Уласевич став пе­ред ґанком і вмить спи­нив ко­ня. Кінь сто­яв, як уко­па­ний, їздець ско­чив з ко­ни­ка й зруч­но, жва­во ки­нув повід Опа­на­сові на ру­ки. Опа­нас впіймав йо­го на льоту, не­на­че вло­вив ки­ну­ту ону­ку, й осміхнувсь.

- Та й доб­ре ж ви їзди­те вер­хи! - не вдер­жавсь і пох­ва­лив Гу­ко­вич. - От би нам побігти оце на вло­ви в дібро­ву!

- І побіг би, бо люб­лю вло­ви. Але мені, на пре­ве­ли­кий жаль, до­кон­че тре­ба вве­чері ха­паться до­до­му, бо я одп­ро­сив­ся тільки на сьогодні. А завт­ра зран­ня тре­ба буть на службі.

«Цей ве­се­лий бре­ху­нець од­на­че ми­тець на все: пев­но, з йо­го бу­де й доб­рий ха­зяїн. Бу­де доб­ре, як він при­вер­неться до Ме­ласі. Прий­му йо­го в прий­ми. Не­хай гос­по­да­рю­ють з Ме­ла­сею вдвох, бо я вже підтоп­тав­ся. Ма­ти­му доб­ро­го про­вор­ненько­го по­ма­га­ча на ста­рості літ», - ду­мав ста­рий.

- А от я пох­ва­люсь вам дуп­лян­ка­ми, та ще й са­мо­роб­ни­ми. Ож ходім ли­шень до во­зовні! - ска­зав Гу­ко­вич до гос­тя.

Гість не­хо­тя поп­лен­тай­ся за Андріяном Ки­ри­ло­ви­чем до во­зовні: йо­му ті дуп­лян­ки бу­ли такі цікаві, як торішній сніг.

- Ось дивіться, яко­го чу­до­вою ули­ка я оце не­дав­неч­ко ви­дов­бав! - про­мо­вив Гу­ко­вич, взяв­ши в ру­ки новісінько­го ули­ка. - Де тільки запірну дуп­ли­няс­ту ли­пу, то за­раз і дов­баю. І гімнас­ти­ка, і ко­ристь! Ба­чи­те, який лепський.

Михайло Ки­ри­ко­вич взяв у ру­ки ули­ка, по­дер­жав навіщось, зан­ля­нув в се­ре­ди­ну, до­торк­нув­ся до снозів і до ден­ця, ніби він і справді щось тя­мив в цій справі, і зго­дом пок­лав йо­го на ку­пу уликів. Він тро­хи не за­ре­го­тавсь, од­на­че якось та­ки вда­лось йо­му вдер­жать по­важ­ну міну вваж­ли­во­го кміти й знав­ця.

- Мене аж за­висність бе­ре, хоч я зро­ду й не за­вид­ли­вий, - про­мо­вив гість.

- А он­деч­ки гляньте, скільки моєї праці ле­жить на підрях вгорі, на бан­ти­нах! - про­мо­вив Гу­ко­вич, ти­ка­ючи обіруч на підрі.

Уласевич зир­нув уго­ру і аж цма­кав, буцімто ди­ву­ючись: «Ой-ой-ой! яко­го їх там ба­га­то ле­жить на дош­ках! Аж не по­товп­ляться на підрях! Але ж то не самі ули­ки он­деч­ки ле­жать ок­ро­ми? бо то он­деч­ки ле­жать такі здо­рові, як жлук­та. Це дов­бані си­пан­ки для пашні, чи що?»

- Та то я наск­ла­дав дов­ба­нок на мед, а не на паш­ню, бо ме­ду в ме­не, як ча­сом бу­ває поліття на бджо­ли, так ба­га­то, то і впо­ра­тись з ним не мож­на аби­як, і ніку­ди йо­го дівать.

На підрях, на ріденько пок­ла­де­них че­рез бан­ти­ни дош­ках, і справді нарізно ле­жа­ли уся­ко­го фа­со­ну ли­пові дов­бан­ки з столітніх, а мо­же, з двох­сотлітніх роз­ка­ря­ку­ва­тих товс­тю­щих де­рев, не­на­че ко­ро­ви на стійлі або хи­мерні кро­ко­ди­ли та інші якісь невідомі страхіття, нарізно роз­ки­дані по підрях.

