“Два рази по два – цитує автор таблицю множення – дорівнює чотирьом”. У цій цитаті аж два слова-паразити: 1. рази та 2. дорівнює. Бо ж досить сказати “Два по два – чотири”. Аналогічно “Сім раз по вісім – дорівнює п’ятдесяти шести” можна спростити й полегшити вимову, сказавши “Сім по вісім – п’ятдесят шість”.

Прийменник ЗА дуже часто вживано без потреби. Наприклад: “Держава за своєю природою – це насильство”. Тут ЗА виступає в ролі паразита, бо можна ж сказати “Своєю природою держава – це насильство”, і зміст збережеться. Роль паразита дуже до смаку словечку ЗА, “за підтримки” багатьох авторів. Пише гуморист: “Абсолютно неясно, за яким правом вони звуть себе студентами”. А що як сказати “…неясно, яким правом вони звуть себе…”? У іншому тексті читаю “За щасливим збігом обставин появу твору помітила дружина”. Тут можна обійтись такими словами: “Щасливим збігом обставин…” або “Збігом щасливих обставин…”. Вживання ЗА у подібних виразах канцеляризує текст, бо свідчить про переклад автором російських штампів по своей природе, по какому праву, по счастливому совпадению. Наша ж мова може обходитись без прийменника ЗА.

Наведені вислови – це два переклади латинського звороту Exceptis excipiendis, що буквально значить за винятком вартого винятку. Латинські вирази відомі своєю лаконічністю. Усе, за винятком вартого винятку дуже влучно відтворює думку, яку хоче висловити мовець, уживши його. Буквальний переклад найкраще віддає зміст оригіналу. Але дехто воліє вживати довгий і невдалий переклад усе, за винятком того, що треба виключити. Цей переклад запозичено і перекладено з “Краткого словаря латинских слов, сокращений и выражений”, виданий 1975 р. в Новосибірську і, можливо, пізніше перевиданий деінде.

Як знаємо, слова-паразити шкодять мовному стилю будь-якого тексту, а в перекладах латинських афоризмів вони все одно, що мовний туберкульоз.

Слова-паразити часом не виступають окремим словом, а маскуються, підлатавшися до якогось іншого слова. Таким “підлатанцем” виступає слово ВСЕ, приліпившись до слова загальний. Слово це не потребує подовження, воно цілком добре передає думку там, де дехто, копіюючи інші мови, вживає форму всезагальний.

Пише гуморист: “Досить сказати, що при цьому всезагальному сум’ятті Черевик… кинувся до дверей…”.

Без паразита: “Досить сказати, що при цьому загальному сум’ятті Черевик… кинувся до дверей…”.

Чи змінився зміст, хоч на макове зерня?

Що ж ізмушує навчених калькувати лексику на взір нормативних російсько-російських словників “творити” форму всезагальний?

Пояснення тут лежить на поверхні. Автори наведених зразків калькують російське слово всеобщий, і в них виходить всезагальний. Задумуватись над якістю одержаного витвору чи зіставляти його з нашою мовною традицією творці таких лексем не звикли. Бракує їм і природнього мовного смаку. Вірніше, їхній мовний смак розвинувся під впливом не української, а російської мови.

Зляпали раз-два, і маєш “украінскій” текст.

Але форма загальний цілком заступає російську форму всеобщий у всіх мовних конструкціях, і нам не треба нічого додавати до нашого слова. Але цього не можна сказати про російську мову. Там у ряді випадків слово общий не заступає слова всеобщий. “Кандидатура получила общее одобрение” по-російськи не звучить, треба для легкомовности або ритмомелодичности подовжити слово общее і сказати “всеобщее одобрение”. Нам же в такому подовженому слововжитку нема потреби: форма загальний легкомовна в усіх випадках.

Треба лише додати, що там, де “загальність” поширюється на цілий світ або ціле людство, варто замість слова загальний вжити форму всесвітній: Всесвітня декларація людських прав, Всесвітня конфедерація праці.

До слів-тихарів, що нищечком підкрадаються до нормальних слів і паразитують на їхній популярності, належить і слово БАГАТО. Воно паразитує на цілому ряді слів: багаточисленний (коли треба сказати просто численний), багаторазовий (коли краще сказати кількаразовий), багатолітній (краще сказати довголітній), багатоголовий (краще – стоголовий), багатосторонній (краще – рясногранний), багатоколірний (краще – ряснобарвий). Те саме і зі словом багатостраждальний, яке повторює структуру російського слова многострадальный. Нащо нам копії та ще й із паразитами, коли ми маємо своє давнє непозичене і необтяжене паразитами слово стражденний?

Паразит є паразит і завдає шкоди, хай де він “діє”: на живому організмі, на рослині, чи у мовній стихії. Тим-то редактор від Бога має бути дуже пильним шукачем мовних трутнів. Мова, позбавлена слів-паразитів, – це все одно, що пшеничне поле без бур’янів, що хвилюється, наче водяне плесо, від подиху легесенького вітерця.

Тут дехто з читачів скаже: “Уже й нашого бесідника потягло на поезію”.

Що ж. У цьому нема нічого дивного. Від редакторства до поезії – один крок.

Тому я й бажаю майбутнім редакторам від Бога: „Будьмо поетами за редакторським столом!”.

Коли за наших спрямованих до глобалізації часів “текстовиробник” мовою своїх творів декларує себе українським письменником, це накладає на нього певну відповідальність, передусім під оглядом мови – писати, максимально вживаючи багатства задекларованої мови. Саме українська мова має розкривати ті думки, явища і конфлікти, що їх хоче викласти на папері літератор. Тому редактор від Бога українських текстів має бути редактором від українського Бога, і помагати авторам – хоч молодим, хоч “дипломованим” – писати відповідно до задекларованого мовного стандарту.

М. Коцюбинський у листі до М. Могилянського писав: “…мова ж у белетристичному творі – половина, коли не більше, краси його”. Читачі мають насолоду від мовного багатства, яким оперує автор. Щиро кажучи, нема читачів, які не кохаються в мові твору. Надто прискіпливо ставляться читачі-батьки до мови дитячих творів. Чому? Бо батьки хочуть прищепити дітям найкращі зразки рідної мови, щоб діти її полюбили. Чи ж можуть автори “дорослих” творів нехтувати це бажання? Та ж сьогодні не лише діти, а й дорослі “дяді й тьоті” беруться до вивчення мови своїх предків. Чи ж мусить “дорослий” письменник своєю авторською мовою (крім жаргону персонажів) привчати дорослих читачів до вуличних смаків, підживлюваних певними політичними колами?

Сьогодні дуже часто подибуємо звороти із словом задоволення, хоч не завжди вживання цього слова відповідає мовній декларації авторів. Дехто з письменної братії залюбки отримує задоволення, читає щось із задоволенням, відмовляється від дорогого задоволення, віддається задоволенням і навіть живе в своє задоволення. Не треба бути доктором філології, щоб окреслити наведені вислови як безпардонне копіювання єдиного для декого джерела словотворчости.

Характеризуючи деякі засоби сучасного кіно, кінокритик пише: “Зараз – це досить дороге задоволення”. Щоб цей вираз не звучав карикатурно, його треба українізувати: “Зараз – це досить дорога розкіш”. І коротше, і краще, і відповідає мовній декларації. Щодо решти наведених вище зворотів, то хай українізація цих виразів буде свого роду домашнім завданням для читачів – майбутніх редакторів.