Данило обвів новоспечених змовників уважним поглядом.

Знав, хто першим підніме руку. Так і вийшло — Богдан Майстренко. При цьому хлопець не зводив із рудючки погляду, тож Варвара мимоволі піднесла правицю. А Вухо швиденько витягнув догори свою, аби не відставати від гурту.

— А тепер, — задоволено промовив Данило, — розкажіть нам, хто міг заховати тут скарби. Ви ж місцеві, ви повинні знати.

І тут уперше Данило та Богдан побачили свого нового приятеля Андрія Рудика на прізвисько Вухо таким розгубленим.

Ба навіть більше: хлопець так знітився й засоромився, що, здавалося, кожна веснянка на обличчі почервоніла. А знамениті вуха так запашіли, наче ось-ось задимлять. Він аж руками схопився за їх краєчки, наче збиваючи таким чином жар.

Сестра ж його, Варвара, опустила очі, й почала зовсім по-дитячому колупати землю носаком темно-рожевого дівчачого спортивного капця.

— Що таке? — здивувався Данило.

— Соромно, мабуть… Ну повинно бути нам соромно, значить… — пояснив Вухо тихим голосом.

— Чому? За що?

— Бо живемо тут і жили завжди. А про те, що кругом нас, у яких краях живемо, знаємо дуже мало, — мовила Варка. — Хіба хтось чужий приїде, нам же про нас і розказує.

— Тю! — вихопилося в Богдана. — Так я оно в Києві скільки живу, а думаєш, сам багато про що знаю? Хіба в школі… Екскурсія там…

— От молодець, — не стримався, підсмикнув друга Данько. — Заспокоїв людей! Типу, не плачте, я такий самий темний, як і ви тут… Е-е, знайшов чим хвалитися, чуваче!

— Та я хіба хвалюся? — тепер Майстренко зиркнув на друга вовком. — Ну, от де ти чув, щоб я похвалився? Просто не завжди, знаєш, час на це є…

— Забули, — відмахнувся Данило. — Тобто ніяких бабусиних казок про місцеві поклади золота, скриню з діамантами чи різні там закопані скарби ніхто з вас не чув?

— Бабусиних — ні, — кивнув Вухо.

— Правильно, від бабусі нічого не чули. — додала Варвара. — Зате в музеї щось таке говорили.

— Це в якому? — стрепенувся Данило. — У тому, який замок?

— Ага. Його тут, до речі, тільки замком і називають. Музеєм зрідка, хіба тільки гості. Та й музей там узагалі недавно, — Вухо говорив охоче, бо це якраз знав. — Ми з Варкою ще не народились, як його відкрили. Раніше там була якась лікарня. Чи санаторій, але, по-моєму, таки лікарня. Наша бабця ще там санітаркою працювала. Ну, а потім уже хтось вирішив облаштувати там музей.

— Не хтось, а Жора, — уточнила Варвара.

— Чому Жора? — не зрозумів Данило. — Який Жора, що за Жора?

— Солдатенко він насправді, Георгій Дмитрович, — пояснив Вухо. — І нічого він сам не вирішував. Просто батько з мамкою час від часу про нього згадують. Жора те, Жора се… Жора молодець, таке різне. Його у нас тут всі Жорою називають.

— Та хай називають, як хочуть! Яке він має діло до музею?

— Пряме. Ніби приїхав сюди, в Подоляни, після інституту чи що… Десь бігав, статті кудись писав, по телевізору виступав. Ну, добився-таки, аби замок отой, на березі…

— Князя Козицького, — нагадав Данило.

— Во-во, княжий замок передали під приміщення музею. Як він там усе облаштовував потім, то вже краще в нього самого запитати. Так само, як і про різні там легенди місцеві. Він їх збирає.

Нарешті хоч невеличкий слідок з'явився.

— Раз так — то пішли до того вашого Жори! — діловито промовив Богдан.

— Прийдемо — що скажемо? «Шановний Жоро, розкажіть, де тут у вас діаманти закопали?» — скептично запитав Вухо.

— По-перше, не Жора, а все ж таки, мабуть, Георгій Дмитрович, — серйозно сказав Данило. — А по-друге, ходімо. А як і що запитати, я вже сам придумаю.

