О дев’ятій вечора поїзд прибув до Кінгспорта й вони опинилися на велелюдній станції, що потопала в біло-блакитному світлі. Та вже за мить розгублена Енн була в обіймах Прісцилли Грант, котра приїхала до Кінгспорта іще два дні тому.

— Нарешті, мила! Ти, здається, втомлена — так само, як я, коли приїхала сюди в суботу.

— Втомлена! І не кажи, Прісцилло! Зараз я — втомлена, недосвідчена десятирічна провінційна дівчинка. Заради всього святого благаю тебе: відведи свою бідолашну, підупалу на силі подругу в якесь тихе спокійне місце.

— Я відвезу тебе одразу в наш пансіон. Кеб чекає на вулиці.

— Як добре, що ти тут, Пріссі! Якби не ти, я б, напевне, сіла на свою валізу, просто отут, і розридалася. Щастя бачити знайоме обличчя в цій галасливій чужій юрбі.

— Невже це Гілберт Блайт, Енн? Так змужнів за останній рік. А був іще геть хлопчаком, коли я вчителювала в Кармоді. І Чарлі Слоун теж тут. Цей зовсім не змінився, та й не міг змінитися. Він, мабуть, із цим обличчям і народився, і навіть у вісімдесят буде такий самісінький. Сюди, люба. Вдома будемо за двадцять хвилин.

— Вдома! — простогнала Енн. — Ти маєш на увазі — у якомусь жахливому пансіоні, у страшнючій кімнатчині з вікнами на брудний закіптюжений задній двір!

— Це зовсім не жахливий пансіон, дорогенька. А ось і кеб. Сідай, а валізу тобі примостить візник. Так, пансіон дуже милий, можна сказати, і ти сама це визнаєш завтра, коли добряче поспиш, а твій смуток проженуть нові світлі мрії. Це велика кам’яниця, стара й сіра, на відстані короткої приємної прогулянки до Редмонду. Колись там були резиденції знаного люду, та мода зрадила вулицю Сент-Джон, і тепер тамтешні будинки лише снять минулими славними днями. Вони такі величезні, що власникам їхнім доводиться брати пожильців, щоб заповнити всі кімнати. Принаймні так мені сказали наші господині. Вони такі серденька — господині, звісно.

— А скільки їх?

— Дві. Панни Ада та Ханна Гарві. Близько п’ятдесяти років тому вони з’явилися на цей світ двійнятами.

— Усюди вони, ті двійнята, — всміхнулася Енн. — Куди б я не поїхала, неодмінно їх зустріну.

— Наші господині перестали ними бути, досягнувши тридцятирічного віку. Панна Ханна постаріла — не дуже шляхетно, а панна Ада лишилася тридцятирічною — то й геть не шляхетно. Не знаю, чи вміє панна Ханна всміхатися — принаймні я жодного разу не бачила, та панна Ада всміхається повсякчас, і це ще гірше. Але вони милі, добрі душі, і щороку беруть двох пожильців, бо ощадлива панна Ханна не терпить вигляду порожніх кімнат — а зовсім не тому, що їм потрібні гроші, як уже сім разів від суботи ствердила мені панна Ада. А щодо наших спалень ти не помилилася: вікна моєї справді виходять на задній двір. Але твоя спальня — навпроти, і з неї видно цвинтар Сент-Джон через дорогу.

— Звучить похмуро, — здригнулася Енн. — Мабуть, краще усе ж дивитися на задній двір.

— О ні. Зажди, сама побачиш. Він дуже красивий, і так довго був цвинтарем, що став тепер одним із пам’ятних місць у Кінгспорті. Я вчора з такою приємністю обійшла його ввесь. Його оточує височезна кам’яна стіна, а попід нею ростуть велетенські дерева — а ще там повно старих чудернацьких надгробків із чудернацькими й такими цікавими написами. Енн, ти неодмінно мусиш піти й подивитися. Звісно, тепер там нікого вже не ховають, але кілька років тому поставили дуже гарний пам’ятник воїнам з Нової Шотландії, полеглим у Кримській війні. Він стоїть навпроти входу, і там, як ти казала, «є простір для уяви». А ось і твоя валіза, і хлопці йдуть прощатися. Це ж доведеться потиснути руку Чарлі Слоуну, Енн? У нього завжди такі холодні спітнілі руки. Треба запросити їх час від часу приходити. Панна Ханна дуже серйозно повідомила мені, що двічі на тиждень нас можуть відвідувати «юні джентльмени», коли тільки не стовбичитимуть нерозважливо довго, а панна Ада, як завжди усміхнена, попросила стежити, щоб вони не сідали на її розкішні подушки. Я обіцяла стежити, та бозна-де тоді вони зможуть присісти, хіба що на підлозі, бо ті подушки лежать повсюди. Одну, картату, вона поклала навіть на кришку фортепіано.

