- Дочко моя, го­луб­ко моя! І ру­ченьки твої живі, і ли­ченько твоє жи­ве й рум'яне, тільки очиці твої мертві, вже не див­ляться на ме­не. Розп­лющ свої очі, по­ди­ви­ся на ме­не хоч раз. Ти не вмер­ла, ти жи­ва! Те­бе жив­цем пок­ла­ли на лаві, жив­цем пок­ла­дуть в до­мо­ви­ну. Доч­ко моя, го­луб­ко моя! на ко­го ж ти по­ки­даєш свою ма­леньку си­ро­ти­ну? Хто ж її го­ду­ва­ти­ме й дог­ля­да­ти­ме без те­бе? Встань же, моя го­луб­ко, та хоч по­го­дуй ди­ти­ну си­ро­ти­ну.

Струлиха вхо­пи­ла за ру­ки Хо­ти­ну і по­ча­ла її підво­ди­ти. Од наг­лої нес­подіва­ної смерті своєї доч­ки во­на не­на­че збо­же­воліла. Лю­ди прис­ту­пи­ли, взя­ли Стру­ли­ху попід ру­ки й од­ве­ли в кімна­ту.

1907 p.