— Побачивши через вікно свій корабель, — розповідав далі Муджібар Саттар, — я вирішив сфотографувати його. Плівок я мав доволі й, нудьгуючи, зробив безліч знімків.

Для страхової компанії ці знімки були особливо цінним документом. Вони показували, як на березі поволі росте купа руди, а корабель в міру його розвантаження також ставав дедалі вищий. На знімках видно було і вагони з рудою. Ціла серія знімків переконливо показувала, що вольфрамову руду розвантажили в Кейптауні. Отже, в момент катастрофи руди на кораблі не було.

А що ж тоді було? Це дуже добре показували інші знімки. На перших знімках корабель стояв пришвартований біля берега, і на його темному тлі виразно вимальовувалась темна купа червоно-бурої руди. Решта знімків показували, що корабель «Куретаке-Мару» стояв уже в іншому місці, з правого боку чомусь яснішої купи. Один знімок зафіксував мить, коли з ковша великого крану в трюм сиплеться жовтава земля.

Наступні знімки знову показували корабель, який стояв у порту, але обидві купи ставали щораз меншими. З однієї вагони і далі забирали руду, а друга зникала в трюмах «Куретаке-Мару». І, нарешті, на останніх видно було панораму порту, але вже без великого суховантажу.

Представник страхової компанії в Кейптауні отримав розпорядження перевірити, чи заходив у порт корабель з ліберійським прапором. Однак цієї інформації не вдалося роздобути. В адміністрації порту сказали, що корабель «Куретаке-Мару» ніколи не запливав у Кейптаун. Натомість у той самий час там перебував корабель з японським прапором «Сакура-Мару», який справді привіз залізну руду з Намібії. Адміністрації порту нічого не відомо про вольфрамову руду, котру нібито розвантажили в порту. Та й узагалі представники портової адміністрації не дуже охоче розмовляли на цю тему.

Перевірити в реєстрах страхової компанії «Ллойдс оф Лондон», чи справді плаває по морях корабель «Сакура-Мару», було якнайпростіше. Японський судновласник також не приховував, що його суховантаж з пшеницею на борту взяв курс з Австралії на Дурбан. Звідти корабель «Сакура-Мару» поплив у Намібію, де прийняв у свої трюми двадцять тисяч тонн залізної руди, яку доставив у Кейптаун. З Кейптауна корабель з баластом рушив назад у Дурбан і зараз із шістдесятьма тисячами тонн африканського вугілля пливе в Японію. Невдовзі повинен прийти у порт Йокогаму.

Названа судновласником дата, коли корабель залишив Кейптаун, збігалася з днем нещасного випадку Муджібара Саттара. Але в адміністрації порту сказали, що японський суховантаж виплив з Кейптауна якраз у той день, коли з вікна лікарні матрос більш не побачив свого корабля.

На прохання страхової компанії «Ллойдс оф Лондон», суднова компанія «Тадасі» порозумілася з капітаном свого корабля і встановила, що якорі «Сакура-Мару» ніколи не були пофарбовані у червоний колір. Реєстри показали, що обидва кораблі збудовано на тій самій японській корабельні й належать вони до однієї серії. З тією лише різницею, що корабель «Сакура-Мару» був збудований через шість років після свого близнюка. Ці кораблі нічим не відрізнялися: ні зовнішнім виглядом, ні технічним обладнанням, ні тоннажем. Вони, хоч і належали різним японським компаніям, але плавали здебільшого на австралійському маршруті.

Зробити логічний висновок на основі всіх цих фактів було легко. Корабель «Сакура-Мару» без відома судновласника й екіпажу просто маскував заходження у Кейптаун корабля-близнюка, який залишив там вольфрамову руду, призначену для японського покупця, тобто для компанії «Саней метал термал інджінірінг», бо саме для неї бразільці видали ліцензію на вивіз.

Енергійним і спритним представникам страхової компанії в Південній Африці пощастило роздобути цікавий доказ. Газети, які виходили в Дурбані, повідомляли, що в порту стоїть корабель «Сакура-Мару». Водночас кейптаунські газети, де також була рубрика «З життя порту», раз по раз повторювали, що корабель «Сакура-Мару» розвантажує руду в Намібії. Як часто буває в житті — права рука не знає, що робить ліва.

