Чи це вже сталося аж у десятому класі, коли класна керівниця обіцяла витягнути й Едика на медаль і не витягла?

А може, вже аж тепер, як уперше прийшли до нас Роговий і Онищенко?

Й на ці запитання я також не міг відповісти.

Важка образа на світ, на Любу, на самого себе пекла мені горло, на неї накочувалася інша хвиля — гніву, й творили такий коктейль, що від нього можна було похлинутися. З усього цього хаосу, з хитросплетіння запитань і відповідей випливало тільки одне: мій син — негідник, послі-дущий підляк, топкий і підступний лицемір, і таким вже залишиться назавжди. Це не заноси й перекоси, він діє продумано, тверезо, вціляє у сонячне сплетіння. Ніякі прорахунки виховання не можуть його виправдати: він розуміє все й свідомо керує своєю поведінкою. Якби йому вдалося стати на перші сходинки, він, мабуть, справді пішов би далеко, пробирався б угору спритно й винахідливо, пролазив під ногами, дряпався по головах, відпихав з дороги тих, що заґавилися, когось, може, зіпхнув би і в прольот...

“В душі ні трепету, ні співчуття, ні навіть наївного подиву перед тим, що відбувається навкруги”. “Дурні, от і мучаться”. “Що це таке,— жахаюся я.— Звідки? Якісь галюцинації? А-а, з Нечаева. Це його слова. Того страшного чоловіка”.

“Ну, це ти вже занадто, — нашіптує мені якийсь голос. — Утішся. Твої сини — не найгірші. Не п'яниці, не хулігани, не бандити. Едик — гарний на взір, здоровий, розумний. І може, й справді ти ще колись пишатимешся його успіхами”.

Не треба мені його успіхів. Його кар'єри, його слави. Мені потрібен чесний син. А він таким уже ніколи не стане. Він житиме, як жив, і, можливо, поступить на той рік, й ніхто ніколи не здогадається, який він насправді. І десь живе дівчина, яка стане його дружиною. Добре, якщо це буде така ж пройдисвітка, як він сам...

І раптом, неначе снайперська куля з далекої відстані, мене вражає думка: чим ти клопочешся? Над чим побиваєшся? А може, воно вже тобі зовсім не потрібне? Я підхоплююся. А що ж... одним махом — все. Поїхати й добити до кінця. Портфель із знімками зі мною, я відносив у ньому Інні її роботу.

Я почуваю, що це рішення не породжене хвилиною розпачу. Воно зріло давно, я до нього готувався всі ці дні.

Що раніше розшукав телефон Петра Огира й дзвопив йому на роботу. Набивався провідати. “Приїзди, коли хочеш”, — сказав Петро. Петро працює в онкології. Я не знаю, чому вибрав його. Ми з ним ніколи не дружили, щиро кажучи, він мені ніколи не імпонував. Ото вже було справжнє село, таке репане, що могло шокувати й мене. Та де там село, белебень, глухий, відлюдькуватий хутір. “Тітко, — кричить він у гастрономі через голови покупців до похмурої, яка вперто маскується косметикою під дівчину, продавщиці.— Ваш ковбик жарений на смальці?” — “Это не ковбик, это сальтисон”. — “А на смальці чи на салі?” — “Нахал. Дурак. Не мешай торговать”. Петро здивовано чухає потилицю: “Хлопці, чого вона з'єрепенилася?”

Мабуть, я вибрав Петра через те, що він, як мені здається, не зможе приховати правди. О, в цих справах ми досягнули віртуозності. Можливо, це єдина в світі брехня, від якої не повинні відмовитися люди. Але я не хочу і її.

Сьогодні субота, проте я знаю, що Петро в лікарні. Зібрав про нього чималу інформацію й вивів з неї, що їхати мені потрібно саме до нього.

З чверть години простояв у черзі на таксі, а за півгодини вже був у онкологічній клініці. Я йшов швидко, широко та впевнено вимахував портфелем, не розглядався, й чергова не зупинила мене. Мені не хотілося марнувати час: викликати Петра по телефону, виписувати перепустку. Вже аж у кінці довгого коридора відчув, що в мене в грудях напружилася якась линва, а ноги в колінах ніби розм'якшилися, ледь пружинять. Я змусив їх ступати твердо.

Петро Огир стояв за столом у своєму кабінеті, складав на купу якісь папки, мабуть, історії хвороб. Він мене не впізнав. Перший чоловік, який мене не впізнав. Зате я впізнав його одразу, хоч, леле, змінився він неймовірно. Переді мною стояв огрядний товстий чоловік з великою, зовсім лисою головою,— тільки віночок волосся нижче вух, як у святого Петра в мультиплікаційних фільмах, — великим носом, великими губами та великими добрими очима.

