Їй снився невидимий вітер, голоси дерев, гудіння комах; ця далека мелодія життя пронизувала рослину ледь відчутним трепетом майбутньої насолоди. Сон повійки наповнював далекий відгомін радісного гамору, що лунав довкруж цілий день, з моменту її пробудження. «А як почуватимуся, коли розцвіту? — питала вона себе. — Як це — бачити цвітом небо?» «Небо…» — шепотіла вона уві сні. Оцей почутий за світлої пори безтурботний галас березка сприймала як одне ціле того, що на неї чекає вранці.

— Це пташки у кронах дерев, — якось пояснила їй шипшина. — Їх спів летить до нас разом з променями вранішнього сонця. Прохолодний, немов роса, ніжний, немов вітер, чарівний, немов сутність щастя. Тільки-но прокинешся, птахи співатимуть кожного сонячного дня, їхні пісні, кольори навколишнього світу, животворна горяч небесного світила та блаженство усього, що дихає, сповнять тебе неповторним оп’янінням та незбагненним захопленням. Усе це тебе чекає, коли розцвітеш. Ти станеш красунею серед красунь, ти будеш ощасливлювати інших, подібно до того, як хтось ощасливив тебе. Котрі тебе побачать, будуть благословляти, а ти дякуватимеш їм за це. Не знатимеш у нічому нестатку, все, що потрібно, з’являтиметься саме враз, отож радість твоя буде довершеною. Коли наприкінці дня твоя чашечка почне схилятися з приходом доброзичливого вечора, ти спочинеш, втомленою від щастя, у сні. А потім буде наступний день…

Пуп’янок прокинувся задовго до світанку. Він стрепенувся і затремтів від передранкової сірості та очікування незвіданого, того, що мало статися. Навкруги, куди ще не проник жоден промінчик світла, панували абсолютна тиша та спокій. Птахи ще спали, а роси не було. Пуп’янок відчув, як небо звільна починало світлішати: гілки дерева поступово окреслювалися темними контурами на тлі безконечно мертвої, застиглої порожнечі. Ще не можна було розрізнити кольорів, ні зеленого тобі, ні коричневого: все куталося у сріблясто-сірий серпанок.

«Сьогодні, вже сьогодні я розквітну, — подумав маленький пуп’янок, — уже скоро день!»

І ось над головою у вітах нерішуче та дзвінко пролунало й одразу завмерло щебетання якоїсь пташки. З лісової глибини до неї лунко обізвалося чиєсь тьохкання. Бутон стрепенувся під краплями, які утворилися на його опущеній та поки що стуленій чашечці. Ось піднявся заспокійливий, утішливий, ледь чутний вітерець, що будив прагнення жити.

— Я зроблю, що повинен, — зашепотів пуп’янок і ворухнувся. — Незвідана любове, що керуєш долею, дай мені терпіння бути щасливим.

Але даремно, терпіння не вистачало, бутон стрепенувся раз, потім іще раз. Його спокій було порушено незнаним досі внутрішнім жаром та поривом, який брав сили з пульсування землі, з порухів його тоненької стеблини та з пружної сутності невидимого вітру.

А навкруги все світліло та світліло. Довкілля збуджувалося та весело жвавішало, очікуючи на ранок. У шелест листя впліталися голоси тварин, які вітали день, що надходив. Аж нараз вся природа навкруги пуп’янка вибухнула радісним гулом: «Сонце! Сонце!»

— Сьогодні у мене відкриється душа — я побачу сонце, — прошепотіла березка, і складені пелюстки її цвіту здригнулися під сонячними променями. Для неї це було як ласка, приваба, нечутний заклик, тож рослинці видалося, що немовби зрозуміла стан того, хто спить і відчуває на собі погляд когось люблячого. Ця особа стоїть поруч і нетерпляче чекає моменту пробудження, аби зробити щось приємне, демонструючи своє хороше ставлення.

І ось ніжні пелюсточки, зігріті промінням, почали відокремлюватися від бутона. Вони розквітали зовсім поволі, ніби пробуджуючись від довгого сну. Пуп’янок мерехтливо зблискував та розпускався чимраз більше і більше. Чашечка бездоганної чистоти, здригаючись, відкривала уста, щоби вдосталь напитися сонячного проміння, котре золотом лилося з небес.

— Це сонце, — щасливо хлипнула квітка, — я не можу на нього дивитися, але мушу! Скажіть мені, сестри, чи всі земні створіння відчувають таке саме?