Одна дов­бан­ка ніби вип­ну­ла здо­ро­вецьке че­ре­во, не­на­че во­на бу­ла вагітна; дру­га, не­на­че каліку­ва­та лю­ди­на, роз­чепіри­ла наб­ряклі кус­ки по­об­ти­на­них сли­ве до пле­чей рук; на третій дов­банці ніби по­на­га­ня­ло якісь ве­ликі чи­ря­ки та бо­ляч­ки, такі завбільшки, як мис­ки. Од­на на­че вист­ро­ми­ла хи­мер­ну мор­ду з кир­па­тим но­сом, мов ко­медійна маш­ка­ра. Кож­на вдер­жа­ла ко­лишнійсь су­ку­ва­тий обвід де­ре­ва та тих сучків і кор­чак, з кот­рих їх ви­дов­бав тес­ля, ма­ючи на увазі як­мо­га більшу їх змісткість для ме­ду. Дов­бан­ки ле­жа­ли ок­ро­ми од ку­пи уликів, не­на­че по­ру­бані в ба­талії Іва­ном Ца­ре­ви­чем якісь ди­во­вижні стра­хо­ви­ща.

''Ну, та й чор­то­вин­ня ж теліпається отам на підрях! Не­на­че якісь де­рев'яні кро­ко­ди­ли або по­калічені лю­де. Ко­ли б ли­шень мені хутчій вхо­пить Ме­ла­сю з її се­лом, тоді усі ці підрі з дов­бан­ка­ми я пок­ла­ду на твої старі плечі: но­си, мов­ляв, на здо­ров'я цю ва­го­ту та дбай і на­далі й на ме­не. А я скік на ко­ни­ки та шусть у Київ на біго­ви­ще або в Ша­то на гу­лян­ку!» - ду­мав Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич, тор­ка­ючи навіщось су­хор­ля­ви­ми дов­ги­ми пальця­ми то од­ну чу­дер­нацьку дов­бан­ку, то дру­гу.

Вони вер­ну­лись до ґанку, де сиділи на лав­ках пан­ни й панії, обид­ва сіли й собі з ни­ми й роз­ба­ла­ка­лись про ха­зяй­ст­во. Тим ча­сом Грицько в білих ру­ка­вич­ках ви­гулькнув з две­рей і за­повістив, що стіл вже на­ла­год­же­ний до снідан­ня.

Снідання бу­ло та­ке дов­ге, як і обід. Гості ха­па­лись на поїзд. І як не про­си­ли й не на­ма­га­лись ха­зяїни, щоб во­ни зос­та­лись до завт­ро­го, гості од­ма­га­лись, бо на­ва­жи­лись їха­ти то­го-та­ки дня. Після снідан­ня, що тяг­лось сли­ве дві го­ди­ни, підко­тив під ґанок фа­етон. Гості хап­ки поз­шу­ку­ва­ли свою оде­жу, вдяг­лись і поп­ро­ща­лись. Гу­ко­вич і Гу­ко­вич­ка про­си­ли їх не га­яться з візи­том та при­бу­вать до їх як­мо­га швид­ше.

А тим ча­сом са­ма Ме­ла­ся, не до­жи­да­ючись до­ки її гос­тоньки приїдуть в Дер­качівку, са­ма час­то одвіду­ва­ла їх у Києві… Там в Елпіди­фо­ра Ва­на­то­ви­ча во­на ба­чи­лась з Ми­хай­лом Ки­ри­ко­ви­чем. Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич те­пе­реч­ки зда­вав­ся їй ба­га­то кра­щим, ніж ко­лись пе­редніше. Своєю ве­се­лою вда­чею та ле­пет­ли­вим язи­ком він зовсім при­пав їй до впо­до­би. І Ула­се­вич, оче­ви­дяч­ки, за­ли­цяв­ся до неї.

В один Ме­ла­син приїзд у Київ Ула­се­вич приз­навсь, що лю­бе її й хо­че про­сить її ру­ки в батька та в ма­тері. Во­на да­ла йо­му сло­во. Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич, двічі по­бу­вав­ши на різдво, а потім на мас­ниці в Гу­ко­ви­ча в Дер­качівці, пе­ре­ба­ла­кав з ста­ри­ми. Старі зго­ди­лись прий­нять йо­го за зя­тя й пос­та­но­ви­ли спра­вить весілля після ве­ли­код­ня нап­ро­весні.

Після вшес­тя пе­ред зе­ле­ни­ми свят­ка­ми брат Ми­хай­ла Ки­ри­ко­ви­ча Яків Ки­ри­ко­вич Ула­се­вич дістав з пош­ти лис­та. Йо­му чо­мусь зда­лось, чи не дри­жипільська єпархіалка ча­сом за­ду­ма­ла лис­ту­ваться з ним че­рез пош­ту, ко­ли не тра­пив­ся ви­па­док пе­ре­дать йо­му лис­та че­рез ру­ки. Але він зир­нув на кон­верт. На кон­церті ру­ка бу­ла ду­же йо­му знай­ома: він впізнав бра­то­ву ру­ку, хап­ком роз­дер кон­верт і по­чав шви­денько чи­тать.

