- Где же мне са­диться? - спи­та­ла Ма­ша по­ра­ди, ніби в стін, ще й за­пи­ша­ла гу­би.

- Де хо­че­те, там і сідай­те; хоч і на по­куті. Сідай­те на по­куті, он та­меч­ки під об­ра­за­ми. А хлопці ся­дуть за сто­лом, - по­ряд­ку­ва­ла Ївга.

Маша пурх­ну­ла на по­ку­тя й сіла, за­пи­шав­шись. Най­ми­ти все туп­ця­ли ко­ло по­лу й на­че не насмілю­ва­лись ру­шить з місця й сісти по­руч з Ма­шею за стіл. Лев­ко зго­дом якось-та­ки наб­рав­ся сміли­вості, але при­мос­тив­ся ос­то­ронь, да­ле­ченько од Маші на дру­го­му кінці сто­ла. Най­мит­чук при­мос­тивсь попліч з ним. Гор­нич­на Мар­та, хоч бу­ла в'юнка та зруч­на дівчи­на, сіла теж ос­то­ронь, ко­ло їх ря­доч­ком. Ма­ша стов­би­чи­ла на по­куті, ніби зу­мис­не ок­ре­ме по­сад­же­на. Хлоп­цям усе зда­ва­лось, що за стіл сіла якимсь ви­пад­ком по­се­со­ро­ва доч­ка, пан­на Мальвіна, і во­ни усе щу­ли­лись, зир­ка­ли на неї спідло­ба й їли мовч­ки. Тільки сміли­ва Ївга при­мос­ти­лась пе­ред сто­лом на ос­лоні поб­ли­зу ко­ло Маші.

- Какие в вас ве­лы­кие де­ре­вян­ные лож­ки! Я ще й ро­та си­бе роз­ди­ру! Та шорст­кие! Аж ко­лют в гу­би! В нас лож­ки ма­ленькие та гла­динькие. Ку­пуємо в Лав­ре, - го­во­ри­ла Ма­ша.

Вона го­во­ри­ла тим страш­ним київським жар­го­ном, що в Києві зветься «рус­ским язы­ком», і щи­ро бу­ла пе­ресвідче­на, що во­на го­во­ре дійсно по-руській, мов справж­ня го­ро­дянська пан­на або куп­чи­ха.

- А ми їмо, та якось і ротів не роз­ди­раємо. В нас ка­жуть, що тільки «су­ха лож­ка рот де­ре», - обізва­лась Ївга.

- А кто ж берьот у рот су­хую лож­ку? В нас у Києві цього ди­ва нет, - го­во­ри­ла Ма­ша.

- Та це так тільки при­ка­зу­ють до то­го, ко­ли не­ма чо­го їсти з мис­ки, ко­ли стра­ви в мис­ках об­маль, чи що б то, - ска­за­ла Ївга.

- Якби мені до­ве­лось зав­сег­да їсти та­ким опо­ло­ни­ком, я б вер­но роз­дер­ла собі ро­та до самісіньких вух, - ска­за­ла Ма­ша.

Хлопці осміхну­лись. Ма­ша бу­ла чор­ня­венька й гар­ненька, з ка­ри­ми оч­ка­ми та білим ли­цем. Але на дов­го­му гост­ро­му ви­ду не­гар­но ви­ти­кавсь її чи­ма­лий рот з пов­ни­ми, вип­ну­ти­ми на­верх гу­ба­ми. Лев­ко по­ди­вив­ся на ті гу­би й осміхнувсь.

- Чи в вас усьо їдять на обід та ве­че­рю вот еті га­луш­ки? В нас в ба­рині да­ють нам щод­ня на обід пе­че­ню або кот­ле­ти, а ча­сом і пе­че­ну ку­ря­ти­ну.

- А в нас на обід борщ та ка­ша - ма­ти на­ша, - ска­за­ла Ївга й осміхну­лась. - Ко­ло на­шо­го обіду не ба­гацько й за­хо­ду.

