Другого дня усі зібра­лись на чай, га­разд не про­чу­мав­шись, зас­пані, тро­хи мляві й не­го­во­рючі. На­пе­ре­додні усе язи­ко­ве мли­во бу­ло пе­ре­мо­ло­те й пе­ре­тер­те. Оче­ви­дяч­ки, бра­ку­ва­ло ма­теріалу для жва­вої роз­мо­ви. Таїса Андріївна навіть крадько­ма позіха­ла, крадько­ма за­ту­ля­ючи ро­та до­ло­нею. Од­на Ме­ла­ся й те­пер бу­ла свіжа, рум'яна, бадьорис­та, жва­ва й ле­пет­ли­ва. Во­на вий­шла до чаю в ясній вов­няній сукні з чу­до­ви­ми буз­ко­ви­ми ця­точ­ка­ми, не­на­че навк­ру­ги уся по­цяцько­ва­на. На чо­ло­поч­ку на го­лові так са­мо, як і вчо­ра, пи­ша­лась ко­ро­на з зо­ло­тис­тих товс­тих кіс. Ліда вий­шла до чаю в сіренькій сукні та в смуг­настій кофті, гла­денько при­ли­за­на, мов шко­ляр­ка, що ха­па­лась вби­раться та поспішає на лекцію, бо во­на не­дав­неч­ко скінчи­ла восьмий клас гімназії.

Усі посіда­ли за дов­гим сто­лом. Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич роз­че­сав свої ру­сяві, ніби посічені ку­чері й не­на­че збив їх в дрібуш­ки кру­гом го­ло­ви. Він та­ки дов­го зад­ляв­ся ко­ло їх в флігелі пе­ред дзер­ка­лом. Ве­се­лий язи­ка­тий Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич швид­ко роз­во­ру­шив та роз­бур­кав сон­них гос­тей за сто­лом. Він ки­дав ніби фей­ер­вер­ки, а Ме­ла­ся ха­па­ла їх хап­ком і підки­да­ла вго­ру ще ви­ще. Фей­ер­вер­ки за­лу­ща­ли й блис­ну­ли, і вмить розігна­ли сон­но­ту за сто­лом. Усіодра­зу про­чу­ма­лись. Язи­ки од­ра­зу наб­ра­лись зав­зят­тя та жва­вості. Паш­ня на мли­во знай­шлась. Млин за­мо­лов, як і на­пе­ре­додні; снасть за­лу­ща­ла, аж од­ляс­ки пішли по по­ко­ях. Та­ла­но­ви­та й гост­ра, Ме­ла­ся од­ра­зу пот­ра­пи­ла на ве­се­лий тон, на усякі ви­гад­ки й жар­ти, і цікаві й не нудні. Во­на бу­ла уга­рис­та й ду­же здат­на нак­ру­чу­ва­ти та за­во­дить цю роз­мов­ну са­лон­ну ма­ши­ну.

Михайло Ки­ри­ко­вич те­пер тільки при­ди­вивсь до Ліди й, у сяйві вранішнього світа, до­ди­вив­ся, що во­на бу­ла ду­же гар­на на вро­ду, ба­га­то кра­ща за сест­ру. На ши­ро­ко­му біло­му ма­то­во­му чолі чорніли ніби ок­са­ми­тові брівки, довгі й рівні од краю до краю, не­на­че на­мальовані на до­ро­го­му пер­га­менті. Дов­го­васті карі очі, не такі здо­рові, як у Ме­ласі, бу­ли ро­зумні й ви­яв­ля­ли за­таєні ду­ми. Карі ясні очі то блис­ка­ли, то ча­сом зга­са­ли, ніби імлою при­па­да­ли. Чер­во­ненькі ус­та бу­ли менші, ніж в Ме­ласі, але чу­дові, ви­разні, пов­ненькі й со­ко­виті.

«Ліда ба­га­то кра­ща од Ме­ласі, але якась мов­чу­ха, а мо­же, во­на гор­до­ви­та. Пев­но, з мод­них паннів, тих вче­них, котрі люб­лять пин­дю­читься своєю вченістю», - по­ду­мав Ми­хай­ло Ула­се­вич і не­са­мохіть по­чав зачіпать мо­ло­деньку па­нян­ку, тро­хи схо­жу на шко­ляр­ку.

