- Можна! - ска­за­ла Ка­ра­лаєва, на­ла­пав­ши гол­ку і сівши на софі з білим прос­ти­рад­лом в ру­ках.

Ломицький увійшов і привітав­ся. Ка­ра­лаєва по­ба­чи­ла, що ра­зом з прос­ти­рад­лом з ко­мо­ди чо­гось по­вис­ка­ку­ва­ли під її ру­ка­ми руш­ни­ки та хус­точ­ки і ва­ля­лись долі, не­на­че в ко­моді ла­зи­ли та гра­лись ко­те­ня­та. Во­на вста­ла і поск­ла­да­ла той дріб'язок в комо­ду.

- Оце як я роз­ха­зяй­ну­ва­лась. Ви­ба­чай­те, що зас­та­ли в хаті та­кий гар­ми­дер,- ска­за­ла Ка­ра­лаєва і знов сіла на софі і по­ча­ла навіщось плу­та­ти по прос­ти­радлі, на­чеб­то во­на йо­го ру­би­ла.

- А де Марія Павлівна? - спи­тав­ся Ло­мицький.

- Їй-богу, не знаю. Десь пішла. Я, бач­те, даю во­лю дочці і не слідкую за нею, як інші ма­тері. Ма­ру­ся вже не ма­ла ди­ти­на,- ска­за­ла Ка­ра­лаєва.

Ломицькому спа­ло на дум­ку, що нас­тав доб­рий час по­го­во­ри­ти з ста­рою про свою спра­ву.

- Марто Ки­рилівно! - ска­зав він, за­па­лю­ючи папірос­ку.- Ви знаєте, що я люб­лю ва­шу доч­ку? Я пе­ре­го­во­рив вже з нею оце і прий­шов про­си­ти в вас її ру­ки.

Каралаєва по­чер­воніла, не­на­че їй зда­ло­ся, що Ло­мицький хо­че сва­та­ти не доч­ку, а її са­му.

- Ні, не знаю, що ви лю­би­те мою доч­ку,- обізва­лась во­на.

- Я люб­лю Марію Павлівну, і я те­пе­реч­ки ду­же щас­ли­вий, бо знаю, що й во­на ме­не лю­бить,- по­чав Ло­мицький.

- Ви так ду­маєте? А в ме­не дум­ка зовсім інак­ша: я га­даю, що во­на вас ніко­ли й не ду­ма­ла лю­би­ти і в го­лові собі цього не пок­ла­да­ла,- ска­за­ла Ка­ра­лаєва.

Ломицький стри­во­жив­ся і за­ду­мав­ся; ма­тові віка впа­ли на йо­го карі очі.

- А я чув од неї до­рогі для ме­не сло­ва на свої ву­ха,- ска­зав Ло­мицький.

- То не йміть віри й своїм ву­хам,- ска­за­ла Ка­ра­лаєва.- Пан­ни ви­хо­дять заміж зовсім не ко­ха­ючи. Ко­ха­ючись, же­няться та ви­хо­дять заміж тільки в ро­ма­нах, а в житті бу­ває зовсім інак­ше.

Віка на очах Ло­мицько­го одс­ло­ни­лись, до­ки мож­на бу­ло їм одс­ло­ни­тись.

- Як же ж так? Ми лю­би­мо од­но од­но­го,- ска­зав Ло­мицький.

- Говоріть! Во­на вас не лю­бить і не лю­би­ла, і не лю­би­ти­ме. Я знаю свою доч­ку кра­ще од вас,- ска­за­ла Ка­ра­лаєва.- Ви ду­маєте, що я йшла заміж за сво­го чо­ловіка по лю­бові? Я лю­ди­на но­ва в своїх пе­ресвідчен­нях, я бу­ду го­во­ри­ти з ва­ми щи­ро й прос­то: я не лю­би­ла сво­го под­руж­жя. Мій батько при­си­лу­вав ме­не од­ру­жи­тись з ним. Знаю я, що інші пан­ни ви­хо­дять заміж так, як от, приміром, ви зай­маєте десь вигідне місце на службі, якусь по­са­ду, чи що.

Марта Ки­рилівна прос­то кру­ти­ла ве­ремія: во­на не хотіла роз­лу­ча­тись з доч­кою, бо та­ки лю­би­ла свою доч­ку,- тільки по-свой­ому.