Тепер Енн уже весело сміялася. Безжурні оповідки Прісцилли розрадили її й підбадьорили, і туга за домом помалу розвіялася й не посіла дівчину з новою силою навіть тоді, коли вона лишилася сама у своїй спаленьці. Енн підійшла до вікна й визирнула надвір. Вулиця була спокійна й тьмяна. Понад деревами на цвинтарі сяяв місяць — точнісінько над темною головою лева з пам’ятника. Енн замислилася: невже ж вона щойно вранці поїхала із Зелених Дахів? Їй здавалося, що минуло набагато більше часу, як то завжди буває після цілого дня дороги й змін.

«І над Зеленими Дахами зараз світить той самий місяць, — міркувала вона. — Та я не буду про це думати, бо ще геть стужуся. Я навіть плакати зараз не хочу. Це зачекає до зручнішої нагоди, а я собі спокійно та розважливо ляжу в ліжко й засну».

Кінгспорт — незвичайне старе містечко, що живе спогадами про минулі колоніальні дні й дихає повітрям давньої історії, мов шляхетна, витончена літня пані в платтях, пошитих за модою її далекої юності. Тут і там воно вже пізнає сучасність, та душа його лишається вірна колишнім часам. Є в ньому безліч дивовижних пам’яток і романтичний дух легендарної минувшини. Колись то був порт на межі європейського світу із землями індіанців, тож поселенцям не випадало нудьгувати, маючи таких сусідів. Згодом містечко перетворилося на яблуко розбрату між англійським та французьким прапорами й кілька разів перейшло з рук до рук, — і кожен період такої окупації лишав на його тілі нові й нові сліди.

Стоїть там у парку вежа, уся розцяцькована автографами туристів, на пагорбах за містом — руїни старовинної французької фортеці, а на майданах — іще декілька несправних старовинних гармат. Є й інші цікаві пам’ятки, проте немає серед них дивнішої та красивішої за старий цвинтар Сент-Джон у самісінькому серці міста. По два боки від нього пролягли тихі старомодні вулички, по інші два — сучасні галасливі ділові квартали. Трепет власницької гордості охоплює на цьому цвинтарі кожного жителя Кінгспорта, бо, коли має він хоч крихту претензій, має й похованого там предка під чудернацьким надгробком чи могильною плитою, що переповідає всі найголовніші факти його біографії. Здебільшого серед тих надгробків немає вправно й вигадливо зроблених.

Загалом то лиш грубо обтесані бурі чи сірі камені, — і хіба на кількох із них є сяке-таке оздоблення. Часом то череп і перехрещені кістки, і незрідка цей жахний малюнок сусідить із голівкою херувима. Багато між тих надгробків є перекинутих чи розбитих, і ледь не всі вони підточені безжальним зубом Часу. На деяких написи вже й геть стерлися, на інших прочитати їх можна лише з величезним зусиллям. Безліч надгробків на цвинтарі, і темною пеленою тіні вкривають його ряди верб та в’язів, попід якими без сновидінь спочивають померлі, довіку заколисані шурхотом вітру в кронах дерев і геть не стурбовані галасливим дорожнім рухом поза стіною.

Першу прогулянку на цвинтар Енн здійснила наступного ж дня по приїзді. Уранці вони із Прісциллою побували в Редмонді, де зареєструвалися в списках студентів, опісля чого мали вільний день. Дівчата радо втекли від непривітної чужої юрби, де більшість мали вигляд розгублений, наче не певні, що саме тут їм належить перебувати.

Першокурсниці стояли там і тут групками по двоє чи троє, запитливо поглядаючи одна на одну; першокурсники, обізнаніші й сміливіші, з’юрмилися на сходах, де горлали пісні на всю міць молодих легень, кидаючи таким чином виклик своїм традиційним ворогам — другокурсникам, що з них декотрі зарозуміло походжали віддалік, презирливо роззираючись на «жовторотих дітлахів». Гілберта й Чарлі ніде не було видно.

— Не думала я, що колись буду рада бачити Слоуна, — мовила Прісцилла, виходячи з коледжу разом з Енн, — та сьогодні була б щаслива зустріти Чарлі з його банькатими очима. Адже то все-таки знайомі очі.