- Як же старі ста­ють до вас? - спи­тав Мав­родін.

- Старий Нав­роцький лю­ди­на прос­та, чес­на, він од­ра­зу по­лю­бив ме­не, а ма­чу­ха й досі ско­са пог­ля­дає на ме­не, - ска­зав Ко­маш­ко і вти­рив очі в чер­во­не яс­не не­бо, не­на­че в йо­му шу­кав собі по­ра­ди.

В той час з'яви­лась на бульварі Са­ня Нав­роцька. З нею ря­дом йшла На­деж­да Му­раш­ко­ва. Ко­маш­ко вглядів паннів, схо­пив­ся й побіг до їх на­зустріч; слідком за ним пішов Мав­родін. Привітав­шись до паннів, во­ни поп­ро­си­ли їх сісти за стіл. Са­ня сту­пи­ла на доріжку між дво­ма ряд­ка­ми стільців та столів, потім ніби пурх­ну­ла по доріжці жва­во й про­вор­но і ніби впа­ла на стілець. За нею, не­на­че навз­догінці, по­ва­гом йшла Му­раш­ко­ва; во­на сіла ко­ло сто­ла по­руч з Са­нею.

Комашко по­ве­селішав. Очі в йо­го засвіти­лись. По йо­го нер­вах, ос­лаб­ле­них од морсько­го ку­пан­ня, ніби вда­ри­ла жи­ва елект­рич­на течія. Мав­родін мит­тю побіг до ко­фей­ні і звелів по­да­ти пан­нам чаю.

- Ой Вікто­ре Ти­то­ви­чу, чи не­ма в вас ча­сом оку­лярів? - спи­та­ла ве­се­ло Са­ня.

- Нащо це вам оку­ля­ри - спи­тав Ко­маш­ко. - В Ки­ши­неві ви їх ніко­ли не чіпля­ли на ніс; хіба оце за тиж­день старі ста­ли?

- Оце пе­рей­шла бульвар, та як гля­ну­ла на убо­ри одеських дам, то тро­хи не осліпла! - ска­за­ла Са­ня. - Ря­бо, чер­во­но, зе­ле­но, жов­то, синьо й уся­ко­во. Йде про­ти нас здо­ро­ва, ог­ряд­на куп­чи­ха єврей­ка. По­пи­са­на й по­мальова­на, не­на­че індійський ідол. Я на її пос­таті налічи­ла вісім кольорів! По­ду­май­те собі: сук­ня яс­но-чер­во­на, на­кид­ка тем­но-зе­ле­на, на шиї ра­зок товс­тих круг­лих ко­ралів і зо­ло­тий здо­ро­вий ме­дальйон на товс­то­му зо­ло­то­му лан­цюж­ку, ще й звер­ху ро­же­ва стрічка з дов­ги­ми кінця­ми до по­яса; на гру­дях си­ня стьожка: че­рез усі гру­ди до по­яса теліпається зо­ло­тий лан­цю­жок, а се­ред гру­дей звер­ху на ґудзи­ку во­на при­че­пи­ла зо­ло­тий го­дин­ник, не­на­че ор­ден яко­гось індусько­го ле­ва або тиг­ра. На го­лові чор­ний па­рик з на­чо­са­ми, а на па­ри­ку ко­пи­ця жов­тих та чер­во­них рож, а звер­ху стри­мить чор­не пе­ро. При­киньте до то­го білі че­ре­ви­ки з срібни­ми застібка­ми - і вий­де аме­ри­канський па­ра­до­вий індієць! Ну і впо­до­ба в уб­ранні в ту­тешніх дам! не­на­че в Конс­тан­ти­но­полі, або­що.

- Мішанина східних та й євро­пей­ських рас - міша­ни­на й євро­пей­сько­го з ту­рецьким, - ска­зав Ко­маш­ко.

- Та які ба­гаті, не­еко­номічні убо­ри! - обізва­лась Му­раш­ко­ва. - Ку­пецький Одес не знає еко­номії.

- Отам-то ма­буть прин­ципів під тим па­ри­ком та стра­усо­ви­ми пе­ра­ми! - ска­зав Ко­маш­ко.