- А я не так ду­маю,- обізвав­ся несміли­во Ло­мицький,- я маю надію, що Ма­ру­ся щи­ра лю­ди­на і не бу­де ме­не ду­ри­ти.

- Не йміть віри па­нянській щи­рості! Який ви ще мо­ло­дий та зе­ле­ний! - ска­за­ла Ка­ра­лаєва, хи­та­ючи го­ло­вою і див­ля­чись в самісінькі смирні очі Ло­мицько­му.- Та, прав­ду ска­за­ти, я й не ви­дам за вас своєї доч­ки: є то­му де­яка при­ти­чи­на,- до­да­ла різким го­ло­сом Ка­ра­лаєва.- Шу­кай­те собі дру­жи­ни деінде, а не в нас.

- Чом, смію спи­та­ти? - ска­зав Ло­мицький.

- Тим, що ви ду­же ще мо­ло­дий хло­пець, а мо­лоді па­ничі про­повіду­ють якісь там нові ідеї, на­ха­па­лись їх за якихсь там муд­рих кни­жок: Шпен­се­ра та Дарвіна. Це для вас в житті не­без­печ­на річ,- ска­за­ла Ка­ра­лаєва, не приміча­ючи, що пе­рек­ру­чує ймен­ня, котрі во­на не мог­ла собі вбга­ти в ста­ре­чу го­ло­ву ніяким ро­бом.

- Марто Ки­рилівно! Та й ви ж ка­за­ли, що чи­та­ли Спен­се­ра та Дарвіна. Ви й самі лібе­рал­ка, це я доб­ре за­ува­жив,- ска­зав Ло­мицький.- А що до ме­не, то я, скільки пам'ятаю, ніко­ли не лібе­ральни­чав пе­ред ва­ми: то ви все лібе­ральни­ча­ли…

- Я… я що інше… Я вольна лю­ди­на, ні од ко­го не­за­леж­на: маю пра­во ду­ма­ти, як схо­чу, чи­та­ти, що схо­чу,- з ме­не ніхто «чи­на» не здійме, як при­ка­зу­ють се­ля­ни. А ви на службі…- ска­за­ла Ка­ра­лаєва і грізно на­су­пи­ла свої тонкі бро­ви.

- А я ду­мав про вас зовсім інак­ше,- несміли­во обізвав­ся Ло­мицький.

- Як хо­че­те, так і ду­май­те. Мені бай­ду­же. Я стою про­ти то­го навіть, щоб дівча­та ви­хо­ди­ли заміж,- це моє та­ке щи­ре пе­ресвідчен­ня. Чо­ловіки - вар­ва­ри, ти­ра­ни, дес­по­ти, нес­тат­ко­вані лю­ди, якісь не­помірко­вані, безг­лузді: сло­вом - по­гані люди, та й годі! - ска­за­ла Ка­ра­лаєва.

- Але я смію ду­ма­ти, що не бу­ду для ва­шої доч­ки ні вар­ва­ром, ні ти­ра­ном, ні дес­по­том; не хва­ля­чи се­бе, я ска­жу, що я й розмірко­ва­ний, і не безг­луз­дий, і не розт­рат­ли­вий,- обізвав­ся Ло­мицький, зовсім стра­тив­ши сміливість. Йо­го зовсім зби­ла з пан­те­ли­ку Мар­та Ки­рилівна своїм чу­дер­нацьким пог­ля­дом.

- А хто вас знає. Ви усі до вінця такі гарні та тихі, хоч у ву­хо бгай, а після вінця за­раз зак­ру­тять ве­ремія, хоч по­ли вріж та тікай! Десь у вас і па­зурі з лап по­ви­со­ву­ються,- ска­за­ла Ка­ра­лаєва.- Ви мені ви­ба­чай­те за мої різкі речі. Я лю­ди­на сього­час­на і люб­лю го­во­ри­ти, хоч різко, але щи­ро й прав­ди­во. Я маш­ка­ри ніко­ли не надіваю ні пе­ред ким зро­ду.

