- Ой ма­мо! яка шко­да, що ви не ба­чи­ли Го­луб­ко­ва, як він вис­ту­пав в во­девілі «Де­сять мо­ло­дих паннів і ні однісінько­го же­ни­ха». Як вис­ту­пив з-за де­ко­рації та за­су­нув за жи­лет­ку ве­ликі пальці, од­гор­нув­ши набік по­ли сіртуч­ка, як роз­чепірив ро­жеві пальці та як пішов у та­нець боч­ком-боч­ком, а далі бо­ком і ско­ком, не­на­че ло­ша­чок! Пре­пиш­но! Пре­чу­до­во!

- А справді по­каз­на пос­тать! Як за­ко­ли­вав ле­генько ку­че­ря­ми та по­су­нув­ся бо­ком, а далі як піде вид­ри­ба­сом та виб­ри­ком, як ка­жуть в нас на селі, а далі як по­чав дріботіть дрібуш­ки… Пре­хо­ро­ше, пре­гар­но! - до­да­ла Тек­ля Гу­ко­ви­че­ва.

Довго ще ба­ла­ка­ли во­ни та пи­ли чай. Ме­ла­ся зачіпа­ла Ула­се­ви­ча й, оче­ви­дяч­ки, на­тя­ка­ла йо­му, що він при­пав їй до впо­до­би. Во­на по­ве­селіша­ла й дзи­го­ри­ла без­пе­рес­тан­ку та все зга­ду­ва­ла про тих «Де­сятьох мо­ло­дих паннів». Вже в глу­пу ніч гості розп­ро­ща­лись. На про­щанні Гу­ко­ви­че­ва зап­ро­шу­ва­ла до се­бе в гості усіх і… ніби най­більше Ми­хай­ла Ки­ри­ко­ви­ча.

- Приїдьте ж та по­ба­ла­каєте з та­том про бджільницт­во та ули­ки уся­кої сис­те­ми. Ото та­то бу­де вам ра­дий! - ска­за­ла Ме­ла­ся на розс­та­ванні до мо­ло­до­го Ула­се­ви­ча, оче­ви­дяч­ки, ба­жа­ючи йо­го за­ма­нить в Дер­качівку.

- Великий спа­сибі вам за зап­ро­си­ни й по­ша­ну. Як жи­вотіти­му на світі до різдва, то поп­ро­шу Таїсу Андріївну, щоб і ме­не взя­ли з со­бою в Дер­качівку; а як пом­ру, то вже ніяким спо­со­бом не при­бу­ду до вас, - обізвав­ся Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич.

Люба ляг­ла спа­ти, але дов­го й очей не зап­лю­щу­ва­ла од зга­док за той приємний вечір. На кри­лах своєї уяви во­на пе­ре­ли­ну­ла в якесь чу­до­ве ве­ли­ке місто, не­на­че в Па­риж. Їй уяв­ля­лось, що во­на по­ход­жає з Елпіди­фо­ром, поб­рав­шись попід ру­ки, десь в ба­га­то­му блис­ку­чо­му фойє па­ризької опе­ри, що на неї усі за­див­ля­ються, на неї усі див­ляться, про неї усі роз­пи­ту­ють. Усі па­ничі й па­ни ди­ву­ються її красі, за­ли­ця­ються до неї. То знов во­на ніби на кри­лах по­ли­ну­ла в Ніццу са­ме на кар­на­вал, про кот­рий їй то­ро­чи­ла док­тор­ша Гур­ко­вен­ко­ва, бо ця сли­ве що­ро­ку їзди­ла на кар­на­вал. І Любі уяв­ля­лось, що й во­на їзде по ву­ли­цях в Ніцці в екіпажі, за­си­па­но­му квітка­ми. са­ма уся в квітках. На неї з усіх-усюдів ки­да­ють квітки. Кра­су її приміти­ли, її віта­ють, як ца­ри­цю кра­си. За неї пи­шуть і в ніццьких, і навіть в па­ризьких га­зе­тах. Сла­ва за неї йде по усьому світі, і во­на до­сяг­ла вже до сво­го най­ви­що­го іде­алу.

І Любі уяви­лось, що во­на по­то­пає в ніццьких фіалках, су­неться по них в якусь бе­зод­ню, що во­на са­ма ніби вже ста­ла ніццькою фіалкою, цією пиш­ною ніццькою ба­ди­ли­ною й бур'яни­ною… І в тих мріях про свої іде­али во­на зас­ну­ла, не­на­че за­ва­ли­лась в бе­зод­ню, пов­ну фіалок та жас­ми­ну.

