- На це я згод­жу­юсь. Про ме­не, не­хай ці їдуть. Най­му два му­жицькі кінські во­зи. Не­хай на­ван­та­жать цією жи­вою ван­та­гою во­зи хоч і з вер­хом, а звер­ху по­са­дов­лять то­го Куч­му та й при­ве­зуть. Це при­най­мні не­до­ро­го кош­ту­ва­ти­ме.

- Та годі тобі! Годі бур­чать! Он весілля вис­не над го­ло­вою, а він усе своєї співає! Нічо­го не вдієш! Як тре­ба, то тре­ба. І не спе­ре­чай­ся, і не зма­гай­ся, та ро­би мерщій діло! - крик­ну­ла Гу­ко­ви­че­ва на сво­го ста­ро­го.

- Ой гос­по­ди! Ко­ли б вже швид­ше гу­ло й про­гу­ло оце весілля! - обізва­лась Ліда з кут­ка. - Усі па­рять пар­ка, аж по­па­ру не знай­дуть. В ме­не вже в го­лові гу­де, так роз­тор­са­ла мені нер­ви оця ме­туш­ня та біга­ни­на.

- Та годі вже вам, годі! До­ки ви зма­га­ти­ме­тесь! Ко­ли б вже швид­ше од­буть оце весілля, або­що! - обізвавсь Андріян Кирилович, кот­ро­му вже ос­тобісіла та пе­ред­весільна тя­га­ни­на і той гам без­пе­рес­тан­ку і в по­ко­ях, і на дворі.

Перед зе­ле­ни­ми свят­ка­ми Ме­ла­ся при­вез­ла з Києва пиш­ний білий весільний убір. Батько та­ки му­сив по­зи­чить в бан­ку чи­ма­ло гро­шей. Розісла­ли біле­ти з зап­ро­си­на­ми на весілля. В неділю, за тиж­день пе­ред зе­ле­ни­ми свят­ка­ми, ще за­рані по­ча­ли з'їжджаться гості. Вранішнім поїздом при­бу­ла Таїса Андріївна й Лю­ба, і чи­ма­ло Ме­ла­си­них київських знай­омих. Елпіди­фор не приїхав. Він ще за два тижні пе­редніше дос­тав ор­ден Станісла­ва че­рез пле­че. Ця стрічка та звізда ма­ли ве­ли­ке зна­чен­ня для йо­го при гор­до­витій вдачі. Він так на­пин­дю­чивсь, що вва­жав за низьке спо­до­бить своїми одвіди­на­ми весілля яко­гось нікчем­но­го уря­дов­ця Ми­шу­ка.

Опівдні Ліда сиділа в залі край сто­ли­ка са­ме про­ти дзер­ка­ла, уб­ра­на в яс­ну гар­неньку сук­ню. На го­лові й на гру­дях в неї не­на­че цвіли дві чу­дові ро­жеві тро­ян­ди й до­да­ва­ли надз­ви­чай­но делікат­ний сутінок її гар­ненько­му лич­кові, її ма­то­вим що­кам. В залі вже зібрав­ся чи­ма­лий гур­ток приїжджих гос­тей-сусід. Ліда сиділа ко­ло сто­ли­ка ко­ло чор­ної арап­ки й ба­ла­ка­ла з Лю­бою, кот­ра сиділа на­суп­ро­ти неї під пальмо­ви­ми ла­па­ти­ми лист­ка­ми. Ліда зир­ка­ла в здо­ро­ве дзер­ка­ло й ог­ля­да­ла на­товп гос­тей, котрі во­ру­ши­лись по прос­торній світлиці й не­на­че то хо­ва­лись, то десь зни­ка­ли, то знов ви­ни­ка­ли пе­ред її очи­ма на про­зо­ро­му склі. Же­них ще не ви­хо­див з фліге­ля: він там одя­гавсь та че­пу­рив­ся.

Ліда не­на­ро­ком зир­ну­ла в дзер­ка­ло й там нес­подіва­но вгляділа, що в двері всту­пив ніби же­них і за­раз замішав­ся в на­товпі. Во­на по­ча­ла при­див­ляться пильніше й не мог­ла вга­дать, чи то Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич, чи хтось ду­же схо­жий на йо­го, але ба­га­то здо­ров­ший, по­казніший і кра­щий.

