— Кличте лікаря! — крикнув пан Бореґард.

— Проткніть її шпилькою! — підказав чийсь батько.

— Рятуйте її! — заламувала руки пані Бореґард.

Та врятувати Віолету було годі. Її тіло роздималося й змінювало форму з такою швидкістю, що вже за хвилину перетворилося на величезну круглу темно-синю кулю — власне, на велетенську ягоду чорниці, — а від самої Віолети Бореґард лишилося тільки по парі крихітних ніжок та ручок, що стирчали з величезної круглої ягоди, та ще малесенька голівка нагорі.

— Це завжди так, — зітхнув містер Вонка. — Я вже двадцять разів випробовував цю жуйку в тестувальній залі на умпа-лумпах, і вони всі двадцятеро перетворилися на чорниці. Це мене так дратує. Не збагну, чому воно так.

— Я не хочу мати чорницю замість дочки! — закричала пані Бореґард. — Негайно зробіть її такою, як була!

Містер Вонка клацнув пальцями, і біля нього миттю з’явилося десятеро умпа-лумпів.

— Закотіть панночку Бореґард у човен, — звелів він їм, — і везіть у сокочавильний цех.

— Сокочавильний цех? — сахнулася пані Бореґард. — Що з нею там робитимуть?

— Чавитимуть, — відказав містер Вонка. — Треба негайно вичавити з неї сік. А потім побачимо... Та не журіться, шановна пані Бореґард. Ми її відрегулюємо, хоч би там що. Мені такприкро, чесне слово...

Десятеро умпа-лумпів уже котили величезну ягоду чорниці через усю залу винаходів до дверей, що виходили на шоколадну річку, де на них чекав човен.

Пан і пані Бореґард побігли за ними. Інші гості, разом з малим Чарлі Бакетом та дідунем Джо, стояли непорушно й дивилися.

— Чуєте, — зашепотів Чарлі, — чуєте, дідуню! Умпа-лумпи в човні заспівали!

До зали долинув спів стоголосого хору:

— Усі ми, любі друзі, згодні,

що гіршого нема сьогодні,

ніж бачити дурну дивачку,

яка весь час жує жувачку.

(Таку ганебно звичку мати —

вже краще в носі колупати).

Ці жуйки горе вам несуть —

пустопорожня їхня суть.

В халепу влип, на нашу думку,

той, хто жує жувальну гумку.

Вам, може, оповісти знов

про бідну панну Біґелов,

яка цілісінькими днями

жувала жуйку до безтями?

Жувала в ванні і в аптеці,

в метро, в таксі, на дискотеці,

жувала в церкві і в кіно —

такого світ не знав давно!

Якщо було їй жуйки мало,

вона лінолеум жувала.

Жувала віники і гроші,

і навіть вухо листоноші.

Жувала туфлі і панчохи...

В одного хлопця носа трохи

не віджувала... Й ось халепа —

у неї виросла щелепа,

а з нею й зуби, що стирчали,

неначе в два ряди кинджали!

Роками так вона жувала

щодня сто жуйок, і не знала,

що прийде день, настане час,

коли закінчиться все враз.

Ось спатки панночка лягає

журнальчик перед сном читає,

і жуйка в роті люба-мила,

й зубочки, як у крокодила.

Під північ жуйку відкладає

і вже немовби засинає.

Та що за диво! Панна спить,

а щелепи її й на мить

свого жування не спиняють,

хоч жуйки в роті вже не мають.

Жували так безперестанку

аж до самісінького ранку.

Було маркотно й підозріло

як в темряві щось гуркотіло,

коли її великий рот

гримів, як тракторний завод!

Усе гучніше: «трах-тарах».

О, як спинити весь цей жах!

Зубиська наче показились,

на все на світі розізлились

і панночці, що мирно спала,

пів’язика відшматували.

Тож панна Біґелов німа

відтоді стала і сумна,

і далі все життя жила

в брудній лікарні край села.

Тому урятувати варт

нам Віолету Бореґард,

щоби вона так не страждала.

Не пізно ще. Та часу мало.

Повинна вижити вона,

хоча й гарантії нема.

— Оце таке, — зітхнув містер Віллі Вонка, — бракує вже двох неслухняних діток. Залишилося троє чемних. Краще ходімо з цієї зали, щоб не втратити ще когось!

— Містере Вонко, — стурбовано поцікавився Чарлі Бакет, — а чи стане Віолета Бореґард хоч колись нормальною, чи так назавжди й залишиться чорницею?

— З неї миттю вичавлять соки! — заявив містер Вонка. — Закотять її в сокочавильну машину, і Віолета вийде звідти тоненька, як сопілочка!