Деркачівка, Гу­ко­ви­че­ва маєтність, бу­ла за Дніпром, не­да­леч­ко од Києва й од залізної до­ро­ги. То бу­ла дер­жа­ва ко­зацько­го ро­ду Теклі Опа­насівни. Чи­ма­ла Гу­ко­ви­че­ва осе­ля бу­ла край се­ла. Дім був чи­ма­лий, ду­же дов­гий, але ста­ро­давній, низький, не­на­че при­сад­ку­ва­тий, з дов­гим ряд­ком вікон та мальова­них, збляк­лих од сон­ця вікон­ниць, при­чеп­ле­них по обид­ва бо­ки кож­но­го вікна. Дім й уся осе­ля бу­ли на не­ве­ли­ко­му при­гор­ку. А од до­му по зго­рис­то­му ши­ро­ко­му по­каті на­низ до течії слав­ся ста­рий парк, на­сад­же­ний, пев­но, ще прадідом ста­рої Гу­ко­ви­че­вої. Од самісінько­го до­му до течії тяг­лась ши­ро­ка ли­по­ва алея. Столітні ли­пи роз­рос­лись гус­тим гіллям і по­де­ку­ди вгорі позчіплю­ва­лись гілка­ми до­ку­пи. По один бік алеї розрісся ста­рий овощ­ний са­док; а по дру­гий бік алеї по зе­леній траві бу­ли роз­ки­дані столітні ли­пи, бе­рес­ти та ду­би, що роз­рос­лись на волі й роз­пус­ти­ли ши­ро­ке гілля і вго­ру і вшир на всю свою мо­гут­ню си­лу. На­ни­зу в яр­ку лисніла не­ве­лич­ка течія в зе­леній осоці. Про­ти алеї во­да зібра­лась в дов­гий ста­во­чок під кру­ти­ми гор­ба­ми. А за течією на взгір'ї знов пи­ша­лись столітні ду­би та гра­би по два й по три ря­доч­ком, роз­ки­дані нарізно, а по­де­ку­ди скуп­чені кру­жа­ла­ми. Поміж ни­ми біліли старі гіллясті бе­ре­зи, не­на­че на при­гор­ки вий­шли на про­гу­лян­ня па­нян­ки в білих сук­нях. Парк розс­те­лявсь да­ле­ко й ши­ро­ко по гор­бах. А за пар­ком сто­яв зе­ле­ною стіною лісок. В од­но­му кут­ку в пар­ку білів бе­рез­ник, не­на­че пан­ни в білих уб­ран­нях стов­пи­лись до­ку­пи десь на балі. Побіч оселі за до­мом чорніла здо­ро­вецька клу­ня на то­ку. Кру­гом то­ку на око­пах гна­лись ви­со­ко вго­ру ряд­ки ста­рих осо­корів. Давнє дідицьке гнізди­ще навк­ру­ги об­рос­ло й за­рос­ло де­ре­вом і на­га­ду­ва­ло ста­ро­давні дібро­ви ще вольної, не ду­же за­люд­не­ної ста­рої Ук­раїни.

Андріян Кирилович Гу­ко­вич тільки що по­обідав, на­дяг­нув теплішу удя­ган­ку, який­сь ку­ценький дра­по­вий чек­мен, і ду­мав йти на тік, де са­ме тоді на ма­шині мо­ло­ти­ли яри­ну. Він зир­нув у двір. До бра­ми пря­му­ва­ли якісь ху­ри, на­ван­та­жені й нап­хані й дов­ги­ми, і ку­ци­ми скри­ня­ми, яки­мись па­кун­ка­ми, по­за­ши­ва­ни­ми в ци­нов­ки. Ху­ра за ху­рою су­ну­лась, не­на­че чи­ма­ла вал­ка чу­мацьких па­ро­виць.

«Що во­но за про­ява ото сур­га­ниться в мій двір! - по­ду­мав Гу­ко­вич, при­див­ля­ючись пильніше. - Ніко­го ніку­ди та ще й з ху­ра­ми я не по­си­лав, і в ме­не ще ніхто не ста­вав під ху­ру, щоб прис­тав­лять паш­ню на вок­зал. Паш­ню де­яку вже поп­ро­дав, а яри­на ще не змо­ло­че­на. Що це за оказія?»