Але Ма­ша, нев­ва­жа­ючи на здо­ро­ву за­те­ле­пу­ва­ту лож­ку, та­ки доб­ре мо­та­ла з мис­ки га­луш­ки й уми­на­ла на всі зас­та­ви, бо в до­розі та­ки доб­ре ви­го­ло­да­лась. Во­на аж гли­га­ла, як індик, ха­па­ючись. Хлопці витріща­ли на Ма­шу очі й за­гав­ро­ни­лись так, що Ma­шaс­по­жи­ла й їх част­ку ве­чері. Хлопці вста­ли з-за сто­ла, не по­ве­че­ряв­ши вво­лю, сли­ве го­лодні. Най­мит­чук одк­ра­яв собі пар­ти­ку хліба й пішов з ха­ти, за­пи­ха­ючи рот хлібом.

Маша вста­ла з-за сто­ла, нед­бай­ли­во пе­рех­рес­ти­лась пе­ред об­ра­за­ми, навіть не кла­ня­ючись, і вий­шла в по­кої, ніко­му не по­дя­ку­вав­ши за ве­че­рю. Слу­ги за­раз підня­ли її на сміх та глу­зу­ван­ня й по­ча­ли су­ди­ти та гу­дить,

- Ще й пи­шається. Не­ма й для чо­го дер­ти здо­ро­вою лож­кою то­го ро­ти­ща. В неї й так рот, як вер­ша, бо лож­ка так і пірнає вся в ще­ле­пах, - сміявсь Лев­ко.

- Удає з се­бе якусь чи пан­ну, чи го­ро­дян­ку. А ма­буть, прий­шла в місто з яко­гось се­ла в спідниці та бо­са. А те­пер нап'яла на се­бе па­нянську сук­ню та й гне кир­пу пе­ред на­ми, - су­ди­ла Ма­шу Ївга.

- Ось як вий­дуть в шко­лу, то ски­не во­на оті че­ре­ви­ки, підти­кає сук­ню та й ста­не ко­ло по­мий­ниці, як от і ми, - обізва­лась Мот­ря.

- А пев­но, бо во­на ж та­ка са­ма пан­на, як і я. Та­ка ж ку­хо­вар­ка, тільки що го­ро­дянська, і їй не­ма чо­го навіть бун­дю­читься та нес­тись пе­ред на­ми, - го­во­ри­ла Ївга.

- Вона ніби й гар­ненька, але якась чуд­на, бо ду­же дов­гоб­ра­за, - обізвав­ся Лев­ко.

- Вже й ви, Лев­ку, тя­ми­те в красі! Яка ж в неї кра­са? Лоб ши­ро­кий, а мор­да дов­га та гост­ра, не­на­че в ко­зи. Ще й гу­би товсті та ши­рокі, аж теліпа­ються на гострім підборідді на кінчи­ку. При­че­пи їй ца­пи­ну борідку, то й бу­де ко­за-де­ре­за, - глу­зу­ва­ла гост­ра Твга.

- Оце ж ви, Ївго, прав­ду ка­же­те. Во­на й справді тро­хи ски­ну­лась на ко­зу. Мені все уяв­ля­лось, що на по­ку­тя вте­ре­би­лась ко­за, і зда­ва­лось, що во­на от-от не­за­ба­ром роз­ту­лить ро­та й за­ме­кає по-ко­зи­но­му, - глу­зу­вав Лев­ко й ре­го­тавсь.

- Та й го­во­ре якось ду­же го­лос­но, аж кри­чить. Ще й го­ло­сок в неї різкий, не­на­че в пе­реп­ро­дух та пе­репічай­ок. Чис­то тобі ніби ме­кає: ме! ме! ме! - пе­рек­рив­ля­ла Мот­ря. - А га­луш­ки же­ре, аж гли­гає, не­на­че індик, так що і в рот не по­товп­ляться.

- А як во­на хрес­титься до об­разів! По­ма­ха­ла пуч­кою, не­на­че од­га­ня­ла му­хи од очей, та й ні ра­зу не пок­ло­ни­ла­ся, ще й ніко­му не по­дя­ку­ва­ла за ве­че­рю: не знає, надісь, ні людсько­го зви­чаю, ні зви­чай­ності, - го­во­ри­ла Ївга.

- Може, во­на вих­рест­ка, бо тро­хи витрішко­ока, не­на­че жидівка; очі звер­ху, як у жа­би, - док­ла­дав Лев­ко.

