- То ви так собі й про­бу­ваєте вдо­ма з ста­рим та­том і не маєте на думці на­пи­ту­вать собі служ­би? - спи­тав хло­пець.

- Маю на думці, бо в та­та за­со­би не­ве­ликі: лед­ве вис­та­чає на про­жи­ток. Але те­пер, як по­мер­ла моя ма­ма, я му­шу сидіть вдо­ма, щоб усього дог­ля­дать; му­шу пик­лю­ва­тись хатнім гос­по­дарст­вом. Тре­ба самій й на ба­зар хо­дить, тре­ба наг­ля­дать за ку­хо­вар­кою, а ча­сом до­во­диться самій й обід та ве­че­рю го­ту­вать. Як, бо­ро­ни бо­же, пом­ре та­то, тоді вже я му­шу са­ма собі да­ти ра­ди; пев­но, ста­ну за вчи­тельку в будлі-якій міській школі. Інко­ли ча­сом мені спа­дає це на дум­ку. Але до­ки та­то жи­вий, му­шу сидіти вдо­ма. До­ля мені до яко­гось ча­су сприяє. Не знаю, як бу­де далі, - ска­за­ла Уля­ся й за­ду­ма­лась.

Улясі впер­ше на віку це спа­ло на дум­ку од нес­подіва­но­го пи­тан­ня мо­ло­до­го па­ни­ча. Про своє нас­ту­па­юче жит­тя во­на й досі ще й дум­ки й гад­ки не ма­ла, і навіть не роз­ки­да­ла дум­ка­ми так да­ле­ко, в невідо­му і по­таємну да­лечінь. Ру­сяві ку­чері та ти­хий пог­ляд мо­ло­до­го гар­но­го хлоп­ця впер­ше нап­ра­вив її дум­ки в сіру да­леч, за­ку­та­ну в імлу та ту­ман.

І їй нес­подіва­но ста­ла приємна та мрійна і невідо­ма да­лечінь, по­ви­та по­етич­ни­ми мріями та ко­хан­ням.

Старий Кміта ба­ла­кав та жар­ту­вав з Мокрієвською, але все ско­са та ско­са по­зи­рав на Уля­сю та Літос­тансько­го. Од йо­го кмітли­во­го ока не по­таїлось, як заб­ли­ща­ли в Улясі карі оче­ня­та, як зай­ня­лись рум'янці на її що­ках. Не по­таїлось од батьківських очей ко­хан­ня, що ви­ник­ло й ог­нем зай­ма­лось в двох мо­ло­дих ду­шах в сутінках ро­же­во­го душ­но­го літнього ве­чо­ра.

«Напишу знов до Літос­тансько­го лис­та: не­хай сва­тає мою Уля­сю, бо не шко­да бу­де од­да­ти йо­му й Уля­сю, й дім, і зо дві ти­сячі кар­бо­ванців гро­шей, зап­рацьова­них тор­ба­ми», - по­ду­мав ста­рий Кміта.

Надворі вже по­ночіло. Га­лецька вста­ла, по­дя­ку­ва­ла, поп­ро­ща­лась і по­ди­ба­ла на Поділ. Літос­танський підвівся й по­чав і собі зби­ра­тись до­до­му.

- Не за­бу­вай­те ж нас! Одвідуй­те нас, мій ко­ха­ний, мій лю­бий! - го­во­рив на про­щанні Кміта і, об­няв­ши гос­тя, тричі цмок­нув йо­го в гу­би ще й в обидві що­ки.

«Ще й горілкою од йо­го тхне!» - по­ду­мав Літос­танський, але по­чу­вав, що йо­го поцілун­ки чо­мусь вже не такі гидкі, як бу­ли пе­редніше.

Уляся якось ніби зак­ра­си­ла своїми оч­ка­ми ту ги­до­ту.

- Не за­бу­вай­те ж нас! Одвідуй­те нас в цих мо­ча­рах! - про­си­ла й ра­зом сміялась Уля­ся.

- Спасибі вам! - го­во­рив Літос­танський з по­ро­га.

