Сухобрусівни, побувши в школі, постерегли, що така наука навряд чи й є на світі, хоч Дашкович назвав їх багацько й дуже чудних, їм стало ніяково.

- Є! - сміливо одказав Дашкович. - Тільки не наука, а книжка.

- Книжка! книжка! В мене вона є! Сухобрус хотів йти і принести "Патерика".

- Тату! нехай тим книжкам! Хіба ж їм ті книжки й так не обридли в академії? - говорила Марта. Сухобрус сів і знов хотів почати розмову про "Патерика". Студенти зам'яли його слова.

- Як багато квіток в вашім садку! - промовив Дашкович до Степаниди, заглядаючи в вікно на квітник.

- Ми з сестрою дуже любимо квітки; так і копаємось тут у садку, - промовила Степанида й стала коло вікна, розмовляючи з Дашковичем. Вона йому сподобалась. Місяць освітив її лице, і воно здалося йому ще делікатнішим, ще добрішим. Брови чорніли, як шнурочки. Дашкович приглядавсь до неї, і якась радість все більше та більше наливала його серце. Промінь місяця здався йому веселішим, і пахощі од резеди, од левкоїв запахли неначе вперше; йому здалось, що вони лились од тих очей!

"Яке в неї миле лице! - думав він. - Які тонкі брови, який рівний, тоненький носик. Яка вона повинна буть добра, гадаючи по тонких чистих пружках її обличчя".

Місяць навів на її вид ідеальну блідоту, сховав гарячий рум'янець на щоках, замалював матом блиск гострих очей. Вона стояла, згорнувши руки, і розмовляла мелодичним голосом.

"Яка вона тиха! Мов та голубка! - подумав Дашкович. - Як вона згорнула руки й очі спустила, зовсім неначе свята!"

І він згадав свій давній сон, як його суджена у сні злинула з дерева голубкою, сіла йому на плече й потім стала тихою панною. Той давній сон, вже забутий, знов виплив в його в душі проти волі, несамохіть.

- Чи співаєте ви? - якось само вихопилось у його з рота. Зірвала те слово його давня думка.

- Співаю, тільки не дуже гарно, - одказала Степанида. - Ми вивчились у пансіоні трохи грать на гітарі.

- Співаєте й граєте! - знов зірвалось у його з язика так не до ладу, що Степанида одслонила віка й глянула на його. "Моя суджена", - ледве-ледве подумав Дашкович. Але та думка так глибоко заворушилась в його серці, що він сам ледве постеріг її.

Тим часом подали на стіл закуску, а з закускою й напитки. Сухобрус попросив гостей до столу. Час був пізній, їсти схотілось добре. Паничі їли й випивали добре й стали веселіші й сміливіші. Сухобрус перестав бадьориться, приймать академічну позу й сміливіше розмовляв з студентами.

- Скажіть мені, паничі, - ви люди вчені - як то можна розумом збагнуть так багацько наук? І все те позамічати напам'ять, повиучувать! Я був у вас в академії, на митрополитанському екзамені, й слухав усякі науки. Господи! і де в чоловіка стільки розуму набереться!

- Нічого нема дивного для того, хто змалку вчиться. Потрошку воно все повлазить в голову, - говорив Дашкович.

- Що то за уми? Що то за розуми? А ті професори! страх, та й годі! - дивувався Сухобрус, випивши немало. - Які ж то ті уми та розуми за границею, у тих німців, що все повидумували!

- О, за границею ще багато розумніші од нас! - говорив Дашкович.

- Ой, не вірте йому! Куди ж тій німоті стать врівіїі з нами! - заговорив Воздвиженський, - Ми перший народ в світі! Нігде нема більшого царства од нашого, нігде нема кращої віри, чистішої віри, як наша.

- А в Єрусалимі! а на Афонській горі? Як пишеться в "Житіях", - почав диспутувать Сухобрус. - І там були великі святі, такі, як і в нашій лаврі, і там святі боролися з злими духами, як і наші печерські, київські.

- Наші московські святі боролися ще більше і полатали боки самому сатані! - сказав енергічно Воздвиженський, которого національне чуття було трохи зобижено. - Святий ваш Київ, святий Єрусалим, а наша Москва ще святіша. Думаєте, що в вас мощей більше! Та в нас мощей такого, що хоч греблю ними гати! - говорив уже сердито Воздвиженський і трохи вже не загнув лайкою, коли б Дашкович не штовхнув його ліктем під бік.

- Ой! Хто ж видав так говорити про святі мощі, - благочестиво промовив Сухобрус і перехрестився. - Святий Київ, свята і Москва. Хто ж проти того що говорить.

Сухобрус поналивав чарки, і всі випили й стали ще веселіші.

- Ой ви, уми-розуми! - промовив сміливо Сухобрус. - Але, мабуть, не одгадаєте: що після чаю! А нуте! хто одгадає? - Студенти дивились на його й почали одгадувать. Один казав, що після чаю треба випити, другий казав, що треба покурить, що треба подякувать.

- Ні! ні! - казав Сухобрус, тріпаючи головою.

- Треба додому йти! - обізвався Дашкович.

- Ні! - тріпнув головою Сухобрус. - От тобі уми-розуми! Одже й не всього ви навчились в академії. Після чаю - слідує - воскресенія мертвих і жизні будущаго віка, амінь! - промовив Сухобрус слова символу віри.

Всі засміялись; навіть панни осміхнулись і запишались.

- А хто не родився й умре? Хто родився і не умре? - знов загадав загадку Сухобрус.

Ця загадка була не така мудра, як перша, її швидко одгадали, що не родивсь і вмер - Адам, родивсь і не вмер - Ілія та Єнох, бо обидва були взяті живими на небо, як написано в біблії.

- О уми! ото розуми! одгадали! - хвалив їх Сухобрус. Воздвиженський встав з-за стола, пройшовся по хаті й спинивсь коло картини Ноя з синами.

- Що це в вас таке? Чи попи, чи диякони, чи сліпі Велізарії? - промовив Воздвиженський і за тим голосно прочитав напис: "Святий праотець наш Ноє".

- Е! в вас, бачу, гітара є! - промовив Воздвиженський і зняв з стіни гітару. - А заграйте, будьте ласкаві, або й заспівайте, - сказав Воздвиженський, сівши коло Марти.

- Я колись співала, та вже позабувала, - промовила кокетливо Марта. - Просіть сестру.

Воздвиженський зняв з стіни другу гітару й поніс Степаниді. Вона так само соромилась й одсилала до сестри.

- Коли ви не хочете, то ми будемо співать з Дашковичем. Ану! починай української!

І Дашкович сміливо почав тенором "Вийди, дівчино! вийди, рибчино!" Воздвиженський підтягав басом і так ламав українські слова, що панни не могли вдержаться од сміху. Одначе Марта почала акомпанувати на гітарі, а за нею й Степанида на другій. Пісня вийшла дуже гарно, бо її співали вмілі голоси. Сухобрус аж умилився серцем.

Паничі скінчили й просили співать самих паннів. Вони мусили заспівать "Сизого голубочка". Голоси їх були добрі, але не дуже тверді й сміливі. Вони співали й пишали губи, а од того пісня виходила дуже вже сентиментальна.

- Годі вже того голубочка! Заспівайте лишень "Горлиці"! От пісня! - говорив Сухобрус, розвеселившись. Дочки вдарили "Горлиці" дрібно й голосно. До їх пристали паничі. Пісня була така весела, така жвава, що підіймала ноги до танців.

- Заспівайте ж іще нашої пісні, та жалібної-жалібної, - просив Сухобрус.

І всі разом заспівали "Чи я в лузі не калина була, чи я в лузі не червона була?"

- Ой, не співайте, бо буду плакати! - просив Сухобрус, переслухавши пісню. - Що мені згадала ця пісня? Яку давню давнину пригадала вона мені! І мою молодість, і мою покійницю, і мої літа давні, навіки минувші!

Вже на сході небо зачервоніло, а гості все співали та співали, та випивали. Нарешті, сам Сухобрус став серед хати і почав співать церковних пісень. До його пристали студенти, а за ними мусили співать і панни. Вже надворі стало розвиднюваться, а вони всі співали "Взбранной воєводі" та "Многая літа!"

В Братському монастирі задзвонили на утреню. В той час одмикали монастирську браму.

- Дашковичу! чуєш? - промовив Воздвиженський.

- "Час додому, час! забарилися!" - затягли всі, і паничі почали прощаться з хазяїном і дочками. Всі випровадили їх у двір і розпрощались з ними. Хазяїн і дочки просили студентів не забувать їх і одвідувать якнайчастіше, тільки не через баркан, а просто через браму.

Ранок, свіжий і росяний, саме розгорювавсь. На самих вершечках усіх золотих хрестів Старого Києва, на високих горах, з'явились червоні, як жар, проміння, а Поділ лежав сонний під горою в глибокій темній тіні.