Соломія засміялась од тих слів, як ча­сом сміються лю­де од ве­ли­ко­го щас­тя. Во­на од­хи­ли­ла го­ло­ву на­зад. Чорні бро­ви за­лисніли про­ти яс­но­го ро­же­во­го не­ба. Ро­ман прос­тяг ру­ки че­рез тин, вхо­пив Со­ломію за шию і при­гор­нув її го­ло­ву до своєї що­ки. За­пах­ла прим'ята м'ята та гвоз­ди­ки. Со­ломіїне га­ря­че ли­це аж пашіло. Ро­ман по­чув, що на йо­го ли­це не­на­че повіяло ог­нем. Він об­няв Со­ломію і тричі поцілу­вав. Со­ломія вип­ру­ча­лась і од­хи­ли­лась од ти­ну.

- Впекла ти ме­не своїми га­ря­чи­ми ус­та­ми, дівчи­но чор­ноб­ри­ва: без те­бе я не мо­жу жи­ти, без те­бе мені й сон­це не світи­ти­ме, без те­бе мені й вік бу­де не­ми­лий. Прис­ту­пи-бо ближ­че до ме­не! Чо­го ти од­хи­ляєшся?

Соломія одс­ко­чи­ла од ти­ну. Ро­ман не втерпів; йо­го ніби якась си­ла по­тяг­ла до Со­ломії. Він вхо­пив­ся ру­ка­ми за кілки і пе­рес­ко­чив че­рез тин. Тин хрус­нув, два со­няш­ни­ки зла­ма­лись і пе­рег­ну­лись до землі своїми важ­ки­ми го­ло­ва­ми. Ро­ман прис­ту­пив до Со­ломії і взяв її за стан. І дов­го во­ни сто­яли вдвох і не чу­ли, як дівча­та співа­ли пісень. Ро­ман за­був­ся, що прий­шов на ули­цю на ча­со­чок, щоб тільки по­чу­ти Со­ломіїн го­лос та регіт.

- Твій го­лос, твій сміх я слу­хав би цілий вік. та й то, здається, не нас­лу­хав­ся б, - ска­зав Ро­ман.

- Коли ж твоя ма­ти не до­пус­тить те­бе до то­го, щоб ти слу­хав мій го­лос цілий вік, - смут­но обізва­лась Со­ломія.

- Моя ма­ти ду­же ро­зум­на лю­ди­на і не вчи­нить нічо­го та­ко­го, що бу­ло б не до ла­ду. Ти, Со­ломіє, не знаєш моєї ма­тері.

- Може, й не знаю, але моя ма­ти знає… Я де­що чу­ла з її роз­мо­ви, - обізва­лась Со­ломія, потім за­мовк­ла й за­ду­ма­лась.

- Романе! а чо­го ти так дов­го за­ба­ла­кав­ся з Co­ломією? - гук­нув з гур­ту Де­нис Од­но­су­мен­ко. - Ма­буть, вже час до­до­му. Я вже вер­та­юсь. Ходім ра­зом.

- Як ходім, то й ходім, бо вже пізня до­ба, - обізвав­ся Ро­ман. - Про­щай, Со­ломіє!

- Прощай, Ро­ма­не! А чи бу­деш те­пер частіше ви­хо­ди­ти до нас гу­ля­ти на ули­цю?

- Хоч і що­ве­чо­ра, аби тільки ти ви­хо­ди­ла. А ко­ли ти не вий­деш, то для ме­не й зорі не світи­ти­муть. Про­щай, Со­ломіє! Доб­раніч тобі!

Роман пішов з Де­ни­сом че­рез вигін. Чор­на ніч вже вкри­ла зем­лю. Вигін чорнів, не­на­че по­ора­не по­ле, а не­бо на за­ході ще тро­хи жевріло і про­лис­ку­ва­лось наскрізь, не­на­че за се­лом за го­ра­ми десь дотліва­ла по­же­жа.

