Андрій Степанович Крижанівський

Відомий боксер захищав кандидатську дисертацію на тему «Удар – вирішальний фактор диференціального аналізу (розкладу) суперника у боксі».

Виступив опонент.

– Головне у боксі – маневр, – заявив він.

– Ні, удар, – спростував опонента дисертант.

– Ні, маневр, – спростував дисертанта опонент.

– Ні, удар, – захищався претендент на здобуття вченого ступеня.

– Ні, маневр, – перекреслював опонент здобутки претендента.

– Ні, удар!

– Ні, маневр!

– Удар!

– Маневр!

Дисертант ударив.

Опонент не встиг зманеврувати.

Вчена рада одностайно проголосувала за надання дисертантові звання кандидата.

... Інститут оголосив конкурс на заміщення вакансії опонента.

У нашій конторі велика радість.

Директор забарикадувався шедеврами світової лірики і невтомно творить віршовані тостиекспромти.

Заступник майнув літаком аж на Кавказ за видатним тамтешнім тамадою.

Експерти одностайно включились у змагання на краще оформлення банкетного залу.

Секретарки невтомно розучують естрадний сюрприз «Лиш той бадьорість не втрача, хто може втнути «чачача».

Референти впріли у пошуках екзотичних напоїв.

Я добув вітчизняний кальвадос та шотландський самогон і блискавично отримав посаду старшого товарознавця.

У нашій конторі велика радість.

До нас знову їде ревізор.

– Танцював рок з Галькою?

– Та не рок, а шейк.

– Одна холера. Викаблучувався на шкільному вечорі?

– Таке скажете, тату. Танцював. Все одно, як наш гопак, тільки навпаки.

– І оце витанцював навпаки самі трійки?

– Є така думка, тату, що трійка – оцінка задовільна.

– І в життя на трійках підеш?

– Молодим усюди в нас дорога, тату.

– Хто ж тебе виховував, іроде?

– Ви, тату, школа і громадськість.

– Таак... З передовиць чешеш?

– Газета – наш друг і порадник, тату.

– Ааа... А якщо я тебе зараз паском по нульовому циклу?

– Не ті часи, тату. Діти – наші квіти. Ще Макаренко писав...

Важка батьківська длань непедагогічно впала нижче синівського попереку. З криком «більше не буду!» юний мораліст вихопився з кульмінаційного моменту і з квартири.

А поруч жив письменник. І слухав пульс життя. Крізь вібропанель. Зараз він пише повість «Боротьба поколінь».

– Дозвольте за ваш столик? Ні, дякую, непитущий... Як засвідчують сумні тости, ви успішно завалили екзаменаційну сесію? Ні, навряд чи зможу допомогти... Думаю, що вся справа у диспропорції. Наука гайнула вперед, а шпаргалізм – могутнє знаряддя інтелектуального прогресу – тупцює на старих позиціях. Отож і трапляються масові поодинокі випадки, коли окремі студенти з’являються на деякі сесії темні як ніч.

Ну, погодьтеся, шановні мікрозоологи... Що? І мікрофілологів теж нема? Ах так, так! Мікробіологи... Вибачте, я людина макротемна... Отож погодьтеся, що студент і нині тягне шпаргалкову гармошку з рукава, а підручник – зза пояса. Підручник падає, штани падають, викладач наголошує, що він ще не зовсім дурний, студент з переляку заперечує, і відбувається вульгарна сцена вигнання. Потім невдаха падає ниць перед екзаменатором і белькоче, що напередодні сесії його вкусив кажан. Який примітив!

А коли поворушити звивинами? Ось лише одна з можливих комбінацій. Ви ангажуєте на період сесії гіпнотизера. Так і так, мовляв, шановний телепате, хочу примножити ряди дипломованих фахівців, але на заваді стоїть екзаменатор. Телепатніть зануду! Гіпнотизер їде з вами на вищу математику, навіює викладачеві думку спитати, скільки буде двічі по два. Ви задумливо відповідаєте: – «Чотири» – і отримуєте «п’ять».

Або інший варіант. Запрошуєте відомого футболіста Ігоря Петрушанського. Який, скажіть, професор утримається від спокуси отримати з перших ніг подробиці про мадрідський матч? А ви тим часом спокійно списуєте відповіді. Бо коли говорить футбол, наука мовчить. Окрім, зрозуміло, науки про футбол, складовими частинами якої, за останніми даними, є біоніка, психологія, кібернетика...

Дивак, кажете? Добре, хоч «чокнутим» не охрестили. Бачите, у мій час кафе, дансингів, барів було обмаль, а часу та грошей ще менше. Отож і доводилось над підручниками та саморобними пристроями гнутись. І так гнувся, що якось в академіки проліз... Та куди ж ви, хлоп’ята? Я свою каву допив – і в бібліотеку, дещо підучити треба. А ви лише третю пляшку замовили. Часу у вас, як кажуть енциклопедисти, навалом – аж до наступної сесії...

І на Пегасах часом галопують вершники без голови.

-

Вибивався в люди, як звір.

-

Ми стільки взяли від природи, що не можемо чекати від неї милості.

-

Вас принижує карлик? Значить, він вище.

-

Епітафія: «Нарешті ти повірила, хай тобі грець, що я справді був тяжко хворий?»

-

Окрім футболу, він любив іще життя.

-

Нині дітей годують лише доти, доки вони не вийдуть на пенсію.

Разом із знайомою дівчиною я пропхався на новорічний бал в солідне об’єднання, де вона працювала.

– Дамитрудівниці і товариші кавалери! – кричав розпорядник балу. – Завдяки турботам місцевкому до нас прийшов Новий рік! Всі до ялинки! Святковий інвентар руками не мацати!

На ялинці замість традиційних прикрас висіли черевики, транзистори, капелюшки, краватки, кофти, панчохи та силасиленна інших речей «для дому, для сім’ї».

Жінки стогнали від захоплення.

Чоловіки позбулися впливу буфетного магнетизму.

Розпорядник балу тріумфував.

– Які чобітки! – щебетало схвильоване жіноцтво. – Це французькі чи італійські?

– Ви помиляєтеся! – весело відповів розпорядник. – Це чобітки «Будні» нашого виробництва.

– Який транзистор! – приєдналося до жіночого хору джинсове козацтво.

– Це японський, – напруживши інтелект, пояснив я.

– Ви співаєте з чужого голосу, мій недосвідчений друже, – недбало кинув розпорядник. – Це транзистор «Соня» нашого виробництва.

Я відчув, що з мене зробили блазня на громадських засадах.

– Яка кохта! – заверещала моя дівчина. –Ну, признайтеся, що це шотландська, що я не помилилася!

– На жаль, моя чарівнице! – ніжно заперечив розпорядник. – Це кохта «Вівці мої, вівці» нашого виробництва.

– А цей мережаний нейлон? Невже...

– Саме так. Це панчохи «Польова радість» нашого виробництва.