«Меласин же­них ніби… але не­на­че й ні… А мо­же, це Ми­хай­ло Ки­ри­ко­вич так пок­ра­щав і не­на­че побільшав та по­ви­щав… Я йо­го дов­го не ба­чи­ла. То був який­сь мир­ша­вий та су­хор­ля­вий, а те­пер став ба­га­то повніший на ви­ду, не­на­че ви­люднів… пев­но, од щас­тя та ко­хан­ня… Але ж ніби й він, ніби й не він… Ву­са здо­рові, русі, не­на­че шов­кові й про­ме­нясті, дос­то­ту як в Ми­шу­ка. І об­лич­чя та­ке са­ме, але ж як в йо­го що­ки по­повніша­ли; неп­риємні ви­лиці десь ніби по­хо­ва­лись. Ус­та повніші, пишніші… Зовсім став кра­сунь, та ще й який! Ди­во та й годі! Не­на­че він, не­на­че й не він. Що це за ди­во?»

Ліда вста­ла й вий­шла на се­ре­ди­ну світлиці. В на­товпі во­на га­разд до­ди­ви­лась, що гість був тільки ду­же схо­жий на Ми­шу­ка, але ба­га­то кра­щий і по­казніший за йо­го.

- Хто це та­кий увійшов в за­лу? - спи­та­ла Ліда в Лю­би.

- Це, пев­но, Ми­шуків брат, док­тор, - про­мо­ви­ла сти­ха Лю­ба, а Ме­ла­ся вбігла в світли­цю й по­ре­ко­мен­ду­ва­ла док­то­ра.

- Яків Ки­ри­ко­вич Ула­се­вич, мій бо­ярин! - ска­за­ла Ме­ла­ся до Ліди й Лю­би.

- Я чу­ла, що ви тут десь не­да­леч­ко од нас про­жи­ваєте, - про­мо­ви­ла Ліда.

- І ду­же не­да­ле­ко. В Дри­жи­полі слу­жу на земській службі за док­то­ра, - ска­зав Яків Ки­ри­ко­вич, по­да­ючи ру­ку Ліді й Любі.

- Так бли­зенько жи­ве­те, а нас, близьких сусід, якось і по­ми­ну­ли. А те­пер нас вже не по­ми­не­те. Я про­шу вас сьогодні тро­хи по­тур­бу­ва­тись й по­дер­жать над моєю го­ло­вою вінець до­ти, до­ки в вас ру­ки за­бо­лять і помліють, - ска­за­ла Ме­ла­ся.

- З ве­ли­кою приємністю ла­ден пос­лу­жить вам, хоч би в ме­не й ру­ки помліли, - про­мо­вив Яків Ки­ри­ко­вич.

- От нам і стільців не ста­ло! - ска­за­ла Ме­ла­ся, крут­нув­шись на місці й зир­нув­ши по світлиці.

Вона ніби опу­кою по­ко­ти­лась в двері до сто­ло­вої й в од­ну мить ви­пурх­ну­ла звідтіль, не­су­чи обіруч два віденські стільці. Шпур­нув­ши їх спох­ва­ту під са­му пальму, во­на поп­ро­ха­ла Яко­ва Ки­ри­ковича сісти по­руч з нею.

«Ну та й стри­бу­ха! Прав­да, що пруд­ка та жва­ва. Не хо­де, а ніби стри­бає, як со­ро­ка, або дрібо­тить дрібни­ми но­же­ня­та­ми, не­на­че посмітю­ха. І справді в неї є щось пта­ши­не в ході. Ця, здається, з тих, що б'ють ко­тю­чу й ле­тю­чу», - по­ду­мав Яків Ки­ри­ко­вич, пильно кмітя­чи за Ме­ла­сею.

- Сідаймо отут в тіні оцих «дре­вес», в затінку, в за­тиш­ку та в хо­лод­ку, щоб на нас і вітер не дмух­нув, і сон­це не шква­ри­ло, та й поз­най­оми­мось те­пе­реньки, ко­ли нам і досі не до­ве­лось поз­най­омиться, - ле­пе­та­ла ве­се­ла Ме­ла­ся та­ким різким го­лос­ком, то він пок­ри­вав ти­хий гомін од роз­мо­ви та ша­рудіння гос­тей по світлиці.

