— Гадаю, можна спробувати. Зараз я не можу сказати нічого конкретного, але спробую розвідати якомога швидше. Скільки потрібно вольфраму?

— Чим більше — тим краще.

— І по якій ціні?

— Цей метал не має ринкової ціни. Ціна щоразу така, про яку домовляться партнери. Будемо торгуватися, аби купити якнайдешевше.

— Скільки можна заробити на цьому?

— Дуже багато.

— А в яких ролях виступатимемо ми обидва?

— Я куплятиму. Звичайно, не сам. Ви ж продаватимете. Це дуже слизька справа. Поки вольфрам не буде в нас, ніхто не повинен знати про нього. Пізніше крикуни з Організації Об'єднаних Націй або з Організації Африканської Єдності скільки завгодно зможуть дерти собі горло. Але завчасу — ні пари з вуст.

— Зрозумів.

— Тому ми мусимо мати справу з однією людиною. Я знаю: то завеликий шмат хліба, аби ви могли з'їсти його самі. Ви повинні підібрати собі для допомоги таких людей, які б уміли тримати язика за зубами, бо інакше нічого не вийде. Нас не цікавить, скільки ви заробите і як організуєте доставку товару.

— А як фінансові справи? Адже це не кілограм бананів, які можна купити, витягши з кишені декілька рендів.

— Якщо ми дістанемо конкретну пропозицію і знатимемо, що справа варта уваги, ви отримаєте будь-яку допомогу з нашого боку: гарантійні листи відомих світових банків, а, може, навіть готівку. Я добре розумію, що сама гарантія банку ще нічого не вирішує.

— Якою буде ваша роль у цій торговельній угоді?

— Не турбуйтеся. Моя участь — з боку покупця. Не конче треба вкладати гроші, аби заробити.

— Розумію.

— Даю вам шанс, якого ви, можливо, більше не матимете. Я не приховую: справа нелегка. Але ж ви самі казали, що вмієте творити чудеса…

— Через три дні я дам вам відповідь, чи беруся за цю справу. Прийду до вас о шостій вечора. Згода?

— І ви вже матимете готову пропозицію? — в голосі Ван ден Ройтера чулася недовіра.

— Ні. Звичайно, ні. До конкретної пропозиції ще досить далекий шлях, але через три дні я знатиму, чи взагалі можна буде вирішити цю справу. Як ви казали: чи зможу я вкусити цей шматок хліба.

— Отже, я чекаю на вас.

Збираючись виходити, Міллер запитав:

— А що сталося з «Чайкою півдня»?

— Спочиває на дні моря, на глибині тисячі метрів. Але то вже зовсім інша історія. Зрештою, вона була добре застрахована.

Промисловий магнат був настільки люб'язний, що відпровадив гостя аж до воріт. Перше ніж повернутися додому, Міллер зайшов у найближче поштове відділення й надіслав телеграму. Зміст телеграми був зовсім невинний — лише адресат міг зрозуміти, що потрібно відправникові з Кейптауна.

Адресатом був Ганс Ціммерман, колишній шкільний товариш Міллера, який тоді зовсім не був Міллером, як, зрештою, і Ціммерман не був Ціммерманом. Двоє юнаків разом утекли з дому, разом записалися у французький Іноземний легіон і разом упродовж кількох років проливали свою й чужу кррв у В'єтнамі, а пізніше в Алжірі. Потім їхні шляхи розійшлися. Один із них — той, що нині послуговується швейцарським паспортом на прізвище Міллер — і далі шукав військового щастя в загонах найманців у Заїрі, Нігерії та Конго. А другий, замість ризикувати власною шкурою, узявся за прибутковішу справу. Вербував у шереги найманців інших добровольців, а за кожного завербованого діставав щедру винагороду. Здобуту в такий спосіб чималу готівку він вкладав у різні прибуткові справи. Йому таланило — грошей прибувало, а тяжка рука Інтерполу чи якоїсь іншої поліції жодного разу не взяла його за карк. Врешті-решт він вирішив, що прийшла пора кінчати з ризикованим бізнесом. Купив собі гарну віллу-палац на Принцевих островах, що у Мармуровому морі, й, аби зовсім не зачахнути, тримав скромну торговельну контору в Стамбулі. Він не підписував ніяких торговельних угод, лише давав поради іншим. Адже консультування — це також дуже прибутковий бізнес.