- Ви, Лідо Андріянівно, ма­буть, не лю­би­те на­шо­го Києва, бо я ніко­ли не ба­чив вас в Таїси Андріївни, - обер­нув­ся з пи­тан­ням Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич до Ліди.

- Не те що не люб­лю Києва: нього не мо­жу ска­зать. Я не люб­лю веш­тан­ня та біга­ни­ни по місті, хоч ду­же люб­лю те­атр, а най­більше дра­му. Тільки для те­ат­ру я лад­на хоч вря­ди-го­ди заг­ля­нуть в місто, - обізва­лась ти­хо Ліда.

- Та во­на ще й досі пе­ре­бу­ває період па­нянсько­го вче­но­го ху­си­тиз­му. Все си­дить за кни­га­ми, не­на­че який­сь єврей­ський ху­сит-на­чи­та­ник. І нудьга її чо­мусь не бе­ре! - гук­ну­ла Ме­ла­ся.

- Добре, що ти вже пе­ре­бу­ла свій період ху­си­тиз­му, - ска­за­ла тро­хи всмішки Ліда. - А мій період, надісь, ще не ми­нув.

- Вона все з книж­ка­ми та з кни­жеч­ка­ми. Ще й досі не од­би­лась од шко­ли, - обізвав­ся батько.

- Чи то пак прав­да, що ви маєте на думці їхать до Фінляндії вчиться чо­гось: чи якісь по­лот­на ви­роб­лять, чи якісь но­во­модні ко­ши­ки плес­ти? - якось наївно, ніби по-ди­тя­чо­му ки­ну­ла пи­тан­ня ста­ра Сват­ковська.

- Я справді та­ки ду­маю їхать в Фінляндію з дво­ма сусіда­ми Ма­ту­шевськи­ми, - обізва­лась Ліда.

- Навіщо ж вам зда­лось те по­лот­но? - спи­та­ла з ди­ва Лю­ба.

- Я ду­же люб­лю по­лот­но, та ще й гар­не, тон­ке, бо люб­лю усе біле, навіть білу пти­цю. Вив­чусь са­ма і лю­дей в око­лиці по­на­учую.

Люба тільки очі витріщи­ла на неї з ди­ва. Їй зда­лось, що в Ліди ви­па­ла якась клеп­ка в го­лові.

- Та то во­на хо­че за­ба­гатіть, та ще й швид­ко. За­ве­де, ма­буть, ма­га­зин по­ло­тен в Дри­жи­полі. А ми посідаємо в ма­га­зині й бу­де­мо про­да­вать ті су­вої та ар­ши­ном міря­ти і сю­ди, і ту­ди!

І Ме­ла­ся жва­во та хи­мер­но по­ка­за­ла ру­ка­ми дос­то­ту так, ніби во­на й справді швид­ко та хут­ко пе­ре­ки­да­ла в ру­ках ар­ши­на, як от ви­ха­ють ним кра­марі, міря­ючи крам.

- Смійся, смійся! Не­дур­но ж ка­жуть, що «з посміху лю­де бу­ва­ють». Як­би я справді за­ба­гатіла з та­ко­го ма­га­зи­ну, то й ти бу­ла б лад­на стать вкупі зо мною за при­ла­вок та отак ви­хать ар­ши­ном, - ска­за­ла Ліда й пе­ред­раж­ни­ла Ме­ла­сю, але не так зруч­но та хи­мер­но.

Було знать, що во­на до жартів не та­ка здат­на, як Ме­ла­ся.

- Це ткан­ня, то прос­то-та­ки нісенітни­ця, якісь прим­хи. От з корів та си­ру то, пев­но, бу­ло б більше ко­ристі та наїдку. Мо­лоч­на фер­ма - це ро­зумніше діло, - ска­за­ла Тек­ля Опа­насіпна. - З цього й справді мо­же буть не ма­ла ко­ристь,

- ЦІе й доб­ра ко­ристь. От по­ба­чи­те й по­наз­ди­ви­тесь, як я вив­чусь та по­за­вод­жу з Ма­ту­шевськи­ми мо­лочні фер­ми на фінляндський спосіб оту­теч­ки в нас, - ска­за­ла Ліда.