Наївне запитання полинуло у світ переливами кольорів її цвіту, ароматом та колиханням на вітрі. Її почули всі споріднені. Ті, які мусили любити народжених з чорного ґрунту завдяки сонячним променям. Над березкою у сяйві роси на листі співав ранкову пісню лісовий птах, і квітка, що прокинулася, розуміла її закличний мотив: «Говори зі мною, вилий свою душу, розкажи про радість!»

Свіжість іскристого ранку змінилася теплим барвистим днем з усією його довколишньою біготнею, але квітка бачила тільки сонце. А тим часом природа все більше наповнювалася таємничим дзижчанням та гудінням жуків і бджіл. З кожною хвилькою теплішало, квітка здригалася і чимраз ширше розпускала пелюстки. Вона робила це так пристрасно, ніби квітнула останній раз у житті.

А ось беззвучними помахами своїх кольорових крил-шат весело пролетів, закривши на мить золоте сонце, метелик. Квітка шелеснула до нього кольоровою величчю своїх пелюстків, яку підсилював аромат:

— Принеси мені любов…

Метелик опустився якраз посередині блакитної округлості її квіту. Це просто диво, що він почув і зрозумів рослинку! Тисячі сонячних промінчиків, ще й тепле повітря з неба, обволікали її, спадаючи униз, ніби струмочки. І від їхнього торкання повійка згиналася аж до долу та знову випростовувалася.

— Залишайся ще, — просила вона метелика. — Ти для мене посланець неба, єдиний друг на все життя.

Одначе він спішив далі. Та ось несподівано квітка почула прохання, оклики та приваблювання: це заговорила вся галявина, манячи до себе розмаїтими кольорами та запахами. Чим більше комах прилітало до квітки, тим більше вона пізнавала та розуміла своїх сестер. Повійка вже чула їхні привітання і відповідала так само радісно. Відкривши сяючий цвіт сонцю, ніби немає більше вини, ніби не станеться більше зла, вона повністю довірилася світлу.

Ось так, сповнений відчуттів та очікувань, минув перший день розквітлої березки.

Рослинка прожила його подібно до інших, хто насолоджується щастям: не задумуючись та нестримно. Вона й гадки не мала, що такий прекрасний день може колись закінчитися.

Та ось сонце, продовжуючи свій невпинний рух, дійшло до заходу, опустившись за зелені крони дерев. Наша квітка, яка протягом усього дня невідривно проводжала світило поглядом, почала стуляти свої пелюстки. Проте вона до останнього ловила промінчики, навіть коли вони уже стали просто відблиском. Однак вечірній вітер, що прилетів трошки згодом у цю місцину, застав березку в темряві мовчазною та стуленою. Ніби й не розквітала, відкриваючи свою душу, ніколи. Але навіть заснувши, повійка не могла забути сонце, котре проникло в її сутність. «Тепер, — говорила рослинка собі уві сні, — більше ніяка темрява не розлучить мене зі світлом. У цей день я насолодилася ним усім своїм єством, я пізнала щастя і своє, і інших, я зрозуміла їх сутність, їхню душу. Ніщо й ніколи не затьмарить моє переконання, що життя — прекрасне».

Пролітаючи над узліссям, жайворонок збився з дороги. Пора була ще досить ранньою, але плиска Онна вже поралася у своїх справах, отож побачила, як він спускався додолу.

— Це ви як, — спиталася вона у нього, — хочете тут залишитися? Це я про те, чи ви просто залетіли до нас, чи збираєтеся взагалі тут мешкати?

— Доброго ранку, — промовив жайворонок.

Онна відповіла на привітання елегантним кивком.

У такий спосіб можуть вітатися, власне, тільки плиски. Проте грація та привабливість стосувалися лише манери поведінки, але не слів:

— Перспективи успішного проживання тут мізерно малі. Певна річ, сякий-такий харч собі знайдеш, але не більш. У нас тут народу і так вже забагато. В сухому очереті, до прикладу, поселився Йоса — вуж, я вже мовчу про сову з липи. Навіть сонця тут за цілий день буває обмаль, отож розповідайте, чого ви до нас?

— Та я тут ненадовго, полечу далі, — відповів жайворонок. — Ви вже вибачайте за тимчасові незручності. Просто я піднявся високо в небо, от сонце мене й засліпило. Я пізнав таке захоплення від сяйва та ранкової прохолоди, що забув про все на світі, зокрема — куди мені летіти. Ви знаєте, це було п’янке блаженство.