Денис уже був не­мо­ло­дий па­ру­бок, та­кий, як Ро­ман. Він од­бу­вав військо­ву по­винність, і йо­го пус­ти­ли на строк до­до­му. Він вчив­ся в школі ра­зом з Ро­ма­ном і при­яте­лю­вав з ним ще змал­ку, хоч на вда­чу був зовсім не схо­жий на Ро­ма­на. Де­нис був жва­вий, про­вор­ний; па­ру­бок з йо­го вий­шов кру­тий на вда­чу, за­пек­лий, не­покірли­вий і нес­лух­ня­ний. Він не міг ні в ко­го ви­бу­ти й півро­ку на службі, бо не лю­бив по­ко­ря­тись; навіть не все слу­хав сво­го батька, а про матір і ву­хом не вів. Де­нис час­то сміявся з Ро­ма­на, що він слу­хає ма­тері, усе хо­дить до церк­ви, співає й чи­тає на кри­ласі, не їсть ско­ром­но­го в піст. Ще як во­ни обид­ва вчи­лись в цер­ковній школі, ба­тюш­ка да­вав їм чи­та­ти єван­гелію та усякі цер­ковні книж­ки і потім велів роз­ка­зу­ва­ти про те, що во­ни про­чи­та­ли. Ро­ман зра­зу прис­тав ду­шею до тих кни­жок, лю­бив їх чи­та­ти і док­лад­но роз­ка­зу­вав потім у школі те, про що чи­тав.

Денис брав книж­ки од ба­тюш­ки, з не­охо­тою чи­тав п’яте че­рез де­ся­те і не міг з тям­ком роз­ка­за­ти те, що зав­да­вав йо­му ба­тюш­ка. До тих кни­жок не ле­жа­ло в Де­ни­са сер­це. Ба­тюш­ка розгнівав­ся на Де­ни­са і пе­рес­тав йо­му да­ва­ти книж­ки.

- А що, Ро­ма­не? на­вис­ла тобі на очі Со­ломія… Во­се­ни бу­деш ме­не в бо­яри про­си­ти, - ска­зав Де­нис.

- Може, й справді во­се­ни бу­ду про­си­ти. Час би вже й мені оже­ни­тись. Вже дов­го я од­тя­гав­ся; вже й ма­ти чеп­ляється. щоб я оже­нив­ся, але якось мені ні од­на дівчи­на ще й досі не впа­ла в очі. А ця про­вор­на Со­ломія аж го­ло­ву мені за­мо­ро­чи­ла.

- І ти ду­маєш справ­ля­ти та­ке бун­дюч­не весілля, на кот­ро­му гу­ля­ють та п'ють три або й чо­ти­ри дні? - спи­тав Де­нис.

- А хто йо­го там ду­має! Як­би на ме­не, я б йо­го справ­ляв тільки один день - в неділю. Як пос­ва­таю Со­ломію, то так і ска­жу Со­ломіїно­му батькові, щоб гра­ли весілля тільки один день - в неділю, - ска­зав Ро­ман.

- Авжеж так! А то п'ють в неділю, п'ють в по­неділок, в вівто­рок…

- Та ще ча­сом і в се­ре­ду і в чет­вер. Та ви­ду­ма­ли якусь да­ро­виз­ну: на­да­ру­ють дві кур­ки та гус­ку, а вип'ють шість або вісім відер горілки, - обізвав­ся Ро­ман.

- Та виїдять діжку ка­пус­ти та діжку со­ло­них огірків, бо їм на похмілля хо­четься кис­ло­го, - ска­зав Де­нис.

- Та з'їдять хліба мішків зо три, та проп'ють кар­бо­ванців трид­цять або й со­рок. В ме­не на весіллі нічо­го цього не бу­де. В по­неділок скри­ють мо­ло­ду, вип'ють по чарці та й до­до­му! - ска­зав Ро­ман.

- От так са­мо і я зроб­лю, як бу­ду же­ни­тись, - ска­зав Де­нис, про­ща­ючись з Ро­ма­ном ко­ло йо­го дво­ру.

