Він вийшов на витоптаний, вибитий ратицями худоби глибокий шлях. Он і корови — пасуться трохи вище на схилі. Обережно він вибіг на поле, присів за будяками й почав принюхуватися до вітру. Тепер, коли йому не заважали ні запах глодового цвіту в живоплоті, ні сморід коров’ячого гною, Ліщина добре розрізнив те, що доходило до його ніздрів ще там, у живоплоті. Тут вітер доносив єдиний запах — сильний, свіжий, солодкий аромат, ніби й не шкідливий для здоров’я. Але що це й чому так сильно пахне, що притлумлює всі інші запахи? Це десь недалеко. Послати когось із кролів на розвідку? Але охота до пригод і витівок підказала йому: треба піти самому й принести новину, поки вони не роздивилися, де від дівся. Та й Кучма прикусить язика.

І Ліщина легко пострибав до корів. Ті підвели голови, всі разом подивилися на кроля й знов заходилися коло паші. Трохи далі, за чередою, підстрибував, махаючи крильми, великий чорний птах. Щось ніби великий грак, але ж граки тримаються зграями. Ліщина бачив, як птах довбе землю своїм могутнім зеленкуватим дзьобом. Але навіщо? Річ була в тім, що Ліщина досі не бачив ворон. І не здогадався, що ворона йде по свіжому сліду крота, сподіваючись убити його ударом дзьоба, а тоді витягти з неглибокого ходу. Якби він був додумався до цього тоді, то не відніс би легковажно того птаха до «не-яструбів», тобто нехижих птахів од кропив’янки до фазана, й не подався далі вгору схилом.

Нагорі запах захлюпнув його хвилею. Там був ще один живопліт, а за ним квітував, колишучись на вітерці, лан кормових бобів. Ліщина сів на задні лапи й витріщився на такий собі стрункий лісок сірувато-зелених деревець із стовпчиками чорно-білого цвіту. Він знав пшеницю і ячмінь, раз якось побував на грядці ріпи. Але це було ні на що таке не схоже. Запах підказував йому, що це не їжа для кролів. Але вони могли безпечно посидіти серед цих рослин скільки їм заманеться; в міжряддях легко бігати й ніхто тебе не помітить. Ліщина вирішив привести кролів на бобове поле, щоб у цьому прихистку перепочити до вечора. І помчав назад. Усі були на місці, неспокійно дрімаючи; пильнували тільки Кучма й Срібний.

— Не спиш, Срібний? — спитав він.

— Це надто небезпечно, Ліщино, — відказав той. — Я теж хочу спати, як і всі, та коли ми всі позасинаємо і з’явиться щось лихе, то хто ж його помітить завчасу?

— Я знаю. Я назнав таку місцину, де ми зможемо безпечно спати скільки захочемо.

— Нору?

— Ні, велике поле пахучих рослин! Воно сховає нас і запах наш, поки ми відпочинемо. Скочте й понюхайте самі, якщо хочете.

Обидва кролі так і вчинили.

— Кажеш, ти бачив ті рослини? — перепитав Кучма, ловлячи вухами далеке шемрання бобового листя.

— Авжеж, якраз за горою. Ходімо приведем туди решту, поки не примчала людина на грудуділі й вони не розбіглися на всі боки.

Срібний розбуркав сплячих і почав умовляти їх іти в поле. Заспані, вони спотикались, огризалися на його запевнення, що це недалечко. Через силу дибаючи нагору, весь гурт широко розсипався по полю. Срібний і Кучма вели перед, а Ліщина з Ожиною замикали похід. Срібний вже майже добувся на вершину, коли десь посередині дороги пролунав чийсь пронизливий зойк — так кричить переляканий на смерть кріль. Це ворона напала на П’ятого з Чашечкою, що шкутильгали позаду, такі зморені й маленькі, аж це впадало в око. Надлетіла ворона на бриючому польоті. Й напала, націлившись великим своїм дзьобом у П’ятого, що ледве встиг ухилитись. А тепер вона скакала в траві, роблячи жахливі випади головою проти двох кроликів. Ворони цілять в очі, й Чашечка, інстинктивно це збагнувши, сховав голову в кущику трави й намагався заритися глибше. Це він видав той зойк.