- Та це все, Лідо, то твій лібе­ралізм, чи якась по­ве­де­ниія, чи по­шесть! Все це не­за­ба­ром про­хо­ло­не в тобі, а потім і зник­не. Оті обидві Ма­ту­шевські не по­ви­хо­ди­ли, бач­те, заміж, то й шу­ка­ють собі яко­гось діла то од сього­час­но­го лібе­ралізму, то та­ки з нудьги ту­теч­ки на селі, - ска­зав по­важ­но Андріян Кирилович.

- Був і я ко­лись лібе­ра­лом. І мені щось та­ке бу­ло спа­да­ло на дум­ку та верз­лось ко­лись дав­но, - ска­зав Ми­хай­ло Ула­се­вич.

- А те­пер вже й ви­па­ло з ва­ших ду­мок? - спи­та­ла сміли­во Ліда.

- Випало й роз­гу­би­лось по Києву хто йо­го зна й де, -по­жар­ту­вав Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич. - А ко­лись-то я був ду­же лібе­ральний, аж чер­во­ний, як роз­пе­че­на на жа­ру залізя­ка.

- Невже! - аж крик­ну­ла всмішки Ліда, бо во­на не ду­же йня­ла віри Ула­се­ви­чеві.

- Атож! Ко­лись в Москві поліція навіть слідку­ва­ла за мною, тро­хи не га­ня­лась на­зирці та навз­догінці. А мені про неї бу­ло бай­дужісінько! Я не звер­тав на неї ніякісінької вва­ги. Тільки раз якось кли­че ме­не до се­бе поліцмей­стер і ти­че мені в ру­ки якусь бо­ма­гу. Я й не знаю, що з нею ро­бить: чи чи­тать, чи їсти, чи в ки­ше­ню на пам'ятку схо­ва­ти. Прий­шов я до­до­му. Ко­ли чи­таю, аж там на­пи­са­ний мені за­гад; за­раз-та­ки, не га­ячись ні го­ди­ни, ви­би­раться з Моск­ви. Не дов­го ду­ма­ючи та га­да­ючи, я взяв та за­раз-та­ки пе­реб­рав­ся на пе­редмістя та звідтіль і їздив в Моск­ву на служ­бу щод­ня! Я й з Моск­ви виїхав, і служ­би не вте­ряв, бо виїхав з Моск­ви на се­ло, як от в Києві на Деміївку.

- Але ж це, ма­буть, бу­ло вже дав­но! - обізвавсь ста­рий батько, тро­хи стур­бо­ва­ний та­кою не­без­печ­ною ми­нувшістю Ула­се­ви­ча.

- Це бу­ло ще тоді, «як ба­ба дівкою бу­ла», - од­ка­зав при­каз­кою Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич. - Од то­го ча­су я за­ли­шив ті по­тя­ги до лібе­ралізму й уся­ке вой­ду­ван­ня з поліцмей­сте­ром.

- Так за­рані? - обізва­лась Ліда.

- Не ду­же й за­рані. Я та­кий ста­рий, ще лед­ве вже но­ги во­ло­чу. Цур йо­му, пек йо­му! як ка­жуть се­ля­ни.

Ліда засміялась. Ме­ла­ся за­ре­го­та­лась.

Само по собі, Ула­се­вич тільки ма­ну пус­кав про своє пе­редніше вой­ду­ван­ня з мос­ковським поліцмей­сте­ром, бо так во­но якось прий­шлось до сло­ва… щоб за­ба­вить паній та паннів. В йо­го го­лові ніякісінькі не­без­печні та й за­га­лом усякі прин­ци­пи ніко­ли дов­го не дер­жа­лись, а хоч і з'явля­лись на ча­сок, то за­раз зни­ка­ли ду­же швид­ко.

- А ко­лись я був та­ки справді лібе­ральний, аж чер­во­ний. Навіть шап­ка на мені бу­ла лібе­ральна, й мої комірчи­ки бу­ли чер­воні, - до­дав Ула­се­вич.