Аби не відкладати справу у довгу шухляду, вся компанія рушила до музею відразу. Але не пішли тією дорогою, якою йшли сюди, — Вухо повів коротким шляхом, навпрошки. Так вони вийшли просто до парку, у який лісистий пагорб перетікав, здавалося, сам собою. Лиш зелена огорожа-сітка показувала цю межу, але місцеві добре знали, де тут хвіртка. Зсередини її ніхто не зачиняв, тому минули її без жодних проблем. Далі витоптаною стежкою пересікли парк, вийшли до глибокого рову, де колись була вода, і перетнули його по дерев'яному мосту, який вів до прочинених воріт, у замковий, тепер — музейний, двір.

Не те, щоб великий двір — швидше середній. Як кажуть — стандартний. Не бідний був перший власник замку, але й не надто багатий. Ну, а якщо таки мав капітали, то не любив це показувати. Ані двір, ані сам замок не вражали своїми розмахами. Проте інше враження відразу складалося в того, хто проходив через цю браму вперше, — затишок тут. Сувора споруда, каміння кругом, та все одно — затишно у дворі, навіть безпека відчувається. Мабуть, саме цього й прагнув для себе князь Козицький.

Правда, зараз тут не все тішило око. Бруківки в деяких місцях немає, і виглядає так, наче велетень показує усім свій щербатий рот. У центрі — колодязь, муровані стіни якого теж частково поруйновані. Зате фасад самого двоповерхового замку не облуплений, як це часто буває. Видно, ремонт тут зовсім недавно робили. Тепер споруда хоч трошки схожа на помешкання шляхетного пана.

Звісно, Данилові Лановому хотілося погуляти цим двором довше. Та сам розумів: не для прогулянок вони сюди прийшли. Точніше, не гуляти він покликав свою компанію до колишнього княжого замку. Незважаючи на невелику кількість туристів, що по черзі фотографувалися то на тлі колодязя, то біля мурованих замкових стін та довгастої гостроконечної вежі, четверо приятелів перетнули двір і пройшли досередини.

— Ваші квиточки? — тут же поспішила до них жіночка в синьому халаті з довгими рукавами: хоч ззовні палила спека, тут, усередині, панувала зовсім не липнева прохолода.

— Драстуйте, тітко Любо! — виступила наперед Варвара.

— О! — жіночка навіть надягла окуляри, що теліпалися на шворці та легенько билися об груди. Потім подалася трошки назад, ніби з такої позиції юних відвідувачів стало краще видно. — Диви! Пара Рудиків! Варко, ти чого не сказала батькові, щоб поговорив з отим Колькою Присяжним? Що не ранок, то сидить отам біля парку, сувеніри людям продає! У нас тут своя крамничка, скільки Георгій Дмитрович її добивався…

— Пані Любо, — ну чого ж ви самі не прийдете? — миролюбно запитала Варвара.

— А мені є коли?

— А татовий час теж не гумовий! — вступився за батька Вухо. — Подзвонити можна!

— Еге, можна! Ви, молодь, теж тут живете! Знаєте, який у нас телефонний зв'язок! Оці мобілки — й ті глохнуть! Тут є зв'язок — тут уже його нема!

Жінка витягла з кишені халата старенький мобільник, простягла перед собою.

— Добре, тітко Любо, я ще раз татові нагадаю, — щиро пообіцяла Варвара. — А ви нам скажіть краще, директор є на місці?

— Для чого він вам? — підозріло примружилася жіночка.

— То нам, — Данило рішуче виступив наперед. — Ми з Києва. Мій тато тут по туристичних справах. Ось я й хочу в пана Солдатенка дещо запитати. Сам цікавлюся, знаєте…

— А-а, ясно-ясно, — жіночка закивала головою. — Похвально, знаєте. Я вже думала, нинішні школярі взагалі тільки в комп'ютерах своїх сидять, бридоту різну дивляться там бездуховну по своєму Інтернету. Ось Рудики хоча і народилися тут, а щоб отак у музей зайти… — махнула вона рукою. — Добре, пройдіть. Кабінет директора отак наліво, в кінці коридору.

І все ж таки, як не поспішала команда, Данило не втримався — пригальмував трошки ходу, аби бодай краєм ока глянути, що ж тут, усередині замку.

Вони саме проходили повз велику залу. Напевне, колись тут князь Козицький приймав гостей, влаштовував бали чи інші пишноти. Тепер муровані стіни прикрашали картини. Розміри різні, проте майже всюди, як устиг помітити Данько, — чиїсь портрети. Переважали чоловіки у військовому одязі, хоча де-не-де траплялися жіночі профілі або просто пейзажі. До зали, що вела праворуч від картинної галереї, показувала стрілка-вказівник. На ній великими літерами читалося: «Зброя XVII–ХІХ ст.». Нічого, вирішив Данило, буде ще час туди забігти.