- О, пев­но, ба­га­то: прин­цип ку­ку­руд­зи, прин­цип пшо­на, прин­цип греч­ки, прин­цип по­ло­ви - і па­ну­ючий прин­цип уб­ран­ня біблійної Савської ца­риці, - ска­за­ла Са­ня. - Це один прин­цип, що од часів Со­ло­мо­на та Савської ца­риці, надісь, тільки й дійшов до на­ших часів незмінно.

- Ви та­ка пал­ка обо­рон­ни­ця жіно­чо­го пи­тан­ня й на­па­даєтесь на дам, - ска­зав Ко­маш­ко.

- В чо­му, в чо­му я обо­рон­ни­ця жіно­чо­го пи­тан­ня, тільки не в цьому; це зос­тав­ляю будлі-ко­му іншо­му. Я в своєму сіро­му добрі вибігла на гу­лян­ку між їх, не­на­че сірий вовк з лісу, бо ка­жуть же: «Що сіро, то й вовк», - ска­за­ла Са­ня й ве­се­ло за­ре­го­та­лась.

- Добре ви об­пи­суєте, їй-бо­гу, доб­ре! - ска­зав Мав­родін.

- Пишуть же па­ризькі га­зе­ти за дамські убо­ри на ве­ли­ких арис­ток­ра­тич­них ба­лах, - ска­за­ла Са­ня. - Як­би в нас був та­кий зви­чай, то одеські га­зе­ти ма­ли б ба­га­тю­щий ма­теріал. Чи не скопіював ча­сом Фло­бер в своїй «Спо­кусі св. Ан­тонія» з одеських дам Савської ца­риці, що з'яви­лась в мріях свя­то­му Ан­тонієві в Фівандських пу­щах?

- А в нас в Одесі є та­ки чи­ма­ло Савських ца­риць, - обізвав­ся Мав­родін. - Он, гляньте, йде їх ціла мет­ка, а он­деч­ки за сто­лом си­дять аж чо­ти­ри!

Саня за­мовк­ла й тро­хи змор­щи­ла бро­ви; во­на не мог­ла знес­ти, ко­ли який-не­будь па­нич го­во­рив щось не­до­лад­не за жен­щин, або сміявся, або навіть кри­ти­ку­вав їх.

- Треба б на­мо­ви­ти Се­лаб­ро­са; от на­ма­лю­вав би їх в будлі-які га­зе­ти! - ска­зав Ко­маш­ко, - Ця ро­бо­та як­раз ли­чи­ла б йо­му.

Мурашкова ки­ну­ла на йо­го очи­ма й по­чу­ти­ла, ніби він пус­тив на неї гост­ру стрілку і та стрілка влу­чи­ла її десь в са­ме сер­це; во­на по­чу­ва­ла, що в неї в гру­дях десь за­щеміло гост­ро й бо­ля­че. В неї очі ста­ли сер­диті, бро­ви на­су­пи­лись.

- Ти, Са­ню, й са­ма об­пи­са­ла б незгірше Се­лаб­ро­са, - обізва­лась Му­раш­ко­ва.

- Якби я по­ча­ла пи­са­ти, то пи­са­ла б не в од­ної чор­нильниці, - ска­за­ла Са­ня.

- Одної чор­нильниці бу­ло б вам ма­ло? -спи­тав Kо­маш­ко.

- Щоб об­пи­са­ти цей убір з ма­ленькою, бач­те, ілюст­рацією, я пос­та­ви­ла б на столі з вісім чор­нильниць, я уся­ки­ми фар­ба­ми, - ска­за­ла Са­ня, - по­ча­ла б пи­са­ти звер­ху, цеб­то з го­ло­ви, чор­ним, потім жов­тим, потім чер­во­ним, далі зо­ло­тим, далі синім, ще далі зе­ле­ним, а на споді на­ма­лю­ва­ла б чер­воні пан­чо­хи в срібних че­ре­ви­ках і підпи­са­ла б: «Це індійсько-одеська бла­го­род­но рож­де­на мар­ки­за од ку­ку­руд­зи, вівса та ріпа­ку!» І пос­ла­ла б в «Но­во­рос­сий­ский те­лег­раф».

Саня за­ре­го­та­лась, за нею за­ре­го­та­лись усі. Од­на Му­раш­ко­ва ані осміхну­лась.

