Але хоч як гірко вона побивалася, хоч як люто сварилася, швидко одм'якла серцем, бо ж подумала, що, може, хоч одним кавальчиком того м'яса пожиткує на фронті її чоловік чи котрийсь з синів. Те саме сказав їй потім і Рукавиця, й вона змирилася. Проте вже не могла змиритися з обманом, до якого вдався Рукавиця, коли вона підписувалася на позику. Вони прийшли до неї опівночі, чоловік вісім, зайняли ! всю лаву, а вона стояла перед ними боса, в чорній, перешитій з запаски спідниці та накинутій на плечі кухвайці. Каганця в неї не було, світила лампадою, і Устим Рукавиця став на ослінець, чиркнув запальничкою й запалив лампаду. А тоді розіклав папери й сказав, щоб вона підписалася на триста карбованців. Ганна розписалася, де той вказав пальцем, і вони пішли. А потім виявилося, що розписалася вона на тисячу триста. Аби сплатити їх, довелося продати Данилів костюм.

Щоб якось надолужити втрату, та й закінчувалася війна, і праглося їй не з голими руками зустріти чоловіка та синів, які от-от повернуться додому, — взялася годувати порося. Купила його на базарі дешево, принесла і в поли вдарилася: горбасте, ребра стирчать, як пруття в розсохлій корзині, вуха та хвіст поодморожувані. А воно одігрілося в підпіччі й заходилося їсти. І пішло в ріст, кувікало й вимагало їжі, ледве їй самій не пооб'їдало вуха. Вишморгала всю лободяну кашку на своєму та сусідських городах, вирізала всю ботвину, повимітала, повигрібала, де в якій закоморині залежалася полова.

І тоді знову прийшов фінагент Йосип Шило, але вже не з Рукавицею, а з міліціонером. Шило поклав на стіл паку квитанцій і сказав, що за нею рахується кільканадцять недоплат: по м'ясу, по городині, по яйцях. Ледь стримуючись, Ганна заперечила: вона покрила коровою всі недоплати й сплатила літ на п'ять наперед. Але Шило похитав головою й мовив, що корова пішла в борг за молоко, а всі оці недоплати — стаття зовсім інша. Ганні перехопило подих, і не стало в неї сили ні на оборону, ні на лайку, вона сиділа й зяпала ротом, як курка у спеку, і руки їй пообвисали, неначе крила. Кинулася, коли Шило і міліціонер вже потягли підсвинка. По тому вона ходила до голови колгоспу, до голови сільради, писала в район, у область — не допомогло. Хтось нараяв їй написати у військкомат, і вона написала, й через два тижні надійшло їй пояснення, що податки з неї стягнено не правильно, оскільки вона солдатська жона і солдатська мати і має право на пільги, й що військкомат поклопочеться за неї. Справді, по якомусь часові надійшов папір і з виконкому, в якому також визнали, що підсвинка забрано неправильно і що на винуватих «накладено стягнення», але оскільки підсвинка вже немає, а війна скінчилася, то скінчилися й її пільги, підсвинка віднесено на рахунок майбутніх м'ясопоставок.

Саме тоді щось мовби надломилося в Ганні, й впала вона у розпач, і тужила, звичайно ж, не за підсвинком. Підсвинок — то тільки якась мітка, чорний знак, що сподівання її марні, що ні для чого їй сутужити, ні для кого жити. Війна скінчилася вже з півроку, почали вертатися фронтовики, і всі, хто був живий, обізвалися листами. А вона й од Микити більше півроку не отримує листів. Неначе заткано для неї чорним запиналом світ, неначе одрі'зано її од нього залізним ножем, мовби вкинуто її в чорну яму зневіри, яка підкрадалася до неї довго й об'являлася лихими знаками (цвіркун на покуті, курка запіла, зуб випав у сні й з того місця проступила кров), підломила, підім'яла її враз, влилася чорною їддю в душу, випила з очей світло сонця, і справді, невдовзі по тому надійшли одна за одною дві похоронки — на Омелька і на Микиту. На наймолодшого, Микиту, в чиє повернення вірила дужче, ніж в існування самого господа-бога, на Микиту, котрого любила найдужче, не признаючись у тому самій собі, бо ж найменший, мізинчик, найласкавіший, ще й вдачно схожий на неї.

