Ми з Любою вийшли и коридор — до купе зайшли і почали розташовуватися дві молоді жінки. Дві смагляві чорнявки в квітчастих косинках і рясних сукнях, їм років по тридцять, замолоді, щоб я підбивав клина, й застарі Едикові. Тьху, верзеться казна-що старому дурневі. Он Едика й досі немає.

Люба нервує, вийшла з вагона — до відходу поїзда лишилося сім хвилин. Всіма своїми кілограмами я повис на блискучій ручці, зсунув униз віконну раму. Прибіг захеканий Едик з однією пляшкою води. На пероні Люба поглядала на годинник.

— Котлети... найперше поїжте котлети, — поспішливо давала останні вказівки.— Ковбаса може полежати. І слухайся Аркадія Васильовича.— Дзвякнули буфери, роздушили ще якісь її слова. Вагон повільно покотився по рейках.— Дивися ж, тільки з щитом, — казала вона мовби жартівливо, а в очах стояла строга темнота. У тій темноті я блукав не раз. Я і любив і проклинав її водночас.— Інакше — краще не вертайся.

Мені стало украй прикро. Вперше за останні дні. Я розумів, що означали Любині слова... О, вони мали безліч значень. Мусиш зробити будь-якою ціною. В тебе там знайомі, друзі. Використай їх на повну катушку. Вмри, а свого досягни. Інакше ти не чоловік, а ганчірка. Інакше я зневажатиму тебе до кіпця життя.

Я навіть не оджартувався: мовляв, якщо на щиті — мені вже буде байдуже. І жарт не смішний, та й не хотілося. Чомусь запекло під серцем. Хіба можна виряджати в далеку дорогу близьку людину з таким напуттям? І взагалі, хіба можна класти такий тягар у душу рідної людини? Чи навіть у будь-чию душу. Адже моя душа й так... і так розіпнута на ста вітрах. Я теж люблю сина. З іншого боку — я не послідущий негідник. А хто я такий насправді — не знаю. Вважаю себе порядною людиною. Але усі вважають себе порядними людьми, навіть люті крадії і зрадники. Тільки в них трохи інша філософія порядності.

Люба вже майже бігла, викрикуючи ще щось, тицяла кудись угору і вбік пальцями, сердилася, що я такий не-тямковитий. А я не міг розібрати її слів, та не вельми й напружувався. І враз мені сплив на думку сороміцький анекдот... “Маша, не зраджуй...” — кричить чоловік, проводжаючи дружину на курорт, і біжить вздовж перону. Анекдот такий вульгарний, що мені аж щелепи звело. Я навіть озирнувся, чи Едик не прочитав моїх думок? На щастя, він не телепат. Мені звело щелепи ще й через те, що анекдот чомусь у моїй думці повернувся проти мене. В житті я часто намагаюся рятуватися гумором, але цього разу мій настрій підупав одразу на кілька поділок, як ртутний стовпчик на погану погоду.

Ми зайшли до купе. Обидві жіночки, вже переодягнені в спортивні светри та спортивні штани, скромно сиділи в кутку на одній лавці — їхні місця були вгорі. Це Люба брала нам з Едиком квитки. Едик крутнув білу пластмасову ручку радіо — передавали спортивний огляд. Він не спортсмен, але дивиться спортивні передачі, я їх дивлюся теж;'і хоч це таки досить нудна справа — бігти до одних воріт, щоб за півхвилини вернутися назад, але принаймні ніколи не можна вгадати, чим усе скінчиться, м'яч там іноді забивають і в свої ворота, в усьому ж іншому ми наперед знаємо кінець. У книжках, у фільмах, у сварках з дружинами, у товариських пиятиках і навіть у самому житті. Думка тривіальна, але, на жаль, справедлива.

Обидві жіночки теж із цікавістю слухали спортивні новини. Потому вони пили чай (ми з Едиком відмовилися), а тоді шепотілися у своєму кутку. Обидві — гарні собою, одного віку, одна крупніша, тілистіша; такі собі дві лисички, дві подруги й, напевне ж, пройди, було видно по очах — лукавих, розжоханих інтимними таємницями. Я уявив, як вони стріляють ними десь у барі, на пляжі, які саме таємниці відкривають одна одній, і посміхнувся. І не міг відгадати, хто вони й чого їдуть до столиці, а зав'язувати дорожню розмову не хотілося. З якогось часу я помітив, що не люблю дорожніх знайомств, хоч, пам'ятаю, колись кидався па першу-ліпшу, звернену до мене в поїзді, фразу, як мисливський пес на хазяйський поклик “апорт”. Тоді я ще чогось сподівався від таких знайомств і від мандрівок. Жіночки почали лаштуватися спати, вони не просили нас помінятися місцями, розправили простирадла на верхніх полицях, і тоді Едик швидко підхопився, запитав, чи не заперечують вони, якщо він ляже зверху. Легко обіперся об полиці, кинув угору своє молоде тіло. Я визнав його приклад гідним наслідування — тільки брався вгору по двох вмонтованих збоку приступках. І знову ми переглянулися з Едиком і залишилися вдоволені один одним. Потім обговорювали спортивні новини, робили прогнози на гру нашої збірної по футболу в світовому чемпіонаті. Ми не говорили про екзамени, переговорено досить, та й там, на місці, цих розмов по уникнути. В купе було душно, страшенно душно, вентиляція чи не була увімкнена, чи не працювала. Едик нагнувся й дістав зі столика пляшку з водою, він пив просто з горлечка, запитуючим лівим (праве закрите пляшкою) оком, чи залишити мені, я кивнув, щоб пив усю, але він одірвав од рота пляшку й передав мені.

