Вантажівка їхала битим шляхом, ще не вибравшись навіть на головну, як її тут називали, — київську трасу. З одного боку бовваніла лісосмуга, з іншого — здіймалися вкриті травою невисокі пагорби. Саме по цих пагорбах, не докладаючи, здається, надмірних зусиль, стрибав страус Футбол. Довгоногий бігун не переганяв машини, не відставав від неї — просто рухався паралельно. І напевне рухався не в повну силу своїх природних страусячих можливостей.

Гришко Черемша ще наддав газу, хоча старенька вантажівка не була розрахована для таких перегонів. Льоньці навіть страшнувато стало: раптом мотор заглухне, тоді вони точно нікуди не доїдуть. Проте машина хоча й почала сильніше підстрибувати на ґрунтовій дорозі, але впевнено демонструвала свої приховані можливості.

Затамувавши подих, Льонька з кузова стежив за пересуваннями страуса. Футбол спочатку теж наддав ходу, але досить скоро почав видихатися. Зрозуміло — в цьому місці пагорби ставали вищими. Долати їх навіть своїми сильними ногами африканський птах, народжений бігти по рівнинах, усе ж таки не навчився. Ще ривок уперед — і ось вантажівка лишила переслідувача позаду. За мить страус взагалі зник за пагорбом, а водій упевнено скерував машину праворуч, повертаючи в бік широкої асфальтованої дороги.

«Здулася пташка», — сказав про себе Льонька. Він не знав, що зараз виробляє в кабіні Галка. Напевне побачила улюбленця. Але раз машина не зупинилася, отже, вирішила бути дорослою. Нікуди страус не дінеться, його по тутешніх околицях усі давно знають. У разі чого — повернуть додому. Чи, як варіант, повернеться назад Галка. Що Льоньку, між іншим, цілком би влаштувало. Не дуже він любив, коли дівчата з кісками втручаються у хлопчачі справи.

Повернувся Льонька, навіть розпрямив ноги — хотів пройти назад углиб кузова.

Та враз машину так смикнуло, що хлопець як стояв, так і заорав носом. Лиш тренована реакція спортсмена врятувала: встиг останньої миті виставити перед собою руки і вберіг писок від удару. Так завжди трапляється, коли водій різко лупить по гальмах.

Машина стала. Невже старенький мотор перегонів із страусом не потягнув? «От же ж чортова натура, — скреготнув зубами Льонька. — А так добре все починалося!». Ніби у відповідь Гришко Черемша знову почав сигналити. Та що ж там робиться, бляха-муха?

Висунув хлопець голову з кузова. Нікого, нічого. Але тут же дверцята кабіни хряснули, знову почувся Галчин голос, здивований та переляканий водночас. Уже зовсім заінтригований, Льонька легко перескочив через борт, оббіг машину. І ось тут остаточно завмер, ноги мов прилипли до розпеченого липневим сонцем ґрунту.

Вантажівка стояла посеред дороги в курній хмарі, яка поволі осідала. Перед нею, заступивши шлях, стовбичив страус.

Розставивши свої цибаті ноги, аби стояти міцніше, Футбол тримався перед суперником із явним виглядом переможця. Поруч зі своїм улюбленцем уже крутилася Галка, навіть не знаючи від щастя, з якого боку птаха обійняти. Дід Гайдамака та Черемша тим часом теж вибралися з кабіни.

— Оббіг! — кричав фермер, для наочності розмахуючи руками. — Сучий же син! Він отак погнав, за бугром! Там можна зрізати путь, я знаю! Він же просто перед машиною вискочив! А якби я тебе, дурного, задавив?

При цьому Черемша постукав себе кісточками пальців по лобі.

— І що тепер робити і як з усім цим бути? — буркнув дід, глянувши при цьому на Льоньку. — Цей же, бач, тепер не відчепиться. Бігтиме, як пес.

— Повертаймо! — вирвалося в Льоньки. — Він же за Галкою вчепився! За нами не побіжить! Везімо назад!

— Чого ти тут командуєш? — запитав спокійно дід. — Онучку, якщо я захочу, то й ти в мене вдома лишишся. Разом зі мною. І не будемо ми гасати сьогодні туди-сюди, щоб ти знав.

— Тоді хай сідає на нього верхи і їде додому сама! — не вгавав Льонька.

— Воно-то так, — старий почухав потилицю, подивився на Галку, яка мовчки притислася до страуса, потім — на Футбола, який пестив дзьобом її кіски, повторив: — Воно-то так. І не так трошки. Тут або всі вертаються, або — всі їдуть. Нема іншого виходу.