Андріян Кирилович, ви­со­кий на зріст та пле­чис­тий, вже літній, сто­яв на ви­со­ченько­му ґанку з східця­ми й з ди­ву­ван­ням ди­вивсь на ту вал­ку, що су­ну­лась до бра­ми попід осо­ко­ра­ми та ста­ри­ми то­по­ля­ми, кот­ри­ми був об­сад­же­ний тік і та по­во­рот­ка в двір з би­то­го шля­ху попід то­ком. Здо­ро­вий двір заріс гус­тим шпо­ри­шем, і тільки про­ти ґанку зе­леніло дов­го­вас­те кру­жа­ло, за­сад­же­не буз­ком, жас­ми­ном та уся­ки­ми ку­ща­ми. А ко­ло низько­го ста­ро­го фліге­ля та дов­гої надвірної ха­ти, во­зовні й стані і уся­ко­го за­бу­ду­ван­ня по­де­ку­ди стриміли старі ли­пи та здо­рові дикі груші. Гу­ко­ви­чеві бу­ло вид­ко ввесь двір і задвір'я, як на до­лоні.

Хури прос­ту­ва­ли до воріт. По­го­ничі од­чи­ни­ли бра­му й поп­ря­му­ва­ли в двір, не­на­че ма­ли на думці спи­ни­тись пе­ред самісіньким ґанком.

Андріян Кирилович шви­денько зійшов з сходів і сли­ве побіг на­зустріч до хур.

- А що то ви ве­зе­те в двір? - гук­нув він до чо­ловіків.

- А хіба ж ми знаємо що? На­чальник станції підря­див нас од­вез­ти оті скрині та­ки до вас, па­не, до ва­шо­го дво­ру, - обізвав­ся один з по­го­ничів, зняв­ши бри­ля й поз­до­ров­кав­шись з па­ном.

- Що це за ди­во! - ска­зав Гу­ко­вич і пішов далі ог­ля­дать ху­ри.

Вози бу­ли на­ван­та­жені здо­ро­вецьки­ми дов­ги­ми па­кун­ка­ми з до­ще­чок, схо­жи­ми на скрині. Поміж ни­ми стриміли стільці, по­об­мо­ту­вані со­ло­мою з кулів, стир­ча­ли до­го­ри но­га­ми крісла, по­за­ши­вані в ци­нов­ки.

- Якась мебіль… якісь стільці. Хто ж це нап­ра­вив­вас вез­ти ці ху­ри до­кон­че до ме­не? Ой, ли­бонь, ви по­ми­ли­лись? Мо­же, ви пот­ра­пи­ли не в те се­ло?

- Ба ні, па­не! Нас ви­ря­ди­ли та­ки до вас. На станції на­чальник ка­зав нам, що дос­тав од панії лист з Києва й нак­лад­ну, та оце підря­див нас і звелів нам заб­рать оце усе на вок­залі та й вез­ти до вас, па­не, у двір. Ми й прис­та­ви­ли оті скрині та стільці, - ска­зав один з чо­ловіків.

«Мабуть, жінка й доч­ка на­ку­пи­ли но­вої ме­белі… Але ж і наб­ра­ли! аж п'ять хур! Пев­но, вте­лю­щи­ли не­ма­ло гро­шей. Ма­буть, ще й на­бор бра­ли. Чим же я оце пла­ти­ти­му за оту дур­ну ван­та­гу? Хіба спро­даю яри­ну… Ото ро­зум! Поїхать і, не спи­тав­шись в ме­не по­ра­ди, при­пер­ти з Києва п'ять хур яко­гось не­потрібно­го чор­то­вин­ня, ко­ли йо­го й так є до­волі в по­ко­ях. Це, пев­но, Лю­би­на й Таїси­на на­мо­ва! Це вже во­ни по­по­ра­лись ко­ло їх своєю по­ра­дою і за убо­ри, і за обс­та­ву, бо обидві безг­луз­до охочі й до уборів, і до пиш­ної обс­та­ви. Це од їх пішла нап­ра­ва!» - ду­мав Гу­ко­вич та аж по­ти­ли­цю чу­хав, ски­нув­ши чор­но­го бри­ля. Йо­го здо­рові, сли­ве чорні очі ста­ли од­ра­зу якісь зак­ло­по­тані, сумні. Чорні густі бро­ви, що ніби роз­су­ну­лись да­ле­ко од­на од однієї, те­пер аж збіглись на пе­реніссі. На ви­со­ко­му й ши­ро­ко­му чолі по­набіга­ли дрібненькі зморш­ки та пруж­ки. Він пох­ню­пив го­ло­ву й спе­ре­сер­дя кру­тив дов­ги­ми пальця­ми то од­но­го здо­ро­во­го ву­са, то дру­го­го.