Ліщина добіг до побоїща за кілька секунд. Він не уявляв, що зробить, і коли б ворона не звернула на нього уваги, то, може, й зовсім розгубився б. Але ворона обернулась і кинулася на нього. Він ухилився й проскочив мимо, став і, озирнувшись, побачив Кучму, що надбігав з протилежного боку. Ворона знов крутнулась, зробила випад по Кучмі й промахнулась, тільки кресонула дзьобом по камінчику в траві. Надбіг Срібний — ворона накинулась на нього. Срібний став як укопаний, а ворона мовби витанцьовувала перед ним, страшно б’ючи своїми великими чорними крильми. Вона б таки дзьобнула Срібного, та Кучма налетів ззаду й турнув нападницю, аж вона поточилася, хрипко й люто закаркавши.

— Нападайте! — кричав Кучма. — Заходьте ззаду! Вони боягузи! Вони нападають тільки на безпомічних кролів.

Але ворона вже летіла геть, низько понад землею, повільно махаючи важкими крильми. Кролі провели її поглядом, аж поки вона щезла в лісі за річкою. В тиші чути було тільки, як корови пасуться на паші.

Кучма підбіг до Чашечки, наспівуючи оусланську дражнилку:

Що приблизно означало:

— Заспокойся, Глао-роо, — мовив він. — Тепер можеш підняти голову. От так деньок випав нам, еге ж?

І повернувся йти, а Чашечка спробував підбігти за ним. Ліщина згадав: П’ятий казав, що Чашечка поранив лапку. І справді той не міг ступити на одну лапку, біг на трьох. «Треба буде глянути на ту його лапку, хай-но сховаємося в прихистку», — подумав Ліщина.

А нагорі Жостір уже вів усіх до бобового поля. Ліщина проскочив крізь живопліт і опинився просто перед прямісіньким довгим, тінявим міжряддям бобів. Земля була пухка, грудочки легко кришилися, подекуди зеленів бур’янець. Тут тільки м’яко шелестіло бобове листя, в зеленій сутіні танцювали сонячні зайчики — одне слово, нічого тривожного. Далеко попереду в міжрядді майнула Жостірова спина, й Ліщина подався за ним у глиб лану.

Скоро всі кролі зійшлися в невеличкому видолинку. Далеко навсібіч тяглися стрункі бобові ряди, захищаючи їх від усіх ворожих підступів, затіняючи від сонця й ховаючи їхній запах. Навряд чи й у норах, під землею, були б вони в більшій безпеці. Навіть трішки їжі було під боком — то тут, то там стирчали бліді кущики трави, жовтіли кульбабки.

— Тут ми можемо поспати до кінця дня, — сказав Ліщина. — Спочатку попильную я, а ти, Глао-роо, покажи мені тим часом свою лапку. Мабуть, ти загнав колючку.

Чашечка, що лежав на лівому боці, важко й часто дихаючи, перевернувся на спину й простяг свою праву передню лапку. Ліщина почав вглядатися в густу «щіточку» (кролі не мають подушечок на лапах) і швидко розгледів округлу основу одламаної колючки, що трохи виступала над шкірою.

— Ти тут загнав велику колючку, Глао, — сказав він. — Ось чому ти не міг бігти. Доведеться витягти її, а ти потерпи.

Нелегка це була робота: лапка стала така болюча, що навіть коли Ліщина торкався до неї язиком, Чашечка зойкав і відсмикував її. Але нарешті Ліщині вдалося вхопитися зубами за основу колючки. Витяглась вона легко, і з ранки потекла кров. Колючка була така довга й товста, що Козелець, який лежав найближче, розбудив Вероніку, щоб і той подивився.

— Залижи лапку, Глао, — порадив Ліщина. — Лижи, поки полегшає, а тоді засни.

Через якийсь час Ліщина розбудив Жостіра. Тоді вигріб ямку в землі й заснув. Варта заступала варту протягом дня, визначаючи час способами, які ми, цивілізовані люди, вже давно втратили. Трішки потепліло чи похолодніло, сухіша чи вологіша стала земля, перемістились сонячні зайчики, інакше зашелестіло бобове листя, з іншого боку повіяв легіт — усе це чуло сприймав кріль на чатах.

Заходило сонце, коли Ліщина прокинувся. Довкола панувала тиша. Вартовий — Жолудь наслухав, принюхувався. Лилося густе світло, легіт не дихав, листя бобів не шелестіло. Недалечко простягся Чашечка. Жовто-чорний жук-могильник видерся по білій вовні його живота, зупинився, поворушив своїми короткими вигнутими вусиками й поліз вище. Ліщина напружився. Лиха призвістка! Адже ці жуки приходять до трупів, годуються вони мертвятиною і відкладають у ній свої яєчка. Чи не помер Чашечка уві сні? Ліщина рвучко сів. Жолудь сахнувся, обернувся до Ліщини — й жук заспішив геть по камінчиках, бо Чашечка ворухнувся і прокинувся.