В са­ду, в густій тіні, він за­ду­мав­ся і знов спус­тив очі до­до­лу, вту­пив в зе­ле­ну тра­ву. І зно­ву в йо­го очах блис­ну­ли ог­няс­тою блис­кав­кою двоє чор­них очей, блис­ну­ли ніби два раз­ки біло­го блис­ку­чо­го на­мис­та.

«Ой очі, очі! не бу­ду я те­пер че­рез вас спа­ти ні вдень, ні вночі», - по­ду­мав Ро­ман, пе­ре­хо­дя­чи че­рез виш­не­вий са­док.

Мати вий­шла з ха­ти, сто­яла на по­розі і зир­ну­ла на подвір'я. Овеч­ки й яг­ня­та ни­ка­ли по дворі. Во­на шу­ка­ла очи­ма Ро­ма­на, а йо­го нігде не бу­ло вид­ко.

- Що це ста­ло­ся з Ро­ма­ном? Десь дляється, а ове­чок не заг­нав. Він же та­кий ха­зяй­но­ви­тий, ро­бить діло без за­га­ду. А це… Де це він? Що це з ним сьогодні ста­ло­ся?.. Ро­ма­не! піди та по­за­га­няй овеч­ки, бо Насті ніко­ли: не­ма во­ди в діжці. Во­на побіжить до кри­ниці по во­ду, - ска­за­ла ма­ти, вглядівші си­на в сад­ку.

Роман по­чув ма­те­рин го­лос і опам'ятав­ся. Він зне­хо­тя поп­лен­тав­ся в двір і по­чав за­га­ня­ти в хлів овеч­ки, котрі роз­си­па­лись по дворі і ха­па­ли зе­ле­ний шпо­риш попід ти­ном. Але не овеч­ки бу­ли йо­му в думці. Він їх за­га­няв в хлів, од­лу­чав яг­ня­та од ове­чок, а йо­го очі побігли слідком за Нас­тею, тією сте­жеч­кою, що ви­лась че­рез го­род до кри­ниці. Він знав, що Со­ломія знов прий­де по во­ду до кри­ниці, і йо­го ніби якась си­ла тяг­ла до кри­ниці, між вер­би, щоб гля­ну­ти на ті пе­кучі очі, щоб по­чу­ти той гуч­ний го­лос.

«Ой, піду я знов під вер­би! Хоч іще раз гля­ну на ті очі, на ті бро­ви! Во­на знов прибіжить по во­ду. Ди­во, та й годі! І смуг­ля­ва з ли­ця, і не­на­че й не ду­же гар­на, а її очі не­на­че пе­чуть ме­не в са­ме сер­це!» - ду­мав Ро­ман, за­га­ня­ючи вівці та яг­ня­та.

І він знов ти­хенькою хо­дою пішов че­рез са­док та че­рез ого­род, став під вер­ба­ми і гля­нув на кри­ни­цю. Над­ворі вже смер­ка­лось.

Криниця бу­ла вкри­та гус­тою тінню. Скрізь бу­ло ти­хо. Ні од­на ду­ша вже не при­хо­ди­ла по во­ду до кри­ниці, і кри­ни­ця ніби од­по­чи­ва­ла од ро­бо­ти, затіне­на гус­ти­ми на­вис­ли­ми гілка­ми ста­рих верб. Ро­ман дов­го сто­яв, спер­шись на тин, і ду­му ду­мав, де б то по­ба­чи­тись із Со­ломією та по­ба­ла­ка­ти з нею на са­моті. Хо­ди­ти на ули­цю він не лю­бив, а ко­ли й хо­див, то гу­ляв не­дов­го. Спокійний та ти­хий на вда­чу, він не лю­бив гур­ту, не лю­бив кри­ку, шу­му та співів па­ру­боцьких та дівча­чих.

«Я люб­лю її… Де б мені з нею по­ба­чи­тись, стріну­тись? Завт­ра я, мо­же, по­ба­чу її в церкві… Не піду співа­ти на хо­ри, ста­ну у пра­во­му прит­ворі на схо­дах, ко­ло две­рей. Звідтіль я та­ки десь по­ба­чу її. Ко­ли б хоч на­ди­ви­ти­ся зда­ле­ки на ті оче­ня­та!» - ду­мав Ро­ман, вер­та­ючись до ха­ти че­рез ого­род.

- Романе! Ро­ма­не! а де ти? Йди вже ве­че­ря­ти, бо ма­ти сер­дяться, що ти десь зад­ляв­ся та за­га­яв­ся і не йдеш в ха­ту, - по­чув Ро­ман сест­рин го­лос.

