув йому розум. Хто кликав Кучму на ім’я? Адже тут жодне живе створіння ще не чуло його імені! Одне тільки він знав напевне: Кучма зараз безпомічний, тож треба неодмінно затримати його в канаві!

Продершись повз Кучму, Ліщина притис його до стінки канави.

— Сиди на місці! — видихнув він. — А я гляну, що то за кріль.

Ледве тримаючись на неслухняних від страху лапах, він змусив себе вийти на відкрите поле. Поблизу нікого не було.

— Хто там? — гукнув він.

Відповіддю було мовчання, і він хотів уже ще раз гукнути, коли знов обізвався той самий голос:

— Зорн! О, зорн!

Голосіння долинало від живоплоту край поля. Ліщина обернувся в той бік і не зразу роздивився під кущем болиголову скоцюрбленого кроля. Підбігши ближче до тієї прояви, спитав:

— Хто ти? — але знов не дістав відповіді. Що було діяти? І тут позад себе почув шерех.

— Це я, Ліщино! — мовив Кульбаба здушеним від страху голосом.

Удвох вони підступили ще ближче. Проява не ворухнулась. При тьмяному світлі зірок вони розгледіли такого ж кроля, як і самі, тільки геть виснаженого. Його задні лапи тяглися позаду, мов паралізовані. Він поводив туди-сюди невидющими білками витріщених очей, а тоді, так і не знайшовши ліків од непідступного страху, почав лизати своє роздерте й закривавлене вухо, що звисало йому на писок. Так, це був той самий кріль, який допіру кричав і голосив, ніби прикликаючи лиху Тисячу збігтися звідусіль та позбавити його від мук, що їх несила йому була терпіти.

Обидва кролі впізнали в ньому капітана сендлфордської Оусли — Падуба.

20. СОТИ Й МИША

У старій їхній колонії Падуб посідав важливе місце. Він із великою мужністю виконував щонайтрудніші доручення Треари, тож Головний Кріль цілковито покладався на нього. Хоча того незабутнього вечора Падуб із власної ініціативи прискочив, щоб арештувати Кучму, але помстивим він не був. Просто він не терпів неладу, сам завжди неухильно виконував свої обов’язки й вимагав того ж від інших. Тверезомислячий, непихатий, сумлінний, хоч і не дуже, як на кроля, здатний на витівки, він був природжений заступник ватажка. Коли Ліщина й П’ятий задумали втечу, вони і в думці не припускали зманити Падуба з собою. Просто так капітан нізащо не покинув би колонії. А тепер він — біля підніжжя Вотершипського пагорба! Та ще в такому жалюгідному стані! Диво дивне, неймовірне диво!

Упізнавши в тому нещасному створінні капітана Падуба, Ліщина й Кульбаба так були вражені, мовби натрапили на білку в норі чи на струмок, що тік нагору. Вони не повірили своїм очам. Так, плакав і гукав Кучму не Чорний Кріль з Інле, але дійсність — капітан Падуб під Вотершипом — теж лякала своєю незбагненністю. Що привело його сюди? І як він допустився до такого стану?

Ліщина зібрав усю свою мужність і отямився. Зараз було не до з’ясування, що й до чого, — треба було спершу зробити найнеобхідніше. Їм випадало вертатися додому поночі й відкритим полем, та ще довести до нір Падуба, що тхнув кров’ю, ридав безперестанку і, чого доброго, ще й не зможе йти! Що коли по його сліду вже йде горностай? Не можна було втрачати й хвилини!

— Біжи приведи Кучму! Скажи, що тут капітан Падуб! — попросив Ліщина Кульбабу. — Вероніка хай негайно вертається до нір і скаже всім, щоб ніхто не смів бігти нам назустріч. Допомогти ніхто нічого не зможе, то й ризикувати марно не треба.

Не встиг Кульбаба щезнути в пітьмі, як Ліщина вчув: щось іще ворушиться в живоплоті! Але він ще й не подумав, що воно там таке, бо цієї ж миті з'явився ще один кріль і, кульгаючи, наблизився до Падуба.

— Допоможи нам, — звернувся він до Ліщини. — Ми з капітаном набідувалися, а він же ще й хворий! Нам би заховатися в нору!

Ліщина впізнав його: це був один із тих двох кролів, що разом із капітаном Падубом хотіли арештувати Кучму. Але імені його Ліщина не знав.

— Як ти посмів сам заховатись, а свого капітана лишив напризволяще? — суворо спитав його Ліщина.

— Я сховався, коли почув, що ви йдете, — відповів кріль. — А капітана ніяк не міг зрушити з місця. Я подумав, що ви — елілі! Що ж мені було — пропадати задурно з ним разом? А я зараз такий кволий, що й миші не подужав би!

— Ти знаєш мене? — спитав Ліщина. Але капітанів помічник не встиг відповісти, як із пітьми виринули Кульбаба з Кучмою. Кучма спочатку витріщився на Падуба, а тоді присів і торкнувся носом його носа.

— Падубе, це я, Тлайлі! — сказав він. — Ти кликав мене?

Падуб не відповідав, тільки невідривно дивився на Кучму. Той глянув на другого кроля.

— А хто це прийшов із ним? — спитав він. — Ой, це ти, Дзвіночку! Скільки ще вас прийшло?

— Більш нікого, — відповів Дзвіночок. Він хотів ще щось додати, але тут заговорив Падуб.

— Тлайлі, — вимовив він. — Ми таки знайшли тебе!

З великим зусиллям він спромігся сісти на задні лапи й подивився довкола.

— А ти — Ліщина, правда? — спитав Падуб. — А це… ох, я згадав би хто, коли б не почувався так кепсько.

— Це Кульбаба, — пояснив Ліщина. — Слухайте… Я розумію, що ти зморений, але нам не можна тут лишатися. Це небезпечно. Зможеш ти дійти з нами до наших нір?

— Так, я вже зможу йти, — відповів Падуб. — А далеко туди?

— Не дуже, — сказав Ліщина, думаючи, що навряд чи Падуб зійде на крутий схил.


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: