- Ну йо­го ік не­чис­то­му ту мо­ро­ку! Був кінь, та з'їздив­ся. Я вже дав­но збай­дужнів до уся­кої політи­ки. Ула­се­вич на­лив чар­ку порт­вей­ну й по­час­ту­вав сам се­бе.

- А бу­ло й та­ке в ті давні лібе­ральні мої ча­си, що я й лібе­ральні вірші скла­дав, - ска­зав він зго­дом.

- То ви по­ет? ви здатні й вірші скла­дать? - не­на­че аж пис­ну­ла Ме­ла­ся то­неньким го­лос­ком.

- Атож! Ще як я був в третьому класі військо­вої гімназії, мені на­вис­ла на очі од­на пан­на, доч­ка на­шо­го наг­ля­да­ча.

- Певно, бу­ла кра­су­ня? - обізва­лась Лю­ба.

- Була гар­на, як на­мальова­на, але бу­ла стар­ша од ме­не на де­сять рік, а мо­же, й більше.

- І во­на вам при­па­ла до впо­до­би? - спи­та­ла Лю­ба з за­чу­ду­ван­ням.

- Ще й як при­па­ла! Я й за лекції за­був. По­ки­нув вчиться, та все шкря­баю вірші, бо за­ко­хавсь нап­ро­па­ли. А та­то раз якось і на­го­дивсь в кімна­ту са­ме тоді, як я шкря­бав про свою лю­бов. Бе­ре й чи­тає го­лос­но: «Она моя, кра­са при­ро­ды, со­вер­шенст­во! Я от те­бя уж без ума! Кто выр­вет де­ву у ме­ня?»

- І тат­ко, ма­буть, вир­вав у вас «дєву»? - ска­за­ла

Таїса Андріївна.

- Видер з рук папір, пош­ма­ту­вав на дрібненькі шма­точ­ки та й ви­ки­нув за вікно, потім сту­лив два пальці до­ку­пи, дав мені но­сат­ку, та ще й при­ка­зав глу­зу­ючи: «Оце тобі лоб­зан­ня! оце тобі «дєва»! Роз­ха­па­ли, ма­буть, миші та па­цю­ки мою лю­бов та й по­роз­но­си­ли десь по но­рах.

- Але, ма­буть, ви й те­пе­реч­ки скла­даєте ни­щеч­ком вірші, ко­ли по­ча­ли їх пи­са­ти ще за­зе­лень, ще змал­ку? - спи­та­ла Ме­ла­ся.

- Не ниш­ком, а та­ки го­лос­но скла­даю, бо в одній га­зеті во­ни й те­пе­реч­ки дру­ку­ються, тільки під чу­жим ймен­ням. Шу­кай­те, - бу­де підпи­са­но «Без­вер­хий»: ото моє прізви­ще по по­езії.

- Будемо шу­кать. Ціка­во, ду­же ціка­во! Але навіщо ви доб­ра­ли собі такс не­по­етич­не по­тай­не прізви­ще? - спи­та­ла ціка­ва Ме­ла­ся.

- Для шту­ки. Бо інші до­би­ра­ють вже над­то со­ло­денькі по­тай­ні прізви­ща: «Зай­вий», «Сму­ток». А я - на­те вам - «Без­вер­хий»! От і це мої вірші, прав­да, вже дав­ненькі: «Пе­чаль ме­ня то­мит, ду­ша моя скор­бит…» І це мої вірші, що бу­ли не ду­же дав­но над­ру­ко­вані: «За ок­ном в те­ни мелька­ет ру­сая го­лов­ка. Ты не спишь, мое му­ченье, ты не спишь, плу­тов­ка! Вы­хо­ди же мне навст­ре­чу: жаж­ду по­це­луя!»

Він доб­ре знав, що пе­ред ним си­дять такі божі корівки, що пой­ня­ли б віри, як­би він наз­вав своїми навіть Пушкінові вірші: че­рез те він і був та­кий на­хаб­ний в брех­нях пе­ред да­ма­ми.

- Які чу­дові вірші! - про­мо­ви­ла Лю­ба, кот­ра ніякісіньких віршів не чи­та­ла, навіть і Пушкіно­вих. Не до­во­ди­лось їй і співать відо­мо­го ро­ман­су з ти­ми сло­ва­ми, бо во­на не ма­ла го­ло­су й не співа­ла.

Михайло Ки­ри­ко­вич на­пин­дю­чивсь, якось наїжа­чивсь, про­чи­тав­ши чужі давні вірші, ніби на йо­го й справді най­шло натх­нен­ня.

- Ви, ма­буть, і в га­зе­тах пи­ше­те? - спи­та­лась Ме­ла­ся.

- О, ні! бо­ро­ни бо­же! По­езія, вірші - оце інша річ, - бун­дю­чивсь Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич пе­ред паніями.

- От ко­лись з моєї душі ви­ли­лось: «Ты зна­ешь край, где по­ме­ра­нец зре­ет, в са­ду ли­мон жел­те­ет круг­лый год? Ту­да, ту­да бы нам ум­чаться нав­сег­да!» - мо­лов

Уласевич чи­та­ючи ге­тевські вірші, пок­ла­дені на му­зи­ку, мов свої.

«Одже ж цей Ула­се­вич і справді пре­ве­се­ла й преціка­ва лю­ди­на!» - по­ду­ма­ла Ме­ла­ся й по­ча­ла зир­ка­ти на йо­го ве­се­ли­ми оч­ка­ми й за­ли­цяться до йо­го. За чет­вер­тою пот­ра­вою Ме­ла­ся на­ли­ла собі ча­роч­ку ви­на, підня­ла вго­ру й про­мо­ви­ла: «За ве­се­ло­го по­етич­но­го сусіда вип'ємо уci ра­зом! За нев­ми­ру­щу по­езію!»

Вона прос­тяг­ла ру­ку з чар­кою до Ула­се­ви­ча. Ула­се­вич підвівся й цок­нув своєю чар­кою об її ча­роч­ку. Усі панії поп­рос­тя­га­ли свої ру­ки з чар­ка­ми до йо­го, не­на­че вак­хан­ки напідпит­ку до Вак­ха в га­ях давньої Ел­ла­ди. Ула­се­вич за­ки­нув ку­че­ряві пат­ли ру­кою за ву­ха, на­пин­дю­чивсь, мов той індик. І ве­лич­но, по­важ­но, з пи­хою черк­нувсь чар­кою об ча­роч­ки усіх дам, не­на­че він зас­лу­жив та­ку по­ша­ну, мов справ­дешній по­ет.

Довгенько ще сиділи во­ни за сто­лом та заїда­ли обід ово­ща­ми, до­ки Таїса Андріївна не поп­ро­си­ла усіх на кофій до світлиці.

Елпідифор і Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич хо­ди­ли по світлиці й ку­ри­ли ци­га­ри. Ме­ла­ся при­див­ля­лась до ціка­во­го па­ни­ча й ог­ля­да­ла йо­го з усіх боків.

«Яка чу­до­ва в йо­го пос­тать, як по­ди­виться з пле­чей, з по­ти­лиці. Сам струн­кий, рівний, як то­по­ля; стан тон­кий, гнуч­кий; кру­гом го­ло­ви зо­ло­тисті ку­чері, не­на­че хміль, в'ються. З по­ти­лиці він ба­га­то кра­щий, ніж спе­ре­ду… Що за ве­се­ла та го­во­рю­ча лю­ди­на! З ним не мож­на нудьгу­вать ані на хви­ли­ноч­ку», - йшла дум­ка за дум­кою в Ме­ласі.

- Михайле Ки­ри­ко­ви­чу! Я заздріваю, що в вас чу­до­вий го­лос; пев­но, ви співаєте. А заспівай­те ли­шень нам будлі-якої пісні, - чеп­ля­лась Ме­ла­ся вже тро­хи з за­ли­цян­ням.

- В чо­му вже в чо­му, а в цьому я не ви­нен, і че­рез те нез­дат­ний до­го­дить вам, бо в ме­не був го­ло­сок, та по­зич­ки з'їли, як ка­жуть в при­казці: ко­лись співав, а те­пер не втну, бо старість на­по­ляг­ла на плечі й на­посілась на ме­не.

- Ще що ви­га­дай­те! Яка ж ва­ша старість? Це тільки в вас од­мов­ка, щоб не співать, - ска­за­ла Ме­ла­ся.

- Лучче поп­росім Лю­бу Павлівну, щоб нам заг­ра­ла. Я ду­же люб­лю пос­лу­хать щось ме­ло­дич­не, гар­не. Ко­лись я й сам грав, але по­за­ки­дав усе те на задвірок.

Уласевич ніко­ли не грав ні на чо­му й на­си­лу ви­дер­жу­вав довгі му­зичні п'єси на фор­теп'яні.

Люба сіла за ро­яль і заг­ра­ла щось дрібне та ве­се­ле, та швид­ке. Пальчи­ки не­на­че пур­ха­ли по клавішах. Най­трудніші па­сажі ви­хо­ди­ли в неї яс­но й гла­денько. Лю­ба гра­ла, мов пер­ла­ми си­па­ла. Во­на тільки й лю­би­ла щи­ро та­ку ще­бет­ли­ву, пта­ши­ну му­зи­ку. За­ла спов­ни­лась му­зич­но­го ще­бе­ту, не­на­че гай нап­ро­весні - ще­бе­ту пта­шок. Щось пта­ши­не бу­ло навіть в її му­зичній впо­добі, як і в усьому в її вдачі.

Тоді як її пер­ший чо­ловік, наг­рав­шись нею дос­хо­чу, як гар­ною до­ро­гою лялькою, по­ки­нув її, вна­дивсь до сусіди й за­ко­хав­ся в неї, во­на з нудьги роз­ва­жа­ла се­бе му­зи­кою в са­мо­тині й вив­чи­ла сли­ве на­пам'ять ба­га­то ду­же труд­них п'єс. Во­на та­ки й ко­ха­лась в му­зиці ще змал­ку і вчи­лась її без то­го лінивст­ва, яке завж­ди бу­ває в па­ня­нок, кот­рих час­то си­лу­ють до му­зи­ки.

- А що, Ми­шук Ки­ри­ко­вич, чи не сісти б нам вве­чері за кар­ти? Мо­же б, і Тек­ля Опа­насівна з Ме­ла­сею сіли з на­ми. Га? - спи­та­ла Таїса Андріївна.

- Ходім луч­че сьогодні в те­атр усі гур­том. Мені за­ба­жа­лось по­ба­чить Кірса­но­ва й Го­луб­ко­ва в лю­бовній ролі. Сьогодні він гра­ти­ме, - ска­за­ла Лю­ба.

- Про ме­не, ходім і в те­атр, - ска­зав Елпіди­фор Пет­ро­вич тро­хи бай­дуж­но.

- Ходім у те­атр. На Кірса­но­ва й на Го­луб­ко­ва вар­то по­ди­виться, - ска­за­ла Ме­ла­ся. - Роз­ва­жи­мо се­бе тро­хи після сільської ну­до­ти та й на лю­дей по­ди­ви­мось.

- Я до то­го тор­гу й пішки, бо ду­же ко­ха­юсь в те­атрі, - ска­зав Ула­се­вич.

- Візьмемо по­по­ло­вині ло­жу в бельетажі, - ска­за­ла Тек­ля Опа­насівна.

- А Ми­шук за­раз оце побіжить та ку­пе нам білет. Ось вам гроші. Ви, Ми­хай­ле Ки­ри­ко­ви­чу, за се­бе не платіть нічо­го: зай­ве місце зад­ля вас знай­деться, - ска­зав Елпідифор Пет­ро­вич, одлічу­ючи гроші.

Текля Опа­насівна й собі одлічи­ла свою част­ку й да­ла Ула­се­ви­чеві. Ула­се­вич по­хап­цем до­пив кофій і бігцем побіг у те­атр. Слідком за ним пішли й Гу­ко­ви­чеві.

- А знаєте, що оце мені спа­ло на дум­ку? - ска­за­ла Таіса Андріївна після од­хо­ду Гу­ко­ви­че­вих.

- А що вам спа­ло на дум­ку? Пев­но, щось ціка­ве? - спи­та­ла Лю­ба.

- Якби оце Ула­се­ви­ча оже­нить на Ме­ласі. Він лю­ди­на без за­со­бу, без гро­шей, а в Ме­ласі є ма­те­риз­на; їй дос­та­неться ще й од дядька ма­те­ри­но­го дер­жа­ва, - ска­за­ла Таїса Андріївна.