Саме Ганс Ціммерман заснував свого часу «Цюріхер імпорт-експорт гезельшафт». Коли ж та фірма вже не була йому потрібна, він передав її Антонові Міллеру, який терміново шукав якогось прикриття, аби спокійно перечекати бурю, що шаленіла в Марселі. Ціммерман зостався вірний юнацькій дружбі. Ганс хвалився також, що він єдиний, хто знає справжнє прізвище Антона Міллера і бачив його справжнє обличчя.

Ганс Ціммерман, коли займався різним бізнесом, і пізніше, коли перейшов на економічне консультування, позаводив знайомство у всіх куточках земної кулі. Його резиденти перебували у багатьох промислових центрах світу. Він знав безліч людей, які могли взятися за будь-яку, навіть «мокру» роботу.

Тому коли підвернулася справа з вольфрамом, Антон Міллер одразу зв'язався з колишнім шкільним товаришем. Наступні дні він дуже нервувався, бо зі Стамбула не було жодної вістки. Нарешті на третій день, за дві години до умовленої зустрічі з Ван ден Ройтером, прийшла навіть не зашифрована термінова телеграма, бо шифрувати зміст не було потреби. Ціммерман повідомляв: «Справа дуже тяжка, але можлива. Негайно приїжджай».

Цього разу зустріч з промисловим магнатом проходила в зовсім іншій атмосфері. Ван ден Ройтер не приховував свого задоволення від перспективи закупити вольфрам. Він намагався випитати в Міллера, як усе це виглядатиме, але швейцарець відповідав на всі запитання лаконічно, бо сам ще нічого не знав.

— Аби розпочати справу, — зазначив Ван ден Ройтер, — ми мусимо мати певну гарантію. Таку гарантію, а також власні пропозиції щодо закупки вольфраму ви повинні дати мені якомога швидше.

— Для цього я мушу якнайшвидше вилетіти в Європу, але не можу придбати квиток на літак.

— Куди?

— До будь-якого європейського міста. Аби скоріше, бо тут усі квитки замовлені на тиждень наперед.

— Я це владнаю, — Ван ден Ройтер вийшов з бібліотеки, де вони розмовляли за келихами з віскі. Хвилин через десять він повернувся й мовив: — Літак до Рима, завтра о восьмій ранку. Квиток отримаєте в касі аеропорту. Прислати за вами автомобіль?

— Дякую, дам собі раду, — відмовився Міллер. У цей день Марієтта працювала до десятої вечора, потім цілу добу мала вільну. Антон вважав, що нехай дівчина відвезе його в аеропорт. Не хотів виїжджати не попрощавшись — дівчина дуже близько брала до серця те, що для чоловіків здебільшого було лише приємною пригодою.

— Ще хочу попередити: з цією справою не слід зволікати, аби нас хтось не випередив. А також нагадую: всі документи оформлюйте на вашу фірму і ваше прізвище. Ми не бажаємо мати справу іще з кимось, хоча ніхто не забороняє вам мати не надто балакучих спільників. Офіційно тільки ви будете продавцем вольфраму. Ми, річ ясна, шукатимемо й інших джерел купівлі.

— Тоді я відмовляюся, — спокійно мовив Міллер.

— Чому?

— Я мушу мати гарантію, принаймні на якийсь час. На ярмарку вольфраму не купиш. Якщо кілька осіб або фірм водночас виявлять незвичайний інтерес до цього металу, ціна його відразу підскочить. Я вже не кажу, що така метушня насторожить тих, хто тримає монополію на виробництво і продаж вольфраму. Ніхто не повірить, що десь на світі раптом збільшилось виробництво лампочок і вольфрам купують саме для цього.

— Гаразд, маєте рацію. Але ваші пропозиції ми мусимо мати якнайшвидше.

— Який термін ви мені даєте на підготовчу діяльність?

— Скажімо, п'ятнадцять днів.

— Не може бути й мови. Мені потрібно принаймні два місяці.

— То забагато. Максимум — місяць.

— Буде важко.

— Що не зійде за місяць, те не дозріє й за рік.

— Нехай буде місяць. У всякому разі, через місяць я появлюся в Кейптауні, вже точно знаючи, чи вдасться залагодити справу.

— Гаразд. За успіх, — чоловіки одним духом випили до дна те, що лишалося в келишках.

— Зараз я скажу водієві, щоб одвіз вас у готель: о цій порі важко знайти таксі.

Цього разу Міллер не протестував.

Прощання з Марієттою було тяжким і сумним. Дівчина одвезла Міллера в аеропорт і крізь сльози проказала:

— Я знаю, що вже ніколи більше не побачу тебе.