Роман пішов у клу­ню спа­ти, ліг на зас­то­рон­ку і дов­го не міг зас­ну­ти. В йо­го ву­хах лу­на­ли дівчачі співи; він не­на­че чув го­лос та сміх мо­ло­денької Со­ломії. Кру­гом йо­го ніби роз­ли­ва­лись па­хощі м'яти та пов­них гвоз­диків, не­на­че Со­ломія сто­яла десь тут не­да­леч­ко, заквітча­на ру­тою, м'ятою та гвоз­ди­ка­ми.

«Завтра ска­жу ма­тері, що ду­маю за­си­ла­ти ста­ростів до Со­ломії. Не знаю, що то ска­же ста­рий Филін Чечіт. Але він при­яте­лює з матір'ю… Як зійдуться, то все ба­ла­ка­ють про свя­те та бо­же, та про не­чис­ту си­лу, та про відьом. А ма­ти цю роз­мо­ву ду­же лю­бить».

З та­ки­ми дум­ка­ми Ро­ман зас­нув міцним сном. І все йо­му сни­лось, не­на­че він стоїть по­руч з Со­ломією, не­на­че од неї па­хо­тить м'ятою та чор­ноб­рив­ця­ми та роз­ля­гається гуч­ний її го­ло­со­чок.

Од то­го ча­су не­на­че якась си­ла тяг­ла Ро­ма­на на ули­цю до дівчат. Як тільки бу­ло він за­чує з сво­го сад­ка Со­ломіїн го­лос, то так і прос­тує че­рез сад­ки та го­ро­ди на той го­ло­сок. Ро­ман став пізно вер­та­тись до­до­му, вранці все за­си­пав, все спізню­вав­ся до ро­бо­ти на по­ле, а вве­чері, вер­нув­шись з по­ля, ро­бив діло для­во, зне­хо­тя. Ста­ра ма­ти приміти­ла це і до­га­да­лась, що він хо­дить на ули­цю та гу­ляє до пізньої ночі.

«Що це ста­ло­ся з моїм Ро­ма­ном? - ду­ма­ла Зінька, по­ра­ючись в хаті. - Був ха­зяй­но­ви­тий хло­пець, сам ки­дав­ся до ро­бо­ти без за­га­ду, а те­пе­реч­ки все чо­гось ніби опи­нається, все чо­гось од­ни­кує од діла, а вранці за­си­пає. Пев­но, якась дівчи­на на­вис­ла йо­му на очі. Але яка? Яку ж то невістку при­ве­де він мені в ха­ту?»

Стара Зінька та­ки ви­пи­та­ла в доч­ки й довіда­лась, що Ро­ман хо­дить до Со­ломії Че­чотівни. Во­на аж вжах­ну­лась.

Після жнив якось од­но­го дня, во­на по­ча­ла прис­та­ва­ти до си­на.

- А що, Ро­ма­не! вже дав­ненько я хотіла те­бе оже­ни­ти, а ти все стя­гаєшся та опи­наєшся. Я вже ста­ра ста­ла: не зду­жаю ро­би­ти. Тре­ба мені по­мочі. Мо­же б, ти цієї осені оже­нив­ся, бо й ти вже підтоп­тав­ся в па­руб­ках. Для всього є свій час, а твій час швид­ко ми­не, бо й ти вже не­мо­ло­дий! І я ста­ра ста­ла, мо­же, й не­за­ба­ром пом­ру, то й не до­ве­деться мені по­ба­чи­ти твоєї жінки.

Роман мов­чав, вту­пив­ши очі в зем­лю. Він був тро­хи со­ром­ли­вий, і йо­му ста­ло ніяко­во.

- Думай, си­ну, ду­май те­пер, по­ки твоя голівонька не си­ва, по­ки час твій не ми­нув, - обізва­лась пе­ре­го­дя Зінька.

- Я вже, ма­мо, на­ду­мав­ся.

- А до ко­го ж ти ду­маєш ста­ростів за­си­ла­ти? - спи­та­ла Зінька, і в неї очі ста­ли цікаві.

- До Че­чо­то­вої Со­ломії.

- До Со­ломії? - аж крик­ну­ла ма­ти.

- Та до Со­ломії ж! - ска­зав син, не див­ля­чись ма­тері в вічі.