- Саню! Бо­га ра­ди! Чо­го це ти так роз­хо­ди­лась? - обізва­лась Му­раш­ко­ва з до­ко­ром.

- Це на ме­не, бач, зли­нув по­етич­ний дух з одесько­го бульва­ру, - ска­за­ла жар­тов­ли­ва Са­ня. - Най­шла на ме­не по­етич­на творчість, якої я в ки­ши­невській ку­ряві не чу­ла в собі.

- Може, ви приїха­ли лічи­тись ку­пан­ням од якоїсь сла­бості? - спи­тав в Сані Ко­маш­ко.

- Борони бо­же! я здо­ровісінька. Але не ду­май­те, що я приїха­ла на ку­пан­ня, як їздять наші сте­пові дідич­ки, щоб вто­пи­ти нудьгу в морі, - ска­за­ла Са­ня. - Ця за­бав­ка кош­ту­ва­ла б не­де­ше­во і бу­ла б схо­жа на панські прим­хи.

- Я й не ду­маю так, - ска­зав Ко­маш­ко. - А хоч би й так! Чом же не поїха­ти й не по­ба­ви­тись то­му, хто мав вільний час, хто має за що за­бав­ля­тись.

- Моя ма­чу­ха сла­бує на нер­ви, й лікарі пос­ла­ли її на мо­ре лічи­тись ку­пан­ням, а во­на взя­ла ме­не й сест­ру з со­бою, - ска­за­ла Са­ня. - Па­па приїде до нас че­рез тижнів два, потім бу­де навіду­ва­тись до нас, бо йо­му не мож­на ки­дать служ­би в кан­це­лярії.

- Тобі, Са­ню, тре­ба б та­ких ліків, щоб ти ста­ла не та­ка ве­се­ла, - обізва­лась Му­раш­ко­ва.

- Ось пот­ри­вай! Як поч­ну ку­па­тись, то, ма­буть, за­губ­лю в морі по­ло­ви­ну ве­се­лості, бо од морської во­ди спо­чат­ку лю­ди­на стає ма­ло­си­ла, - ска­за­ла Са­ня, - тоді посідаємо, по­на­ди­маємось та й бу­де­мо мовч­ки ди­ви­тись од­на на од­ну, - ска­за­ла Са­ня.

- Лучче не на­ди­май­тесь, бо ве­селість вам більше прис­тає до ли­ця, - ска­зав Ко­маш­ко. - Чи дов­го бу­де­те ку­па­тись в по­езії, чи то пак в морі?

- В по­езії - лад­на ку­па­тись цілий вік, а в морі, ма­буть, до са­мої осінньої по­езії, - ска­за­ла Са­ня.

«Ти са­ма вся по­езія, й по­езія ро­зум­на, ви­со­ка, як по­езія ве­ли­ких геніїв, - по­ду­мав Ко­маш­ко і на­си­лу здер­жав зітхан­ня в гру­дях. - Чи для ме­не ти світи­ти­меш, чи моє жит­тя зве­се­лиш своєю по­езією, чи, мо­же, на іншо­го спа­де твій світ?..»

Комашко за­ду­мав­ся й мовч­ки ми­лу­вав­ся ве­се­ли­ми Са­ни­ни­ми очи­ма, ло­вив кож­ний її рух, ло­вив кож­не її ве­се­ле сло­во. Усе, що во­на го­во­ри­ла, зда­ва­лось йо­му сто раз цікавішим, і ве­селішим, і ро­зумнішим. Він слу­хав її роз­мо­ву й не міг нас­лу­ха­тись, не­на­че слу­хав якісь ме­лодії, гучні, ве­селі, ча­ру­ючі, що ніби си­па­лись пер­ла­ми, як радісні ме­лодії Мо­цар­та.

- В яко­му ж місці ви ду­маєте ку­па­тись? - спи­тав у Сані Ко­маш­ко.

- На Ве­ли­ко­му Фон­тані. Ми вже най­ня­ли кімна­ти в мо­нас­тирській гос­ти­ниці, не­да­леч­ке од мо­ря, ко­ло са­мо­го мо­нас­ти­ря, - ска­за­ла Са­ня.