— А вона й далі буде така синя? — запитав Чарлі.

— Вона буде фіолетова! — вигукнув містер

Вонка. — Гарного, насиченого фіолетового кольору з голови до п’ят! Та нічого не вдієш! От що буває, коли цілісінькими днями жувати гидку жуйку!

— Якщо ви вважаєте, що жуйка така гидка, — втрутився Майк Тіві, — то чого ж тоді виготовляєте її на своїй фабриці?

— Що ти там бурмочеш, — скривився містер Вонка. — Не розберу ні слова. Скоріше! Ходімо! Швиденько! За мною! Ми знову підемо коридорами! — І з цими словами містер Вонка помчав до дальнього краю цеху винаходів і зник у потаємних дверцятах, схованих за численними трубами та печами. П’ятеро дорослих і троє дітей — Верука Солт, Майк Тіві та Чарлі Бакет — кинулися за ним.

Чарлі Бакет побачив, що вони знову опинилися в якомусь із довжелезних рожевих коридорів. Від нього навсібіч відходило безліч інших рожевих коридорів. Містер Вонка мчав попереду, завертаючи то ліворуч, то праворуч, то праворуч, то ліворуч, а дідунь Джо все примовляв:

— Міцно тримайся за руку, Чарлі. Тут загубитися — це страшне.

Містер Вонка говорив:

— Досить гаяти час! Якщо будемо так повзти, то нікуди не потрапимо! — І мчав далі нескінченними рожевими коридорами у своєму чорному циліндрі й темно-фіолетовому оксамитовому фраці, хвости якого лопотіли в нього за спиною, наче прапор на вітрі.

Вони проминули якісь двері, тоді ще одні, і ще. Двері траплялися щодвадцять кроків, і на всіх було щось написано, за деякими лунало чудернацьке клацання, з замкових щілин просочувалися звабливі запахи, а з-під дверей то тут то там виривалися цівочки різнобарвної пари.

Дідунь Джо і Чарлі майже бігли, щоб не відстати від містера Вонки. Іноді вони навіть встигали читати написи на деяких дверях. На одних було написано: «ЇСТІВНІ ЗЕФІРНІ ПОДУШЕЧКИ».

— Зефірні подушечки — це смакота! — вигукнув на бігу містер Вонка. — Коли я завезу їх у крамниці, то за ними шалітимуть! Але нема коли туди заходити! Ані хвильки!

На інших дверях був напис: «ЛИЗАЛЬНІ ШПАЛЕРИ ДЛЯ ДИТЯЧИХ КІМНАТ».

— О, що то за насолода, ці лизальні шпалери! — крикнув, пробігаючи, містер Вонка. — На них намальовано фрукти: банани, яблука, помаранчі, виноград, полуниці, дріманиці...

— Дріманиці? — не зрозумів Майк Тіві.

— Не перебивай! — вигукнув містер Вонка. — На шпалерах намальовано різні фрукти, і якщо лизнути малюночок з бананом, то він має смак банана. Якщо лизнути полуницю, то вона смакуватиме, як полуниця. А якщо лизнути дріманицю, то вона буде на смак точнісінько, як дріманиця...

— А яка на смак дріманиця?

— Ти знову щось бурмочеш, — скривився містер Вонка. — Наступного разу говори голосніше. Ідемо далі! Швидше!

«ГАРЯЧЕ МОРОЗИВО ДЛЯ ХОЛОДНИХ ДНІВ» — було написано на наступних дверях.

— Надзвичайно корисне взимку, — сказав, не зупиняючись, містер Вонка. — Гаряче морозиво вас зігріє, коли надворі холодно. А ще я роблю гарячий лід для гарячих напоїв. Від гарячого льоду гарячі напої стають ще гарячіші.

«КОРОВИ, ЩО ДОЯТЬСЯ ШОКОЛАДНИМ МОЛОКОМ» — такий був напис на інших дверях.

— О, мої гарнюні корівки! — вигукнув містер Вонка. — Як я їх люблю!

— А чого на них не можна глянути? — запитала Верука Солт. — Чого ми пролітаємо повз такі цікаві зали?

— Зупинимось, коли буде треба! — відповів містер Вонка. — Не будь така нетерпляча!

«ЛЕТЮЧІ ШИПУЧКИ» — було написано на наступних дверях.

— О, це просто казкові напої! — крикнув містер Вонка. — Вони наповнюють вас бульками, а бульки наповнені спеціальним газом, а той газ такий летючий, що підносить вас над землею, мов повітряну кульку, і ви летите вгору, аж доки гупнетеся головою об стелю... і так там і залишитесь.