Звідтоді настало запустіння в Ганниній душі і на подвір'ї також. Колишнє веселе обійстя Розсох постаріло і заснувалося лободою та густим смутком. Журно ронили до землі віття верби, тополі світилися проти місяця похоронними свічами, похоронне цвіли вишні. Тієї сумної барви трохи поменшало, коли раптом вернувся Грицько. Був поранений у голову, довго борсався між життям і смертю, а далі поміж звичайним життям і каліцтвом, і таки одужав, і навіть каліцтва не було видно, тільки матері признався, що не чує на ліве вухо, що в нього над вухом не кістка, а алюмінієва пластинка. Операцію зробив професор, зробив на пробу, і проба вдалася. Він журно дивився на їхню домашню руїну, зціпивши зуби, вислухав кривдну материну повість, а увечері пішов у контору колгоспу й так грюкнув перед Рукавициною пикою кулаком по столі, що скло на мідному дванадцятерику розлетілося на друзки, лампа погасла, а сам Рукавиця рачки ліз до дверей. Грицько підтесав сінешні двері, полагодив ворота, привіз ' два вози ліщини на дрова й поїхав у Чернігів, у інститут. «Закінчу, мамо, навчання, піду на роботу, заберу вас до себе», — сказав матері на прощання. Ганна одразу повірила в те. Вона сама не знала, чи хочеться їй кидати село, рідне обійстя, але Грицькові слова жили в ній останньою надією, останньою втіхою. «На велике начальство вчиться Грицько,— казала сусідам. — Ось вивчиться, й тоді...» І не доказувала. Тоді її ніхто не осмілиться скривдити. Вона знала, що її слова долітають до вух їхнього сільського начальства, й і трішки зловтішалася тим. Але натомість захисту, оборони, з Грицькової сторони склалося на таке, чого не могла намислити і в найстрашнішому сні. Це вжо було, як Грицько закінчив інститут. Виступаючи в сільбуді на зборах, Устим Рукавиця довго вів балачку про підступи ворогів народу, закликав усіх до пильності і в кінці заявив, що ось і їхній односелець, син Ганни Розсохи Грицько Розсоха, виявився іноземним шпигуном. Цю шалену, страшну вість принесла їй до хати сусідка Варка Зінченко. Переповідаючи, оглядалася на незавішені вікна й одразу пішла додому. Сама Варка на зборах не була, там була її дочка Нінка. Звісно, Ганна не повірила в Рукавицин наговір, одначе їй зробилося так погано, що вона занедужала й не вставала більше тижня. Одходжували її сусіди, ті, які також не, повірили Рукавиці. Одначе в кожному селі є люди, котрі будь-яку плітку несуть, як вогонь з пожару. І ось уже хтось бачив, як Грицько покрадьки фотографував стару дерев'яну сільську церкву (він її не фотографував, а для чогось змальовував, і не покрадьки, а на виду у всіх), і ще хтось, як його забирали, садовили в машину (приїжджав лісничий, Грицьків однополчанин, з ним його помічник, також у формі, Грицько їздив на весілля до його однополчанина), і наплели купу інших нісенітниць. А потім щось таке в школі сказав про Грицька дітям директор. Ганна лежала в хаті, й ніхто не пішов до Рукавиці, щоб розпитати достеменно, звідки той узяв такий страшний вивід, і хотілося їй тоді умерти, й наклала б на себе руки, якби не страх перед богом. Вона впросила сусідку, й та написала Грицькові, Грицько приїхав, висміював при сусідах ті плітки, але був невеселий. Матері сказав, що нещодавно критиковано одного значного письменника за те, що той любить своє, народ свій і землю свою, а він, Грицько, похвалив книжку того письменника, й у газеті одним рядком черконули і його, Грицька. Але ніяке то не шпигунство, й нічого немає в тому страшного, це так, ніби допустився якогось невеликого ґанджу в роботі, а він і ґанджу не допустився, його прізвище просто долучили до інших прізвищ, а про шпигунство Рукавиця придумав, Ганна нічого з того не зрозуміла й дуже просила Грицька, аби, берігся, аби нічого більше не писав і ні з якими незнайомими людьми дружби не водив. Вона гаразд пам'ятала, як забрали перед війною вчителя Саливона Грушу, єдиного в селі орденоносця, і директора школи Кожушного. «На вчених людях скошується найдужче»,— сказала.

Потроху Ганна очуняла, але почувала кволість у тілі, й почали докучати всілякі хворості. Поралася на вгороді, ходила в ланку, але сили не було, не верталася колишня сила, а болячок більшало день від дня. То радикуліт її скрутить, то ногу потягне, то під грудьми здавить, але найдужче докучав біль під лівою лопаткою. Спочатку думала, що то від простуди, розігрівала спину на печі, на черені, розтирала їй скипидаром лівий бік і ліву лопатку Варка — не допомогло, їхній сільський лікар старий Тодосій Сергійович співчував їй, виписував краплі та мазі, свідчив довідками про її хвороби, але тієї, основної довідки про непрацездатність дати не міг, то було у волі районної комісії, він двічі направляв Ганну на ту комісію, але її визнали непрацездатною тільки частково, тобто рекомендували легші роботи. А хіба с в колгоспі роботи легші? Бурякова норма та сама, що й іншим жінкам,— її вистачило до зими, а ще ж і огірки, і помідори, і тютюн. І свої сотки треба запорати. Бо на трудодень — по двісті грамів, а треба щось їсти самій, і Грицькові в місто дати принаймні картоплі, буряків та квасолі. Грицько одружився, живуть на чужій кватирі, платять п'ятдесят карбованців, дружина ще студентка, без заробітку, й чекають дитину. Надія переїхати в місто до сина розтанула остаточно.