Будьте ж смi­ли­вi­шi!

Оленка. От i знай­шли бi­лу ру­ку. Не­ма моїм ру­кам од чо­го бi­лi­ти.

Гострохвостий. То ку­пiть ру­ка­вич­ки.

Оленка. Я зро­ду не но­си­ла ру­ка­ви­чок. Да­ла­ся я вам на смiх!

Євфросина i при­ятельки ос­мi­ха­ються.

Гострохвостий. (ти­хо). Яка ж гар­на ця мi­ща­ноч­ка! Якi в неї оч­ки, брiв­ки, як шну­роч­ки, щiч­ки, як па­ля­нич­ки. Як­би до­вi­да­тись, хоч де во­на жи­ве.

Оленка. Як вас чуд­но про­зи­ва­ють.

Гострохвостий. Мо­же, й чуд­но. Вся­ко­во бу­ває. Бу­ває й чуд­нi­ше.

Ті самі й Євдокія Корніївна.

Євдокія Корніївна (ви­хо­дить з пе­кар­нi). Доб­ри­ве­чiр вам, Сви­ри­де Йва­но­ви­чу! Оце я по­чу­ла ваш го­лос, та й не ви­дер­жа­ла: прий­шла пос­лу­ха­ти вас, хоч у ме­не дi­ла, аж го­ло­ва бi­ла. Сi­дай­те, будьте лас­ка­вi, i я хоч на час ся­ду та пос­лу­хаю вас. Оце шко­да, що не­ма мо­го ста­ро­го. Вiн вас усе зга­дує. От би нас­лу­хав­ся. (Сi­дає.) Ото моя Євфро­си­на та й мiй ста­рий все ка­жуть, що не­ма в свi­тi нi­чо­го кра­що­го й луч­чо­го, як ро­зум­нi i вче­нi лю­ди.

Гострохвостий. Ав­жеж так; що прав­да, то прав­да. Як чо­ло­вiк пi­дiй­меться ро­зу­мом вго­ру аж ви­ще од лаврської дзвi­ни­цi та гля­не звiд­тiль на лю­дей, то лю­ди зда­ються та­кi ма­ленькi, та­кi ма­ленькi, як па­цю­ки. А вже ва­шi Ко­жум'яки зда­ються звiд­тi­ля смер­дя­чим бо­ло­том, в кот­ро­му по­ви­вер­та­ли бо­ки про­ти сон­ця товс­тi сви­нi.

Євфросина. О, що прав­да, то прав­да! Як я вий­шла з пан­сi­ону, то ме­нi здається, що я стою на Ще­ка­ви­цi або на Анд­рiївськiй го­рi та все див­люсь на лю­дей звер­ху.

Євдокія Корніївна. Ото ска­жiть! Страх, та й го­дi! Ото шко­да, що не­ма мо­го ста­ро­го; от нас­лу­хав­ся б.

Ті самі й Сидір Свиридович.

Сидір Свиридович (ви­хо­дить). Е! Та се в ме­не гос­тi! Доб­ри­ве­чiр вам! Спа­си­бi, спа­си­бi, що ме­не не за­бу­ваєте.

Гості. Доб­ро­го здо­ров'я, Си­до­ре Сви­ри­до­ви­чу!

Сидір Свиридович. Та ще й ви, Сви­ри­де Йва­но­ви­чу, в ме­не в гос­тях. (Цi­лується з Гост­рох­вос­тим.) Оце шко­да, що я за­га­яв­ся з дя­ком. Але ж у дя­ка та­ба­ка! Що за та­ба­ка! (Ню­хає пуч­ки.) Ще й до­сi пуч­ка пах­не. Сi­дай­те ж, гос­тi, в ме­не та й не про­сiть сiс­ти, бо я оце вто­мив­ся. (Сi­дає; Всi сi­да­ють.)

Євфросина. Ма­мо, чи швид­ко в нас бу­де го­то­ва ве­че­ря? Час би да­ва­ти що-не­будь на за­кус­ку.

Євдокія Корніївна. За­раз, за­раз, моє сер­це! Що за ро­зум­ну доч­ку маю! (Ви­хо­дить.)

Сидір Свиридович. Ска­жiть же нам, Сви­ри­де Йва­но­ви­чу, що-не­будь ро­зум­не. Ви ж там ве­де­те кум­па­нiю з уче­ни­ми людьми на тих ро­зум­них кут­ках на­шо­го Києва. Ска­жiть ви ме­нi, чи не чу­ли ви там од вче­них лю­дей, чо­го-то те­пер на свi­тi ста­ла та­ка до­рож­не­ча?

Євфросина. А тим усе до­ро­ге, що те­пер лю­ди ста­ли ба­га­то їсти. На­ша Хим­ка як поч­не лу­пи­ти, то за один раз ук­ла­де в ко­пи з бор­щем цi­лий хлiб. Як­би пак усi вчи­лись в пан­сi­онi та їли так, як на­ша ма­дам їла i як нас го­ду­ва­ла - всього по кри­шеч­цi, щоб тiльки язич­ком лиз­ну­ти, то­дi бу­ло б усе де­ше­во.