В пе­карні так од­ра­зу й прод­раж­ни­ли Ма­шу ко­зою й зва­ли її в роз­мові поміж со­бою не Ма­шею, а київською ко­зою-де­ре­зою.

Минув день, ми­нув і дру­гий. Отець Зіновій пос­лав лис­та до во­лос­но­го, щоб поспіша­ли ла­го­дить шко­лу. Але на лист не бу­ло ніякої од­повіді. Гості й гос­по­дарі стісни­лись в кімна­тах. Діти гра­лись і вже за­во­ди­лись, а то ча­сом і би­ли­ся з Пет­ру­шею. Фле­гонт Пет­ро­вич раз у раз виспіву­вав з бра­том уся­ких пісень: і цер­ков­них, і ук­раїнських, і ро­мансів з ран­ку до ве­чо­ра. В по­ко­ях бу­ло люд­но й тісно. В пе­карні побільша­ло ро­бо­ти най­мич­кам. А Ма­ша од­ми­ку­ва­ла од ро­бо­ти зу­мис­не й тільки по­си­деньки та по­хо­деньки справ­ля­ла, навіть крадько­ма хо­ди­ла иа про­гу­лян­ня на греб­лю до пит­ля. Слу­ги по­ча­ли ниш­ком гри­мать на Ма­шу з за­вис­ності, що во­на нічо­го не ро­бе. А во­лос­ний і гад­ки не мав за шко­лу: шко­ла сто­яла об­дер­та, об­чух­ра­на та об­ля­па­на, мов си­ро­та в дранті.

На третій день вранці в од­чи­нені во­ро­та при­ко­тив з вок­за­лу фа­етон. З фа­ето­на вип­лиг­нув сту­дент універ­си­те­ту, ро­дич от­ця Зіновія, на прізви­ще так са­мо Літо­шевський, йо­го брат в пер­вих. Він час­тенько бу­вав у Києві в гос­тях у Фле­гон­та Пет­ро­ви­ча і двічі або й тричі на тиж­день обідав у йо­го. Вкупі з ним до ар­тис­та вна­ди­лось ще кільки сту­дентів. Ар­тист прий­мав їх і го­ду­вав та час­ту­вав ду­же радісно, бо во­ни спри­яли йо­му: з гальорки ска­же­но вик­ли­ка­ли йо­го на сце­ну й об­си­па­ли гуч­ни­ми навіже­ни­ми ап­ло­дис­мен­та­ми. А такі зав­зя­тущі плес­качі - це ж бу­ла во­да на йо­го млин. Мо­лодій Софії Ле­онівні по­до­ба­лась ця ком­панія, бо во­на лю­би­ла сту­дентське ве­се­ле то­ва­рист­во. Щод­ня во­на ро­би­ла при­ва­рок до обіду або го­ту­ва­ла зо дві зайві порції. А сту­ден­ти зна­ли за це й час­то, доб­ре ви­го­ло­дав­шись на лекціях, за­хо­ди­ли са­ме на обід, щоб піджи­ви­тись смач­ни­ми та трив­ни­ми пот­ра­ва­ми в щед­рої гос­по­дині після пісню­кан­ня од обідів в де­ше­вих по­га­них сто­ло­вих. Виїжджа­ючи на се­ло, ха­зяїни зап­ро­шу­ва­ли мо­ло­дих сту­дентів одвіду­вать їх на дачі в школі, в чу­довій місцині, де бу­ла й річка, де бу­ло чу­до­ве ку­пан­ня, ще й на лу­ках та мо­ча­рах мож­на бу­ло хо­ди­ти на вло­ви на ди­ких ка­чок.

Отець Зіновій вибіг на ґанок на­зустріч гос­теві. Мо­ло­дий гість про­вор­но вибіг по східцях, здійняв кар­ту­за й привітавсь до от­ця Зіновія, не ре­ко­мен­ду­ючись. Отець Зіновій при­див­лявсь до гос­тя й оче­ви­дяч­ки не впізна­вав йо­го. Але гість був йо­му ніби по зна­ку.

- Одже ж ви, отець Зіновій, ма­буть, ме­не не впізнаєте, бо дав­но ме­не ба­чи­ли. Я Лев­ко Гна­то­вич Літо­шевський.