«А що, як оце усе на її об­личчі тільки маш­ка­ра? - по­ду­мав Ло­мицький.- Од неї прав­ди труд­но до­пи­та­тись: мо­же, Хрис­ти­на й прав­ду ка­за­ла, що в неї си­дить дві бабі… Тре­ба по­ра­ди­тись з Ма­ру­сею».

Ломицький ус­тав і по­чав про­ща­тись з Ка­ра­лаєвою.

- Це ва­ше ос­таннє сло­во? - спи­тав він, ви­хо­дя­чи з ха­ти.

- Це моє ос­таннє сло­во. Я не то що за вас не хо­чу ви­да­ва­ти своєї доч­ки, я її ні за ко­го не ви­дам,- ска­за­ла Ка­ра­лаєва і по­ду­ма­ла про се­бе: «Не ви­дам її заміж, аж до­ки са­ма не вий­ду».

- Прощавайте! Зос­та­вай­тесь здо­рові! - ска­зав Ло­мицький.

- Прощавайте! ідіть здо­рові! - обізва­ла­ся Ка­ра­лаєва з-за сто­ла.

Ломицький вий­шов. Ка­ра­лаєва сіла на ка­напі й об­тер­ла піт з ло­ба.

«Та й вто­ми­лась. Цур йо­му, пек йо­му! Але ж за­те доб­ре на­ля­ка­ла хлоп­ця! Він та­ки доб­ра сплю­ха, та­ки доб­ре м'яло! Більше, ма­буть, не чіп­ля­ти­меться до доч­ки»,- по­ду­ма­ла Ка­ра­лаєва, ки­да­ючи прос­ти­рад­ло на поміст.

Ломицький вий­шов з гос­ти­ниці ні в сих ні в тих; Ка­ра­лаєва не­на­че об­ли­ла йо­го хо­лод­ною во­дою. Він вий­шов у парк, як сам не свій, зовсім за­мо­ро­че­ний. На­зустріч йо­му йшла Ма­ру­ся. Во­на тільки що ску­па­лась в морі і вер­та­лась в то­ва­ристві якихсь дам, дер­жа­чи в ру­ках ко­шик з прос­ти­рад­лом та руш­ни­ком.

- Що це з ва­ми? - крик­ну­ла Ма­ру­ся, зос­тав­шись вдвох з Ло­мицьким.- Чо­го це ви аж зблідли на ви­ду, і чо­гось не­на­че сумні? Чи пак здо­рові ви?

- Оце був у ва­шої ма­ми…- несміли­во обізвав­ся він та й не до­ка­зав.

Маруся пос­те­рег­ла усе і собі од­ра­зу зблідла; в неї на­че підтя­ло но­ги.

- Що ж вам ска­за­ла моя ма­ма? - спи­та­ла Ма­ру­ся в Ло­мицько­го.

- Багато де­чо­го на­го­во­ри­ла, на­ка­за­ла во­на мені…- ска­зав Ло­мицький і не до­ка­зав.

- Говоріть сміли­во! - ска­за­ла Ма­ру­ся.

- Та, бач­те, ми з ва­шою ма­мою ніби не схо­ди­мось в де­яких пог­ля­дах,- несміли­во обізвав­ся Ло­мицький.

- З моєю ма­мою труд­но поєдна­тись, та ще й зго­ди­тись в пог­ля­дах,- це су­ща прав­да! - обізва­лась Ма­ру­ся і осміхну­лась якимсь смут­ним осміхом.

Ломицький пішов по­руч з Ма­ру­сею по пар­ку і роз­ка­зав їй про усю свою роз­мо­ву з Ка­ра­лаєвою.

- Знаєте, Дем'яне Ан­то­но­ви­чу, що я цього й жда­ла од своєї ма­тері,- ска­за­ла Ма­ру­ся.

- А я цього не сподівав­ся,- ска­зав Ло­мицький.

- Не знаєте ви га­разд моєї ма­ми,- обізва­лась Ма­ру­ся.

- Що ж нам те­пер ро­би­ти? - спи­тав у неї Ло­мицький.

- Постривайте тро­хи, підож­де­мо. Я ще са­ма по­го­во­рю з матір'ю,- ска­за­ла Ма­ру­ся, по­да­ючи Ло­мицько­му ру­ку на про­щан­ня.- Че­рез днів два при­бу­вай­те до нас.