— Би знаєте, сьогодні я не зможу вас прийняти, — вибачливо сказав він.

— А коли, Петре?

Він заморгав білими повіками, його рука несамохіть ковзнула до потилиці.

— Чи не Віктор, хай тобі біс!

— А нащо він мені, твій біс?

— Ну ти ж і той... замаскувався під молодого.

— Якби замаскувався під молодого — упізнав би.

Ми обнялися. Після кількох фраз (“Ну, як воно?” —“Та так, живемо”), Петро вже по-справжньому скрушно пошкріб п'ятірною потилицю.

— Ти хоча б подзвонив... Така петрушка вийшла... Я з двома чуприндулами зібрався на рибалку. З нашими, рентгенологами. Хотіли заскочити додому, перевдягтися, й — гайда.

Линва в моїх грудях обвисла.

— То що ж, їдьте. Іншим разом... Я сам рибалка... Сковородочнік.

— Як це? — не зрозумів Петро.

— Ну, є поплавочники, є донники, а є сковородочники.

Петро смачно зареготав.

— Розкажу хлопцям.

І враз у моїй голові сяйнула спасенна думка.

— А ви б не взяли мене з собою?.. Завтра неділя... Та й взагалі мені тут кілька днів робити нічого. Син поступав до інституту, а я блукаю, як потороча. Якби знайшлися якісь старі штани...

— А що ти вмієш робити, якщо ти сковородочніїк? — примружився Петро.

— Дрова рубати, картоплю чистити. Смішити: стаю на голову й кукурікаю.

— Ну, такий кадр нам підійде.

— В мене немає ніяких припасів, так я... горючим.

— А це вже — кинь. Хабарів не беремо. Ну, все. На коня, незаможник!

Обоє “чуприндулів” чокали Петра біля “коня” — жовтеньких “Жигулів”. Вопи справді були чубаті, худі й чубаті, тільки один — високий, а другий — низенький.

— Микола Літній,— простягнув руку високий.

— Микола Зимовий, — простягнув руку низенький. Я спантеличено крутив головою.

— Ну, це — щоб не плутати, — пояснив Петро. — Два Миколи. Один і справді народився влітку — як і відповідний святий, а другий — взимку.

Я придивився пильніше, щоб не поплутати: мені здалося, що мусило б бути навпаки: Зимовий Микола був чорний, як жук, а Літній — неначе облитий сметаною.

Петро та Миколи справді затрималися недовго. Поки вони переодягалися, я сходив у крамницю, купив таких-сяких припасів, а також подзвонив з автомата Едикові. Я сказав тільки одну фразу: “Їду в справах у район”, і поклав трубку. Яке його діло — у який район. А подумає про інше — нехай думає.

Вирушали двома машинами — Петро і Літній Микола мали завтра вернутися, Зимовий Микола залишався на три дні й через те їхав своїм “Москвичем”.

Їхали по забитому машинами проспекту Дружби народів, через міст Патона, повз Русанівську набережну, і я бачив наш готель, і своє вікно, на мить у моїй голові майпула думка про те, що Едик лишився сам, наодинці зі своєю трійкою, на мить мені стало його шкода, одначе я не вельми розжалобився. У мене вистачало інших думок, інших болів. Біля старого кладовища повернули праворуч, далі “Жигулі” покотилися зміїстою стрічкою асфальту повз якісь хатки, повз обтоптані рибалками озерця, через містки, під якими шуміла вода, й знову задзвеніла стрілою стрічка асфальту, а праворуч і ліворуч миготіли садки та паркани, а також будиночки на високих підмурівках — очевидно, восени їх підтоплювала вода, будиночки на курячих ніжках тяглися довго, мені вже почало здаватися, що це кілька їх біжать наввипередки з машиною, а потім вони захекалися й зупинилися, а ми вискочили на луг. Літній Микола натиснув на газ.

— Не лети, як дурний з гори, — сказав Петро. — Дай хоч окові порозкошувати на цих травах.

— Треба встигнути піймати риби на юшку, — заперечив Микола. — Тобі б тільки розкошувати. Лінтюх нещасний... Не дарма од тебе й жінки втікають.

— Не вигадуй, — сказав Петро.

— Чого не вигадуй?

Петро помацав свого великого носа-кушку.

— Ну, нехай дві, а третя?..