Він по­хап­цем пішов у ха­ту, сів за стіл ве­че­ря­ти. Але й ве­че­ря чо­гось зда­ва­лась йо­му нес­мач­на. Со­ломія не ви­хо­ди­ла в йо­го з дум­ки, не­на­че отут в хаті вертілась-кру­ти­лась пе­ред йо­го очи­ма.

Вставши ра­ненько, Ро­ман приб­рав­ся в ви­ши­ва­ну со­роч­ку, в но­вий су­кон­ний синій жу­пан, підпе­ре­зав­ся чер­во­ним по­ясом, за­че­сав­ся, при­че­пу­рив­ся і пішов до церк­ви. Він став ко­ло пра­во­го прит­во­ра на східцях, звідкіль вид­но бу­ло усіх лю­дей, котрі вхо­ди­ли че­рез бра­му в цвин­тар. Ба­га­то при­хо­ди­ло дівчат, але між ни­ми Со­ломії не бу­ло.

Роман пос­то­яв на схо­дах, а далі не втерпів і пішов кру­гом церк­ви, обійшов церк­ву і ки­нув очи­ма на ве­ли­ке стов­пи­ще дівчат, котрі сто­яли ко­ло дзвіниці, а де­котрі сиділи на траві попід виш­ня­ми. Церк­ва в селі Те­реш­ках бу­ла ста­ро­дав­ня й ма­ла. Лю­де не поміща­лись в церкві, і усі дівча­та й мо­лоді мо­ло­диці сто­яли над­ворі, ко­ло две­рей ба­бин­ця та ко­ло дзвіниці, або сіда­ли попід ли­па­ми, яб­лу­ня­ми та виш­ня­ми і ба­ла­ка­ли собі сти­ха, як на улиці.

Роман по­ма­леньку прой­шов кру­гом ба­бин­ця, гля­нув на ряд­ки дівчат, оки­нув усіх оком і вглядів Со­ломію. Во­на сто­яла ря­дом з йо­го сест­рою Нас­тею та з Ма­ру­сею. Co­ломія уб­ра­лась, як до вінця, в синій су­кон­ний жу­пан, підпе­ре­за­лась ши­ро­ким чер­во­ним по­ясом, уб­ра­лась в квітки та в усі стрічки, наділа на­мис­то з ду­ка­ча­ми та хрес­та­ми. На га­ря­чо­му сонці во­на вся аж ся­ла. Ро­ман на хви­лин­ку спи­нив­ся і оки­нув її очи­ма. Ще ніко­ли не зда­ва­лась во­на йо­му та­кою гар­ною. Йо­му хотілось сто­яти і ди­ви­тись на неї, ди­ви­тись без­пе­рес­тан­ку. Але сто­яти дов­го пе­ред стов­пи­щем дівчат бу­ло ніяко­во. Він вер­нув­ся і знов став на схо­дах.

Ще не встиг­ли в церкві поб­ла­гос­ло­ви­ти лю­дей, а дівча­та по­си­па­лись од­на за дру­гою ря­доч­ком з цвин­та­ря. Во­ни на од­ну мить спи­ни­лись про­ти две­рей прит­во­ру, на ході по­вер­та­лись до две­рей, хрес­ти­лись, кла­ня­лись і бігли до бра­ми. Ро­ман ог­ля­дав кож­ну дівчи­ну.

Швидко потім дівча­та по­ча­ли бігти гур­том, як овеч­ки з че­ре­ди, не­на­че втіка­ли з цвин­та­ря. Ро­ман вглядів між ни­ми Со­ломію. Во­на йшла швид­ко, не­на­че бігла, на од­ну мить спи­ни­лась про­ти две­рей, пе­рех­рес­ти­лась, пок­ло­ни­лась і підве­ла очі. Очі впа­ли на Ро­ма­на. Ро­ман сти­ха осміхнув­ся. В Со­ломії очі ста­ли ве­селі. Во­на побігла до бра­ми, уб­ра­на в квітки, в стрічки, підпе­ре­за­на ши­ро­ким чер­во­ним шерс­тя­ним по­ясом з дов­ги­ми кінця­ми.

Роман вглядів, як май­нув в брамі її чер­во­ний по­яс, вглядів, як во­на обер­ну­лась на­зад на самій брамі і знов блис­ну­ла до йо­го очи­ма, крут­ну­лась, побігла з при­гор­ка і ніби схо­ва­лась в на­товпі дівчат.

Роман пішов навз­догінці за нею, щоб на­ди­ви­тись на неї хоч зда­ле­ки. Але дівча­та йшли так швид­ко, не­на­че їх хтось підга­няв зза­ду. Ро­ман зістав­ся да­ле­ко по­за­ду і тільки слідку­вав очи­ма за ши­ро­ким чер­во­ним по­ясом та ніби ло­вив очи­ма кінці чер­во­них стрічок на Со­ломіїних пле­чах.