Ми ще з півгодини читали. Я — однотомник Габрієля Маркеса, Едик — газету. Я, здається, у його віці газет не читав.

— Тату, — покликав Едик.

— Гов, — так простецьки, трохи пародійне відгукуюся я на його поклик, коли ми обоє у доброму настрої.

— Послухай, що пишуть про наш пивзавод: “Перевіркою встановлено, що в усіх пляшках присутні сторонні рідини. Кількість сторонніх домішок — 100 %. З колективом підприємства проведено виховну роботу”.

Ми обоє регочемо. Сміються і жінки внизу, вони теж чули, що прочитав Едик.

Едик часто зачитує мені подібні журналістські перлини, у нього якась особлива здатність відшукувати їх. Та й, признатися, я всіх отих статей не читаю. Едик закинув газету в сітку, прикріплену над полицею, ліг на правий бік і заснув. Жінки внизу, очевидно, теж потомилися від своїх таємниць, уже передивлялися їх на екранах снів. Я вимкнув світло і враз провалився на дно глибоченної криниці. Я знав, що не засну, й не намагався неволити себе. В поїздах я не сплю майже ніколи.

Поїзд летів через наповнену прохолодою ніч, погойдувався, хилитався на стрілках вагон, плямами світла в заштореному вікні мелькали станції. І думки мої пролітали, вихоплені з пітьми прожитих років, і я чомусь не міг зосередитися на жодній з них. “Доїдемо, доїдемо, доїдемо”, — стукотіли колеса; “екзамени, екзамени, екзамени”, — відбивали вони свій ритм; “всегаразд, всегаразд, всегаразд”. Стукіт коліс можна трансформувати в яке хочеш слово чи й слова.

На сусідній полиці тихо спав Един. У цю мить я почував таку з ним рідність, що сльози бриніли мені під горлом. Мабуть, не гоже батькові признаватися в такому навіть самому собі — зі старшим сином, із Вовкою; я такої рідності і не почував. Хоч всі кажуть, Вовка — викапаний батько. Я прийнявся до Едика тривогою і любов'ю з першого дня його появи в цьому світі. Коли він народився, Люба заплакала і сказала, що ненавидить його. Вона хотіла дівчинки, дочки, і лікарі їй прогнозували, що буде дочка, вона вже навіть підібрала їй ім'я — Ліля. Щоправда, і Едика назвала Едиком теж вона. Я ж похвалявся своїм знайомим: “Другий син. Браку не роблю”. Едик засинав тільки зі мною, і в сні довірливо тримався своїми манюніми пальчиками за мій палець. І, боже мій, які то були щасливі дні! Мені й зараз іноді бачаться ті ідилії... З крана у ванну падають краплі, а на дні вологих ночовок так зворушливо зібралися докупи жабка, рибка, зелений крокодидьчик, а вимиті, в білих льолях діти вже лежать у ліжечках, Едик чекає на мій палець, а Вовка — на мою казку. Люба розвішує на шворці в кухні випрані льолі. Я порядкую у ванні, і тиха, аж щемка радість запліскує серце, і таке мені все миле, таке дороге, що хочеться плакати. Було безглуздям шукати ще якогось визначення для слова “щастя”. Який час Люба вдавала, що син і далі байдужий їй, але то вже була гра, Люба опікувалася Едиком не менше, ніж Вовкою. Люба — хороша мати. То більше, на початку Едик ріс хирлявим і німкуватим. Розмовляти він почав у два з половиною роки, і всім здавалося, що він просто лінується. “І-і-і” — тиче пальчиком — дай. “Ням-ням” — їсти. Неначе маленький дикун. Він і далі ріс мовчакуватим. Не те щоб замкнутим, ні, він не цурався дитячого гурту, але частіше пролежував із книгою на канапі. Люба, бувало, гнала його на вулицю, а він тільки плечима знизував: “Ну чого я там не бачив?” Рідко ходив у кіно, на пляж, лише перед екзаменами в десятому класі я вперше побачив його з дівчиною. Десь із шостого класу Едик почав стрімко рости, його навіть кликали в шкільну баскетбольну команду, але він не пішов. І взагалі, окрім футболу по телевізору, спорт його не цікавить. Хоч ранком, ось уже впродовж десяти років, акуратно робить на балконі зарядку з гантелями. Я й зараз, крізь вагонну пітьму, бачу на балконі його струнку постать у білій майці. І так тоді спокійно, так затишно на серці.