Плівки та знімки, зроблені Муджібаром Саттаром, передали в науково-дослідний інститут металів. Спеціалісти сказали, що, не маючи в наявності досліджуваного матеріалу, зробити спектральний аналіз неможливо. Тобто не можна точно встановити хімічний склад досліджуваної речовини. Але порівняння знімків і кольорів на них дозволяє констатувати, що видима на знімку купа червоно-бурого кольору — це руда із великим вмістом заліза. Чи є там і вольфрам чи вольфраміт — цього сказати не можна. На контрольних знімках, однак, бразільська вольфрамова руда мала ті самі характеристики, що й на досліджуваних знімках.

Щодо другого матеріалу, науково-дослідний інститут дійшов висновку, що це, найімовірніше, так звана бідна руда, тобто залізна руда з невеликим вмістом металу. Подібна руда трапляється здебільшого в пустелях усіх частин світу. Існують методи збагачення цієї руди, які застосовують у тих країнах, де нема запасів високоякісної руди, а імпортувати її вони не хочуть.

Зрештою, бідна руда трапляється в багатьох районах Намібії. Однак цих родовищ не експлуатують, бо Південно-Африканська Республіка має величезні запаси руди, де вміст чистого металу сягає вісімдесяти процентів. У бідній руді вміст металу не має навіть половини цієї кількості.

Зібравши всі ці матеріали, члени дирекції страхової компанії полегшено зітхнули, бо їм не загрожувала сплата багатомільйонного відшкодування. Тепер належало взятися за викриття банди нахабних шахраїв і їх покарання. Компанія вирішила передати справу в судові органи. Нехай бандитами займається Скотленд-Ярд, Інтерпол і суд її Королівської Величності.

Троє спритних торговців — Фредерік Габон, Арнонд Фок і Антон Міллер — з великим задоволенням сприйняли вирок Морської палати в Монровії. Все відбувалося гладко і відповідно заздалегідь розробленому плану. Капітан Боргуліс справді виявився чудовим фахівцем. Порівняно з багатомільйонними зисками, які спільники вже бачили у своїх кишенях, видатки на все це видовище в суді були геть мінімальними. Габон вважав навіть проявом дріб'язковості той факт, що Антон Міллер наказав повернути йому ці дрібні видатки. Ліванець зробив це дуже неохоче і з великим запізненням.

Тому телеграми, надіслані в Цюріх, Лондон і Роттердам, неприємно вразили їх. Всі вони були однакового змісту: «Важка хвороба. Негайно приїжджайте». Тривогу підняв у Стамбулі Ганс Ціммерман. Той чоловік мав такий авторитет, що троє спільників одразу кинули всі справи й помчали до міста на Золотому Розі.

Цього разу завжди гостинний господар не запросив їх до своєї вілли на один з Принцевих островів. Коли троє чоловіків зібралися в його стамбульській конторі, він не розмовляв, а кричав на поважних бізнесменів, мов на малих дітей.

— Ви — банда жадібних дурнів. Як я жалкую, що допоміг вам. Краще б я відмовився від тих кількох доларів, які заробив тоді.

— Нічого собі кілька доларів, — буркнув Фредерік Габон. — Майже сто п'ятдесят тисяч, навіть пальцем не поворухнувши.

— Зате я працював і зараз працюю головою, щоб витягти вас із помийної ями, в яку ви потрапили за власним бажанням. Коли б не мої зв'язки, то завтра (найдалі — післязавтра) всі троє ви сиділи б у в'язниці, з котрої вийшли б не раніше, як через кілька років.

— Що трапилось? — занепокоївся Арнонд Фок.

— Я багато разів пояснював вам, — хвилювався Ціммерман, — що перед тим, як завантажити руду, треба було викреслити корабель з реєстру страхової компанії «Ллойдс оф Лондон» як корабель, призначений на металобрухт. Вольфрам слід було перевозити без жодного страхування. Розвантажити його в Кейптауні й повідомити японців, що внаслідок протесту американців реалізувати контракт не вдається. Адже контракт з ними не передбачав ніякого грошового покарання. Натомість там чітко написано чорним по білому: якщо руда не буде доставлена протягом трьох місяців, контракт автоматично анулюється. Треба було вивести «Куретаке-Мару» з Кейптауна на глибоку воду і тихенько затопити. Ніхто б нічогісінько не довідався. А кожен з вас заробив по мільйону доларів, якщо не більше.