«Ой, пруд­ка ж та швид­ка, як во­да на бист­рині! Чи впіймаю те­бе, пруд­ка дівчи­но, чи, мо­же, вте­чеш од ме­не, як бист­ра во­да вес­ною в по­то­ку, що до­га­няєш очи­ма та й очи­ма не до­же­неш», - ду­мав Ро­ман, вер­та­ючись до­до­му.

Поки ста­ра ма­ти доп­лен­та­лась до­до­му, про­вор­на Нас­тя вже роз­дяг­ла­ся, поздійма­ла з го­ло­ви стрічки та квітки і схо­ва­ла в скри­ню. Прий­шов і Ро­ман. Ма­ти за­га­да­ла дочці по­да­ва­ти обід.

- Ну та й Со­ломія ле­пет­ли­ва бу­ла сьогодні в церкві! - обізва­лась Нас­тя, по­ра­ючись ко­ло печі. - Ста­ла ко­ло ме­не та цілісіньку служ­бу го­во­ри­ла до ме­не. Ій-бо­гу, не да­ла мені й мо­ли­тись! Я на­си­лу двічі-тричі встиг­ла пе­рех­рес­ти­тись. Та все ог­ля­дається, та кру­титься, та по­вер­тається то сю­ди, то ту­ди: ніяк не встоїть на од­но­му місці.

- Ото гар­но! А ти б, доч­ко, ос­ту­пи­лась од неї та ста­ла деінде. Де ж та­ки ба­ла­ка­ти, ко­ли служ­ба бо­жа йде, - нав­ча­ла ста­ра Зінька.

- Цікаво зна­ти, про що ж то го­во­ри­ла тобі Со­ломія, - обізвав­ся Ро­ман, кра­ючи хліб та скла­да­ючи скиб­ки на од­ну ку­пу се­ред сто­ла.

- Та все ж про те­бе! Чо­гось ти не­на­че на­вис сьогодні їй на язик, - ска­за­ла Нас­тя, - все роз­пи­тує та й роз­пи­тує про те­бе. Не да­ла мені й бо­гу по­мо­ли­тись га­разд.

- Що ж во­на го­во­ри­ла про ме­не? - спи­тав Ро­ман.

- Та все ж роз­пи­ту­ва­ла, де ти гу­ляєш в неділю… - по­ча­ла Нас­тя та й не до­ка­за­ла. Во­на гля­ну­ла ско­са на матір і за­мовк­ла. Оче­ви­дяч­ки, їй ніяко­во бу­ло го­во­ри­ти про ту роз­мо­ву з Со­ломією при ма­тері.

Мати зир­ну­ла очи­ма на Ро­ма­на. В Ро­ма­на очі аж світи­лись од ве­се­лості.

«Чепляється до мо­го Ро­ма­на…» - по­ду­ма­ла Зінька, сіда­ючи за стіл, але про Со­ломію й сло­ва не про­мо­ви­ла.

Ще ніко­ли Ро­ман не був та­кий ве­се­лий, як то­го дня за обідом. Він все го­во­рив та сміявся з дівчат, що во­ни, не дос­то­яв­ши до кінця служ­би, бігли з цвин­та­ря, не­на­че овеч­ки біжать вве­чері з че­ре­ди. Ма­ти слу­ха­ла й сміялась та ми­лу­ва­лась си­ном. Во­на ні од­но­го си­на не лю­би­ла так, як лю­би­ла Ро­ма­на. Він був ти­хий та слух­ня­ний ще змал­ку, слу­хав ма­тері й те­пер. Ста­ра Зінька бу­ла ду­же бо­гомільна, що­неділі хо­ди­ла до церк­ви та мо­ли­лась бо­гу: і Ро­ман вдав­ся в матір, був ду­же бо­гомільний. Ро­ман лю­бив мо­ли­тись бо­гу, лю­бив чи­та­ти книж­ки, а най­більше цер­ковні, хоч їх ма­ло й ро­зумів. У неділю він сідав по обіді за стіл, роз­гор­тав кни­жеч­ки «житій свя­тих», котрі діста­вав в цер­ковній школі, і чи­тав їх го­лос­но. Ста­ра Зінька слу­ха­ла, але нічо­го не ро­зуміла з ве­ли­ко­руської та цер­ков­ної мо­ви, кот­ри­ми бу­ли на­пи­сані ті житія. Син тов­ма­чив старій ма­тері, оповіда­ючи на­пи­са­не в тих книж­ках своєю ук­раїнською мо­вою, і тільки ці йо­го оповідан­ня й ро­зуміла доб­ре ста­ра Зінька.