- Прибувайте ж до нас, як ма­ти­ме­те час! Не по­гор­дуй­те на­ми та не за­бу­вай­те за моє лас­ка­ве про­хан­ня! - гу­кав Кміта з по­ро­га на ву­ли­цю, де сто­яла на­суп­ро­ти й ма­ня­чи­ла на ґанку, ніби мос­каль в ки­вері, ста­ра Мар­та Су­хо­реб­ра і кміти­ла за всіма, хто ви­хо­див з по­коїв ста­ро­го сусіда, і навіть лічи­ла всіх гос­тей, не­на­че гос­по­ди­ня лічить свою ху­до­бу або кур­ча­та та гу­се­ня­та.

Літостанському не хотілось іти до­до­му. Він пішов на Вла­ди­мирську го­ру до пам'ятни­ка, де ще не скінчи­лась гу­лян­ка. Не­бо ще жевріло над бо­ра­ми. В Дніпрі, в течіях та пле­сах на плис­ко­ва­то­му Тру­ха­но­во­му ост­рові, і да­ле­ко на Обо­лоні в По­чай­ні ще лиснів ро­же­вий вечірний од­лиск. Не­бо й зем­ля не­на­че умліва­ли в теплі пиш­но­го ве­чо­ра й роз­буд­жу­ва­ли по­етич­ну та мрійну нап­ра­ву в душі мо­ло­до­го хлоп­ця. Па­хощі ре­зе­ди та лев­коїв ли­лись з клумбів. Усе не­бо, і повітря, й усі алеї на­че на­па­ха­лись і про­па­ха­лись наскрізь тим со­лод­ким ду­хом і на­га­ду­ва­ли йо­му па­хощі ре­зе­ди та гвоз­ди­ки в чорній косі ми­лої Улясі. Він не­на­че уяв­ки ба­чив гар­не та свіже Уля­си­не лич­ко.

Од то­го ча­су Літос­танський час­тенько по­чав одвіду­вать Кміту. Йо­го ду­шу ніби по­ри­ва­ла якась си­ла на ті Ли­бедські мо­чарі, з кот­рих він сам ко­лись глу­зу­вав. Кміта й Уля­ся завж­ди бу­ли ду­же лас­каві та привітні до йо­го.

Уляся по­ко­ха­ла мо­ло­до­го хлоп­ця щи­ро і вже приз­на­лась йо­му, що ко­хає йо­го.

Якось після пер­шої пре­чис­тої, влітку, Уля­ся ви­ря­ди­лась на служ­бу бо­жу в Ми­хай­лівський мо­нас­тир, де са­ме то­го дня слу­жив мит­ро­по­лит. Вже во­на наб­ли­жа­лась до мо­нас­ти­ря. На­зустріч їй Ішов Літос­танський. Во­на спи­ни­лась і поз­до­ров­ка­лась з ним.

- Куди це вас бог не­се? Пев­но, до бо­жо­го до­му? - спи­тав Літос­танський.

- Еге! але… але ще й са­ма га­разд не знаю, ку­ди нап­ра­ви­тись: чи до Софіївсько­го, чи до Ми­хай­лівсько­го, - од­повіла Уля­ся, за­пи­ку­ючись.

В неї нес­подіва­но ви­ник­ла дум­ка, що та­меч­ки ж під бра­мою Ми­хай­лівсько­го мо­нас­ти­ря стоїть між стар­ця­ми її та­то, а попліч з ним стоїть Га­лецька, а по­руч з нею стов­би­чить Мокрієвська. Во­на од­ра­зу охо­ло­ла й зблідла, аж по­по­лотніла.

«Ой, ли­шеч­ко мені! те­пер же він безп­ремінно вгля­де і впізнає їх усіх, ко­ли доб­ре при­ди­виться. Що з то­го мо­же вий­ти, і са­ма не вга­даю. Як він дізнається, що мій батько та мої знай­омі по­ши­лись в старці та ще й з то­го про­мислівства жи­вуть і хліб ма­ють, то ще, бо­ро­ни бо­же, й спро­ти­виться й од­ки­неться од ме­не», - май­ну­ла дум­ка в Улясі.

- Ходім кра­ще до Софіївсько­го со­бо­ру, - сти­ха про­мо­ви­ла Уля­ся.

