Хіба ти не чуєш людського плачу?

То глянь, подивися; а я полечу

Високо, високо за синії хмари;

Немає там власті, немає там кари,

Там сміху людського і плачу не чуть.

Он глянь,— у тім раї, що ти покидаєш,

Латану свитину з каліки знімають,

З шкурою знімають, бо нічим обуть

Княжат недорослих; а он розпинають

Вдову за подушне, а сина кують,

Єдиного сина, єдину дитину,

Єдину надію! в військо оддають!

Бо його, бач, трохи! а онде під тином

Опухла дитина, голоднеє мре,

А мати пшеницю на панщині жне.

А он бачиш? очі! очі!

Нащо ви здалися,

Чом ви змалку не висохли,

Слізьми не злилися?

То покритка, попідтинню

З байстрям шкандибає,

Батько й мати одцурались,

Й чужі не приймають!

Старці навіть цураються!!

А панич не знає,

З двадцятою, недоліток,

Душі пропиває!

Чи бог бачить із-за хмари

Наші сльози, горе?

Може, й бачить, та помага,

Як і оті гори

Предковічні, що политі

Кровію людською!..

Душе моя убогая!

Лишенько з тобою.

Уп'ємося отрутою,

В кризі ляжем спати,

Пошлем думу аж до бога:

Його розпитати,

Чи довго ще на сім світі

Катам панувати??

Лети ж, моя думо, моя люта муко,

Забери з собою всі лиха, всі зла,

Своє товариство — ти з ними росла,

Ти з ними кохалась, їх тяжкії руки

Тебе повивали. Бери ж їх, лети

Та по всьому небу орду розпусти.

Нехай чорніє, червоніє,

Полум'ям повіє,

Нехай знову рига змії,

Трупом землю криє.

А без тебе я де-небудь

Серце заховаю

Та тим часом пошукаю

На край світа раю.

І знов лечу понад землею,

І знов прощаюся я з нею.

Тяжко матір покидати

У безверхій хаті.

А ще гірше дивитися

На сльози та лати.

Лечу, лечу, а вітер віє,

Передо мною сніг біліє,

Кругам бори та болота,

Туман, туман і пустота.

Людей не чуть, не знать і сліду

Людської страшної ноги.

І вороги й не вороги,

Прощайте, в гості не приїду!

Упивайтесь, бенкетуйте —

Я вже не почую,

Один собі навік-віки

В снігу заночую.

І поки ви дознаєтесь,

Що ще є країна,

Не полита сльозьми, кров'ю,

То я одпочину.

Одпочину... аж слухаю —

Загули кайдани

Під землею... Подивлюся...

О люде поганий!

Де ти взявся? що ти робиш?

Чого ти шукаєш

Під землею? Ні, вже, мабуть,

Я не заховаюсь

І на небі!.. За що ж кара,

За що мені муки?

Кому я що заподіяв!

Чиї тяжкі руки

В тілі душу закували,

Серце запглили

І галичі силу —

Думи розпустили??

За що, не знаю, а караюсь,

І тяжко караюсь!

І коли я спокутую,

Коли діжду краю,

Не бачу й не знаю!!

Заворушилася пустиня.

Мов із тісної домовини

На той остатній страшний суд

Мертвці за правдою встають.

То не вмерлі, не убиті,

Не суда просити!

Ні, то люди, живі люди,

В кайдани залиті.

Із нор золото виносять,

Щоб пельку залити

Неситому!.. То каторжні.

А за що? т.і знає...

Вседержитель... а може, ще

Й він не добачає.

Онде злодій штемпований

Кайдани волочить;

Он розбойник катований

Зубами скрегоче,

Недобитка товариша

Зарізати хоче!

А меж ними, запеклими,

В кайдани убраний

Цар всесвітній! цар волі, цар,

Штемпом увінчаний!

В муці, в каторзі не просить,

Не плаче, не стогне!