Мелася сіла під ши­ро­ким лис­тям пальми. Ліду обтіню­ва­ло й лис­тя пальми, і чор­на арап­ка своїми підня­ти­ми вго­ру ру­ка­ми та скля­ною банькою лам­пи. Ку­то­чок був і справді за­хис­ний, по­етич­ний, був ос­то­ронь од на­тов­пу наїжджа­ючих гос­тей, котрі все пот­ро­ху спов­ня­ли прос­тор­ну світли­цю.

- Вже що-що, а сон­це до нас, пев­но, не дос­тяг­не своїм промінням у цьому за­хисті, - про­мо­вив Яків Ки­ри­ко­вич.

«Який гар­ний, який приємний оцей Яків Ки­ри­ко­вич. Які чу­дові карі очії і ро­зумні, і не­на­че за­дум­ливі, трош­ки навіть смутні», - по­ду­ма­ла Ліда, зир­нув­ши прос­то в вічі гос­теві.

- Я чу­ла од ва­шо­го бра­та, що в вас ду­же ба­га­то ро­бо­ти на службі. Нев­же в земських док­торів на се­лах і справді так ба­гацько ро­бо­ти? Ви ж не пов­сяк­час та­ки їзди­те по се­лах до сла­бих? - спи­та­ла Лю­ба з за­ку­точ­ка й по­ча­ла своїм зви­чаєм ніби кліпать віка­ми та кру­тить очи­ма, що во­на ро­би­ла пе­ред кож­ним гар­ним па­ни­чем, кот­рий чимсь був їй спо­доб­ний.

- Я, бач­те, не за­ми­ка­юсь в свою спеціальність, як час­то роб­лять док­торі; люб­лю чи­тать і од ціка­вості, і для роз­вит­ку сво­го світог­ля­ду. Та, ска­за­ти по правді, в ме­не на місці не ду­же ба­га­то ро­бо­ти. Але ми по­винні об'їжджать свою част­ку в око­лиці, де тільки вклю­неться якась по­шес­на хво­ро­ба. А в нас на се­лах де во­на пак не за­во­диться! З ци­ми об'їзда­ми бу­ває ба­га­то га­ян­ня й за­бар­ки. А пик­лю­ваться цим ділом до­кон­че тре­ба не тільки для служ­би. «Взяв­ся за гуж, то не ка­жи, що не дуж». В ме­не інко­ли бу­ває та­ко­го ба­га­то діла, що по­поїсти всмак ніко­ли: ча­сом бу­ває «за од­ним присідом - ве­че­ря з обідом», - ска­зав Яків Ки­ри­ко­вич. - А скільки тих хво­рих по се­лах! скільки тих страж­де­ників отам по ха­тах! Ки­даєшся на всі бо­ки й нічо­го сам не вдієш. Ча­сом сер­це роз­ри­вається в са­мо­го од жа­лю. Але сам ба­чиш, що не мож­на усім до­по­мог­ти, бо не стає й ча­су.

В Ліди очі од­ра­зу ста­ли смутні. Лю­ба скри­ви­лась і тро­хи не зап­ла­ка­ла, бо бу­ла ду­же доб­ра. Одній Ме­ласі бу­ло бай­ду­же про тих страж­де­ників. Че­рез її бай­дужні очі прог­ля­да­ла черст­ву­ва­та ду­ша. Яків Ки­ри­ко­вич оповідав про уся­кові ви­пад­ки з не­ду­жи­ми людьми по се­лах. Ліда слу­ха­ла й нес­подіва­но аж крик­ну­ла:

- Я лад­на стать вам до по­мочі хоч і за­раз! Піду в фер­шал­ки, аби тільки чимсь до­по­мог­ти тим без­та­лан­ним!

- Я не пішла б в фер­шал­ки. Не до впо­до­би мені та­ка служ­ба. Я бо­юся сла­бих, - обізва­лась Ме­ла­ся. - От на­ша Ліда, як ба­чи­те, ен­тузіастка, і во­на «до цього тор­гу - й пішки», як при­ка­зу­ють.