Але саме тому, що я вже почав дещо розуміти й тверезо осмислювати дивні речі, мені стало трохи не по собі. Я був певен, що на вершині пагорба мене не чекають жодні знавці чарів, гномів, василісків, заклинань і нічних кошмарів. Я гадав, що мене чекають двоє цілком звичайних на вигляд юнаків. Слід сказати, що саме такі звичайні на вигляд бувають часом найгірші.

Я глибоко зітхнув і рушив назустріч долі.

Піднявся на гору й пішов тихо і насторожено, щоб уберегтися від будь-якої неприємної несподіванки.

Жодна несподіванка не чекала мене. Десь на середині дороги я зустрів двох юнаків, попереду яких урочисто крокував магістр Вернигора. Вони привітали мене приязними усмішками, в яких не було й сліду вдаваної чемності чи запобігливості. Я теж усміхнувся дуже щиро й приязно. Обидві мої мозкові півкулі — і я разом з ними — дійшли висновку, що ці двоє молодих людей, мабуть, гідні довіри, а може, навіть дружби.

Мені хотілося якимсь приємним словом почати наше знайомство, та в цей час магістр Діонізій виступив у ролі церемоніймейстера.

— Шановний, глибокоповажаний пане ре…

— Погано! — урвав я його. — Ще раз!

У магістра затріщали суглоби й щелепи, мабуть, від обурення й сорому. Мені стало його шкода. Тим більше, що обидва юнаки весело перезирнулись. Однак я не міг дозволити, щоб до мене звертались, наприклад, так: «шановний пане редакторе» чи «глибокоповажаний вчителю».

— Любий магістре, — сказав я зі щирим співчуттям, — адже я вас попереджав. Ви ж маєте чудову пам'ять. Та однак, що кажете? Знову «шановний»?

Магістр зітхнув.

— Будь ласка, пробачте, пане Єжи, — знітився він. — Нічого не вдієш. Мені соромно.

Магістр ступив крок уперед. І раптом знову став страшенно поважним.

— Пане Єжи, — сказав він церемонно, — дозвольте відрекомендувати вам двох братів — Марека і Ярека. Як ви вже, мабуть, помітили, вони близнюки з дуже великою кількістю ідентичних рис, тобто дуже подібні один до одного. Прізвища братів я не можу назвати, бо вони вирішили зберігати його в таємниці. Як у друкованих виданнях, так і в інших засобах масової інформації. Віч-на-віч вони, напевно, самі вам відрекомендуються. А я назву їхній псевдонім, який годиться на всі випадки. Він звучить так: брати Кошмарик!

— Дуже приємно, — сказав я, — вітаючись за руку з Мареком і Яреком. — Але згідно з правилами нашої граматики ви маєте називатись інакше. А саме, брати Кошмарикові. Або, в крайньому випадку, хоча це теж не зовсім правильно, брати Кошмарики.

— Я протестую! — заперечив магістр. — Ані Кошмарикові, ані Кошмарніш. Тільки… і єдино правильно… як один чоловік… Брати Кошмарик. А зрештою…

— А зрештою, — втрутився близнюк, якого звали Ярек, — найкраще ми цю справу самі пояснимо. Не заперечуєте, пане Єжи? Давайте піднімемось на вершину пагорба.

Я кивнув головою і пішов першим. Я вже встиг придивитись до обох юнаків з граматично неправильним псевдонімом. Одразу видно, що вони близнюки. Подібні один до одного, наче два дзеркальні відображення. Загальний опис зовнішності більш-менш такий: зріст близько одного метра шістдесяти п'яти сантиметрів, постаті спортивні й стрункі (як у бігунів на середні дистанції), волосся темно-русяве, очі… тут я завагався. Так часом вагаєшся, коли бачиш дзеркальне відображення. Бо в Марека праве око було ніби каре, а ліве ніби зеленувате. А в Ярека навпаки. Я помітив також, що в першого з них права рука була сильніше розвинена, ніж ліва (зовсім як у мене), а в Ярека — ліва. Подробиця маловажлива, однак я вирішив про всяк випадок її запам'ятати.

І вже зараз, після такого короткого знайомства, хочу сказати, що вони мені сподобалися. З першого погляду й після першого потиску рук. Мені сподобався той міцний чоловічий потиск, бо я з дитинства не терплю, коли хтось вітається зі мною кволою і ніби безкостою рукою, подібною до заснулої тиждень тому камбали. Обидва хлопці привіталися зі мною, як чоловіки.