- Та ви ж, здається, самі пря­му­ва­ли до Ми­хай­лівсько­го?

- Ні. Це я тільки йшла проз Ми­хай­лівський мо­нас­тир, бо хо­ди­ла гу­лять до Вла­ди­ми­ро­во­го пам'ятни­ка на го­ру.

- Та ходім-бо в Ми­хай­лівське! Там же слу­же мит­ро­по­лит. Бу­де си­ла лю­дей, ще й співа­ти­ме мит­ро­по­литський хор, - вмов­ляв па­нич Уля­сю. - Ходім-бо, ходім! Дивіться, яка он­деч­ки си­ла панів су­не до бра­ми!

Він взяв її за ру­ку. Уля­ся ру­ши­ла з місця, сту­пи­ла два сту­пені й знов спи­ни­лась. Во­на по­чу­ва­ла та­ку ва­го­ту в но­гах, не­на­че в неї но­ги пус­ти­ли коріння, кот­ре промк­ну­лось в грунт і при­рос­ло до землі.

- Ні, не піду в Ми­хай­лівське, - зго­дом ска­за­ла Уля­ся.

- Оце ди­во! Та чом же? - пи­тав Літос­танський, кот­ро­му ду­же за­ба­жа­лось по­ди­ви­тись на пиш­но­ту мит­ро­по­ли­танської одп­ра­ви.

- Я й са­ма то­му невідо­ма. Мені уяв­ляється щось не­доб­ре. Чо­мусь мені здається, що ко­ли я оце піду в Ми­хай­лівське, то навіки втра­чу щось ду­же гар­не та ду­же ми­ле.

- Ще що ви­га­дай­те! Та ходім-бо! Не гай­мо ча­су, бо ще й це­ре­монія одійде, - ска­зав Літос­танський і знов смик­нув її за ру­ку.

- Ні, не піду. Ходім кра­ще до Софіївсько­го, - ска­за­ла з на­важ­ливістю Уля­ся.

- Невже це в вас ос­та­ча яки­хось бабських за­бо­бонів? Пев­но, ви йме­те віри отій нісенітниці.

- Ба не йму віри. Але я чо­мусь ніби пе­ред­по­чу­ваю якусь на­пасть, як тільки піду оце в Ми­хай­лівське, - го­во­ри­ла Уля­ся.

- Невже ви ду­маєте, що там вас жде якась ба­ба-яга, або що там десь куй­ов­дяться злидні та вчеп­ляться до вас, побіжать слідком за ва­ми навз­догінці до ва­шої гос­по­ди і по­на­ла­зять в ха­ту, і в хиж­ку, і в ко­мо­ру? - глу­зу­вав па­нич.

- І в думці цього не маю. Але в ме­не од­ра­зу ви­ник­ло якесь чуд­не ва­ган­ня, а чо­му й зад­ля чо­го, я й са­ма га­разд цього не втям­лю, - ска­за­ла Уля­ся і рап­том кру­то по­вер­ну­лась і поп­рос­ту­ва­ла че­рез Софіївський май­дан до Софійсько­го со­бо­ру, зас­му­че­на і якось збен­те­же­на.

Літостанський му­сив вво­ли­ти її во­лю, і пішов за нею в Софіївський со­бор.

«Чудна жіноцька вда­ча! Чи це в неї якісь за­бо­бо­ни, чи па­нянське ве­ре­ду­ван­ня, чи вже й не вга­даю що».

Літостанський прос­то­яв служ­бу й провів да­ле­ченько Уля­сю, аж за мо­нас­тир.

Ще смутніша бу­ла Уля­ся, вер­та­ючись до­до­му. Во­на на­ва­жи­лась по­ба­ла­кать з батьком та­ки за­раз, на­ва­жи­лась впро­ха­ти йо­го, щоб він по­ки­нув своє про­хацт­во, не опо­га­нив і не осо­ро­мив її пе­ред людьми та мо­ло­дим Літос­танським, кот­рий вже сли­ве приз­навсь їй, що ла­ден хоч і за­раз сла­ти до неї ста­ростів.