Сидір Свиридович. Та як же йо­го грiш­ним лю­дям од­ним ду­хом жи­ти, ко­ли не наїстись або й не ви­пи­ти га­разд.

Гострохвостий. Од­но те, як ка­жуть Євфро­си­на Си­до­ров­на, а дру­ге те, що лю­дей ста­ло на свi­тi ду­же ба­га­то. Те­пер хоч би й на­шо­го бра­та ци­люр­ни­ка так розп­ло­ди­лось, що й не по­тов­пиш­ся. Як­би по­ло­ви­на лю­дей ви­мер­ла, то знов би на свi­тi все по­де­шев­ша­ло.

Сидір Свиридович. Чи вже ж? Ста­ра! Де це во­на пiш­ла! Кинь там своє ку­хо­варст­во та йди слу­ха­ти!

Євфросина здiй­має ру­ки i знов на­дi­ва брас­лет; грається ним i по­ка­зує Гост­рох­вос­то­му.

Гострохвостий. (ти­хо). Чи не ба­га­та ж оця Євфро­си­на! Грається зо­ло­том, не­на­че я брит­ва­ми. (Го­лос­но.) Що то доб­ре бу­ти вче­ним! Я вче­них лю­дей i вас, Євфро­си­но Си­до­ров­но, став­лю без мi­ри ви­со­ко. (Ти­хо.) Євфро­си­на, од­на Євфро­си­на дос­той­на бу­ти моєю жiн­кою; Євфро­си­на, а бiльше нiх­то! Але ж ота Олен­ка! Що за ця­ця, що за кра­са! То ж квiт­ка, а не дiв­чи­на! Ко­ли б з нею хоч по­ба­ла­ка­ти на са­мо­тi, хоч зблизька на­ди­ви­тись на тi пиш­нi очi! Тре­ба її десь пiдс­те­рег­ти. Але сва­та­ти бу­ду Євфро­си­ну. Ста­рий i ста­ра дер­жа­ти­муть ру­ку за мною. На­пус­тив я їм в вi­чi ту­ма­ну.

Завiса па­дає.

По обид­ва бо­ки сце­ни го­ри: Ки­си­лiв­ка i Ста­ро­го­родська. На Ки­си­лiв­цi си­дить по­дольський хор шев­цiв, на дру­гiй го­рi си­дять ста­ро­го­родськi шевці i спi­ва­ють.

Вечiр. Мi­сяць ви­со­ко на не­бi.

Подольський i ста­ро­го­родський хор міщан.

Подольський шевський хор (спi­ває).

Старгородський хор (хо­че пе­рек­ри­ча­ти i по­чи­нає на по­ло­ви­нi куп­ле­та, як пер­ший хор ще не скiн­чує).

Подольський хор (ще го­лос­нi­ше, аж де­реться).

Старгородський хор (ще го­лос­нi­ше).

голос з 1-го хору. А в нас ба­си кра­щi; а в вас ба­си, як по­би­тi горш­ки.

голос з 2-го хору. Бре­ше­те! В нас кра­щi ба­си!

голос з 1-го хору. Бре­шiть са­мi, ста­ро­го­родськi шев­цi. В нас на По­до­лi у ко­ров кра­щi ба­си, нiж у вас.

голос з 2-го хору. Бре­ше­те, як ми шев­цi! Мiж на­ми не­ма нi од­нi­сiнько­го шев­ця. Ви са­мi шев­цi!

голос з 1-го хору. У вас ба­си, як ста­рi ци­ганськi ре­ше­та. У фло­ровських чер­ниць ба­га­то кра­щi ба­си, нiж у вас!

голос з 2-го хору. У нас ко­ро­ви спi­ва­ють та­ки­ми ба­са­ми, як ви, ко­жум'яцькi шев­цi.

голос з 1-го хору. Бий їх, ста­ро­го­родських шев­цiв! (Ки­да­ють груд­ка­ми. З дру­го­го хо­ру ки­да­ються так са­мо.) Бий їх, щоб i не наб­ли­жа­лись до нас. (Збi­га­ють з го­ри i на­па­да­ють. Б'ються i пха­ються. 2-й хор роз­бi­гається.) Га­няй їх! Бий їх! От та­ко­го пер­цю да­ли! Бу­дуть во­ни пам'ята­ти нас до но­вих вi­ни­кiв.

голос з 1-го хору. Пов­тi­ка­ли ста­ро­го­родськi шев­цi, ма­буть, до чор­та в зу­би. Ко­ли б то­бi один. Не­на­че чор­тя­ка по­ха­па­ла. А ще ка­за­ли, що в їх ба­си кра­щi. Та в нас ба­си та­кi, що i в се­мi­на­рiї та­ких не знай­деш!

2-й голос. А який те­пер хор най­кра­щий? Чи се­мi­нарський, чи братський, чи бур­сацький?

3-й голос. Я ка­жу се­мi­нарський.