«Бурлакування й безп­ри­тульне ти­нян­ня по світах вже мені ос­то­гид­ло до­нес­хо­чу. Оце ж я, врешті, знай­шов собі при­ту­лок. Че­рез тиж­день в неділю зран­ня при­бу­вай на моє весілля в Дер­качівку до діди­ча Гу­ко­ви­ча. Ста­неш за бо­яри­на в моєї Ме­лан­ки Андріянівни. Ме­ла­ся лю­ди­на з ве­ли­ким ро­зу­мом і роз­вит­ком, доб­ре го­во­ре по-фран­цузькій, по-німецькій, ще й по-англійській, жва­ва, ба­ла­ку­ча, ве­се­ла, ще й до то­го жар­тов­ли­ва. Я з нею ніко­ли не зна­ти­му, що є на світі якась нудьга. Во­на ще й до то­го ду­же мо­тор­на на вда­чу й знать нез­ви­чай­но доб­ра, бо, як я за­ува­жив, усі го­во­рючі лю­де добрі: от, прик­ла­дом, хоч би й я: на язик ле­пет­ли­вий, але ж я, гос­по­ди, який доб­рий! Ли­ха ніко­му зро­ду не за­подіяв. А що вже моя мо­ло­да крас­но­мов­на, то нап­ро­ди­во! Во­на не тільки од­но­го Ціце­ро­на, але й двох твоїх Ціце­ронів за­ло­мить і ки­не під лав­ку, бо й два Ціце­ро­ни не спро­мог­лись би її пе­ре­го­во­рить. Надз­ви­чай­ний дар мо­ви! Нав­ди­во­ви­жу гар­но го­во­ре! А що вже щи­ра на вда­чу та не по­тай­на, то й ска­за­ти не мож­на! В неї ду­ша й усі дум­ки звер­ху: я їх ба­чу, як скал­ки оли­ви на воді. Капіта­лу ве­ли­ко­го в її батька кат­ма, як не­ма їх сли­ве в усіх сього­час­них дідичів. Грішми йо­го я не пок­реп­люсь. Але ж за­те я прис­таю до йо­го в прий­ми. Не­за­ба­ром я бу­ду справ­дешній дідич, та­кий, який був ко­лись наш дідусь, до­ки не про­гай­ну­вав маєтності. Так і вва­жай на ме­не, як на діди­ча, бо Дер­качівка маєтність не батько­ва, а ма­те­ри­на, а ма­те­риз­на пе­рей­де до­кон­че до двох до­чок, як пом­ре ста­ра. Є в ста­рої ще й старіший од неї брат сусід, за­мож­ний, але який­сь тро­хи ніби при­дур­ку­ва­тий, чи при­цу­цу­ва­тий, чи бо­жевільний, вже я га­разд не знаю, як йо­го наз­вать, бо за все своє жи­вот­тя сли­ве тільки й пик­лю­вав­ся тим, що на­сад­жу­вав пар­ки, не­на­че хотів обер­нуть суспіль усю маєтність в парк. Як дасть ду­ба цей ста­рий навіже­ний па­нич, то йо­го се­ло, ба­га­те на ро­дючі по­ля та пло­дючі сад­ки, так са­мо пе­рей­де в спад­щи­ну старій Гу­ко­вичці, а потім, як кгиг­не й ста­ра, дос­та­неться її на­щад­кам, цеб­то її двом доч­кам. При­бу­вай до­ко­неч­но за­рані! Поз­най­омиш­ся з моєю на­ре­че­ною й по­ба­чиш її сест­ру Ліду. Сест­ра її, надісь, підійде під твою впо­до­бу: це лю­ди­на над­то сього­час­на, навіть вче­на; в неї на думці все щось ду­же мод­не, надз­ви­чай­не. Во­на все но­ситься з ним, як ста­рець з пи­са­ною тор­бою. Ліда має на думці їхать в Фінляндію чи ку­дись далі, в Гол­ландію, щоб вив­читься якісь модні по­лот­на ви­роб­лять, чи плат­тя зо­лить та білить, та, без зоління в жлукті, су­хо­пер­ки прать - якось по-вче­но­му, чи якісь шко­ли в се­лах за­во­ди­ти, чи мас­ло зби­вать якось муд­ро, чи щось та­ке схо­же на це, чо­го, ма­буть, і сам не­чис­тий не роз­бе­ре, а я не при­га­даю й не втям­лю га­разд тієї сього­час­ної нісенітниці. Ліда ду­же гар­на з ли­ця. Тільки знай, що те­пер тобі за­ли­цяться до неї зась, бо во­на тобі ро­дич­ка…»