— Він теж? — зробивши круглі очі, фермер Черемша тицьнув пальцем на страуса.

— Куди його подінеш? — розвів руками дід Гайдамака. — Давай так: поки цю кашу ми не поїмо самі, ніхто за нас цього не зробить. Тому, Гришко, хай оце чудо лізе до тебе в кузов.

— Слухайте, діду, я вас поважаю і все таке, — почав заводитися фермер. — Але в машині заборонено перевозити страусів!

— Де ти це вичитав? — хитро запитав старий. — Покажи, де написано. Навіть якщо це десь і написано, ніхто не побачить, що у тебе в кузові страус. Кузов критий, до Києва якось доїдемо.

— А там? — не вгавав Гришко.

— А там уже не твій клопіт, — переможно закінчив дід Гайдамака. — Ну, то як, молоді люди? Додамо собі клопоту чи, може, Галко, справді додому вернешся ось із ним? — старий кивнув на Футбола.

— Ще чого! — вирвалося в дівчини. — Наших виручати треба. Вони чекають. А Футбол, бачте, сам лишатися не хоче. Теж рветься…

— Побачимо, — тихо мовив Льонька, відвівши очі.

— Ну, отак, — дід Гайдамака витер змокріле чоло. — У тебе там, Грицю, була дошка, в кузові. Витягайте, зробимо для нашого прудконогого друга місток. Бігом давайте, бо час таки гаємо!

Фермер, Льонька та навіть Галка швиденько заходилися мостити Футболові сходи. Коли дошку спустили з кузова, страусу навіть слова ніхто не сказав — сам усе зрозумів, поважно піднявся хистким містком. Потім пройшовся всередині, пригинаючи свою довгу шию.

— Може, мені здається, — проговорив Льонька, дивлячись на страуса, — може, так неправильно буде сказати, але зараз цей твій страус, Галко, виглядає задоволений, як слон!

За пару годин мандрівники таки дісталися до Києва. Так десь і розраховували, ближче до вечора. Не хотілося тинятися спекотним містом цілий день, краще відразу сісти в поїзд.

Пощастило — вантажівка примудрилася під'їхати майже під самий залізничний вокзал. Коли страус так само поважно й обережно виходив з критого кузова на світ Божий, ця з'ява відразу привернула загальну увагу. Біля вокзалу народу завжди вистачало, і всі — хоч пасажири, хоч ті, хто проводжав, хоч торгівці городиною та ягодами, навіть просто випадкові перехожі — всі пороззявляли роти.

— Цирк приїхав! — вирвалося в когось із натовпу.

Дід Гайдамака посміхнувся у вуса. Старий зовсім не збирався втручатися в хід подій, і Галка дуже добре це зрозуміла. Тому, суворо оглянувши гурт цікавих, зупинила погляд на якомусь хлопчику років семи в шортах, сандалях на босу ногу та з гумовою іграшковою потворою в кулаку.

— Як тебе звати, хлопчику? — запитала.

Той знітився, зиркнув на маму, яка тримала його за іншу руку. А молода жінка теж розгубилася.

— Чого ти злякався, Костику? Скажи, як тебе звати…

— Костик, — бовкнув Костик, ще не розуміючи, для чого дівчинці з кісками з ним знайомитись.

— А скажи, Костику, хто оце такий? — Галка тицьнула пальцем у Футбола, котрий не відходив від неї далеко.

— Пташка, — пробелькотів малий.

— Правильно, Костику. Пташка. А як називається ця пташка, знаєш?

— Ця пташка називається страус, — старанно відповів хлопчик, усе одно побоюючись сказати щось не те.

— Бачте! — Галка широко розправила плечі, знову глянула на гурт роззяв. — Навіть маленькі діти знають, що це пташка і називається вона страус. Ви що тут, у Києві, страусів не бачили ніколи?

Дивно, але подіяло. Зрозумівши, що нема чого витріщатися на звичайного собі птаха, люди досить швидко знову розійшлися по своїх справах. А Галка переможно глянула на Льоньку. Той закусив губу. Схоже, його прогноз не справджувався: дівчина з кісками поки що давала раду собі та Футболові.

Попрощавшись із Григорієм та відпустивши машину, невеличка компанія пройшла на привокзальний майдан. Тут поява дивного пасажира, з дзьобом та на довгих ногах, теж без уваги не лишилася. До честі Футбола, він на роззяв не реагував. Навіть шиєю не крутив, ступав прямо та дивився просто перед собою.