Поки що рано запитувати їх про вік. На вигляд їм було десь років по шістнадцять. Але магістр довірчо сказав мені, що їм недавно виповнилося по чотирнадцять. Це гарний вік — ще не забуто про веселі часи ранньої молодості, а разом з тим відчувається, що вже наближається період змужніння.

Ми вже доходили до вершини пагорба. І я одночасно дійшов висновку, що хоч хлопці здаються жвавими, приємними й симпатичними, проте з ними треба бути обережним. І ось чому. Зненацька я пригадав, що один із них «батько» магістра Вернигори. І на мить задихнувся, збився з ноги, відчув, що блідну. Обидві півкулі мого мозку тільки тихенько застогнали.

Прошу ні з кого тут не глузувати і ні з чого не дивуватись. Я починав розуміти, яке «батьківство» об'єднує одного з братів з магістром. При цьому мені здавались незрозумілими вміння і знання, що їх вимагало те «батьківство». Радував і заспокоював той безперечний факт, що молоді люди поставились до мене приязно, з помітною повагою.

Нарешті ми вибралися па вершину пагорба. Тут стояли якісь два апарати на триногах, зроблені наче зі скляних ниток. Один із них скидався на подвійну підзорну трубу, а другий — на перископ. Марек щось на них прочитав, повідомив дані магістрові, потім так точно склав обидва півтораметрові апарати, що вони обидва вмістилися в кишені його куртки.

— Непогано, — сказав я Ярекові.— Мені подобається ця техніка, але…

Ярек жестом попросив, щоб я хвилинку зачекав. Зараз він був зайнятий. Він вийняв із кишені три пакуночки, кожен завбільшки як сірникова коробочка, зробив з них три зручні, хоч наче зроблені з павутини, стільчики й запросив нас сідати. Що це, жарт? Мабуть, ні. Я сів. Дуже зручні були ті крісельця.

— Але ви, напевне, хочете нарешті знати, з ким маєте справу, — всміхнувся Ярек.

— Авжеж. Крім того, я маю право вимагати пояснень.

— І що, наприклад, у першу чергу?

— У першу чергу, — повторив я ввічливо, але рішуче, — наприклад, я хотів би почути від вас лише: хто? що? як? де? навіщо? кому і чому?

— Я почав би з пульсаційної теорії Всесвіту, — шепнув замислено Марек.

Ярек заперечив:

— Для цього теж буде час. А сьогодні пана Єжи цікавить головним чином наша трійка. Конкретно: ти, я і наш любий магістр. Він насамперед уже зараз хоче ознайомитися з короткою історією братів Кошмарик. Ти чув запитання: хто? що? як? навіщо? кому? чому? Чув. Тобі ще мало?

— Отож-бо, мені мало, — серйозно сказав я.

— Сподіваюсь, що про мене теж ітиме мова, — докинув магістр Вернигора.

— Усе в свій час, — погодився Марек, — Треба одразу сказати, що наші батьки ні в чому не винні. Марек уже в два місяці сказав таке: «З кожним може статися».

— Я опирався на теорію ймовірності. А саме, згідно з Холмогоровим…

— Мареку! — вигукнув Ярек, — Може, ми одразу приступимо до загальної теорії поля?!

— Вибачте. Розповідай далі.

— Я хотів би дізнатись, — мовив я, — як розуміти те, що вже на другому місяці життя сказав Марек. Я хочу знати, що може статися з кожним?

— З кожним може статися те, — вів далі Ярек, — що сталося з нашими бідолашними батьками. А саме, що в них не тільки народились близнята, а передусім, що ті близнята виявились геніальними. Найгірше в усьому цьому було те, що ані батьки, ані ми вчасно не зорієнтувалися в тому скрутному становищі.

— Стародавній фінський філософ, — пробурмотів я, — вже три тисячі років тому запитував, звідки береться стільки геніїв у пелюшках і стільки кретинів у дорослому віці?

— Не філософ, а поет, — втрутився магістр, — і не фінський, а китайський.

— Магістре, якщо ти не можеш помовчати, — буркнув Марек, — то, будь ласка, перейди на ультразвуки.

— І взагалі не перебивайте мене! — розсердився Ярек. — Я називаю лише факти. На подробиці ще буде час. Я намагаюся бути точним. Батьки не винні в тому, що ми народились. А ми не винні, що народились геніальними. Зате можна поміркувати над тим, чи не винні батьки, що надто пізно зрозуміли, які геніальні їхні сини. Підкреслюю, вони не збиралися виховувати жодних вундеркіндів. Зовсім навпаки: вони хотіли мати двох здорових, у міру здібних і розсудливих хлопців. Спочатку вони ставились до нас по-людському. Не панькалися з нами, не загравали, не надокучали нам пестощами, не сюсюкали з нами.