Галецька слу­ха­ла, і їй чо­гось зда­ло­ся, що Мокрієвська тро­хи бо­жевільна й вер­зе якусь нісенітни­цю.

- Ой, ссе ме­не за сер­це, не­на­че там десь вп'ялась га­дю­ка. Ходім-бо та вип'ємо, та трош­ки по­ба­ла­каємо, моє сер­денько, моя ластівоч­ко! Не цу­рай­тесь ме­не хоч ви, бо ми ж од­ним ми­ром ма­зані: я п'яни­ця, й ви теж, пев­но, п'яни­ця.

- Мені й шко­да вас, але про шинк шко­да й го­во­ри­ти! Зро­ду-звіку не ти­ня­лась я по шин­ках і швид­ше лад­на вмер­ти, ніж пе­рес­туп­лю поріг в той ваш рай, - ска­за­ла Га­лецька.

- Ой, пе­рес­ту­пи­те той поріг! Ой, по­тяг­не й вас у те пек­ло, чи то пак у той мій рай, ще й не­за­ба­ром! Ой, не зарікай­тесь!

- Не бійтесь, не по­тяг­не. Я радніша вто­пи­тись, ніж пи­ти по шин­ках. В ме­не ча­сом ціли­ми дня­ми й рісоч­ки в роті не бу­ва. Лед­ве жи­вотію, - ска­за­ла Га­лецька й поп­ря­му­ва­ла ву­ли­цею до­до­му.

Мокрієвська вхо­пи­ла її за ру­ку, не­на­че об­ценька­ми, й не пус­ка­ла.

- Та ви, як я ба­чу, ще зовсім не­досвідна лю­ди­на. Як ся­ду я от там на лавці в шин­ку та смик­ну з півквар­ти, то в ме­не за­раз не­на­че ду­ша заг­рає й заспіває. Мені тоді нев­тям­ки, де я й хто я, і що діється зо мною: не­на­че сте­ля піднімається, й стіни розс­ту­па­ються пе­ред моїми очи­ма. Я тоді ба­чу не пас­кудні по­лиці та мис­ни­ки а пляш­ка­ми, а якісь ложі вви­жа­ються мені в опері, по­во­ло­чені й по­цяцько­вані! Хтось там в шин­ку му­ги­кає пісні, а я не­на­че чую чу­дові арії, котрі лад­на б слу­ха­ти день і ніч. A той ве­се­лий гомін кру­гом ме­не ве­се­лить ме­не, на­че гомін ве­се­ло­го ба­лу. Я по­чу­ваю се­бе тоді в яко­мусь раю, не­на­че я гу­ляю десь у квітни­ках та гар­них сад­ках, на­че ле­чу в яко­мусь прос­торі, ли­ну на кри­лах по­над лу­га­ми, по­над га­ями. Мріє пе­ре­до мною щось див­не, якась не­ви­мов­на пиш­но­та, якісь про­зорі, ніби каз­кові кар­ти­ни. Світ стає мені ми­лий. Ми­го­тять чиїсь пе­кучі очі, мріють шов­кові ву­са. Ож ходім, сер­це, та зирніть на той рай.

Мокрієвська вхо­пи­ла Га­лецьку за стан, не­на­че взя­ла на обе­ре­мок, і міцни­ми ру­ка­ми по­тяг­ла в ши­нок прос­то в од­чи­нені двері. Га­лецька опи­на­лась і по­ча­ла вип­ру­чу­ва­тись. Мокрієвська не пус­ка­ла й цуп­ри­ку­ва­ла її обо­ма ру­ка­ми. Бідна удо­ва вхо­пи­лась ру­ка­ми за одвірок і об­пер­лась но­га­ми об поріг. Навісна Мокрієвська по­ча­ла ре­го­та­тись, на­че во­на гра­лась в якоїсь смішної іграш­ки, в хре­щи­ка або в піжмур­ки.

- Та ну-бо, свя­ти­телької годі пру­ча­тись та прис­тав­ля­тись! Ще й пин­дю­читься! Отут на­ше місце! - го­во­ри­ла й пха­ла її навісна Мокрієвська, і ре­го­та­лась.

Десь на ву­лиці взявсь поліціант, не­на­че з землі виріс. Він уг­лядів, що стар­чи­хи зче­пи­лись на по­розі та вой­ду­ються, і йо­му зда­лось, що во­ни за­ве­лись і по­ча­ли бійку. Він бігцем побіг до шин­ку. Га­лецька вгляділа йо­го і рво­ну­лась з усієї си­ли, ски­ну­ла тор­бу з Мокрієвської. Буб­ли­ки з тор­би по­рос­ну­ли по схо­дах. Га­лецька вир­ва­лась і швид­ко пішла до­до­му, навіть з пе­ре­ля­ку не озир­ну­лась на­зад на шинк. В неї но­ги тру­си­лись, їй при­вид­жу­ва­лось, що поліцей­ський біжить навз­догінці за нею, от-от наз­до­же­не її і вхо­пе, як шуліка кур­ча. Во­на че­рез си­лу доп­ле­лась на Поділ до Май­бо­ро­ди­хи, бліда, аж си­ня, з синіми пруж­ка­ми попід очи­ма.

- Чого це ви ста­ли ніби аж тлінні? Аж очі вам по­за­тя­га­ло? - спи­та­ла зди­во­ва­на Май­бо­ро­ди­ха.

- Ой, бо­дай вже не ка­зать! При­че­пи­лась оце до ме­не якась при­че­па: якась про­хач­ка Мокрієвська, а як її на ймен­ня, я вже за­бу­ла, бо за­гу­би­ла її ймен­ня, як тіка­ла от поліціанта, - ска­за­ла Га­лецька, здійняв­ши тор­бу та дра­ну удя­ган­ку.

І Га­лецька роз­ка­за­ла Май­бо­ро­дисі за всі свої при­го­ди та про ли­хих старців ко­ло Пе­чер, роз­ка­за­ла й за при­чеп­ли­ву Мокрієвську та за її ней­мовірне оповідан­ня.

- Знаю, знаю, сер­це, й ту ле­да­щи­цю Мокрієвську, й тих на­хаб­них діду­ганів, і то­го доб­ро­го стар­чи­ка з блідим об­лич­чям. Наш­тов­ха­ли й мені бо­ки оті бу­зувіри та п'яню­ги. Один з тих п'янюг пре­по­га­на лю­ди­на! Лай­ли­вий та за­водіяка, ще й на ру­ку ох­ват має, бо раз вкрав в ме­не тор­бу, ще хва­ли­ти лас­ку не­бес­но­го, що бу­ла по­рож­ня. А Мокрієвська за се­бе ка­за­ла вам прав­ду. Во­на не бре­ше. Я ще доб­ре пам'ятаю, як во­на бу­ло щод­ня ка­тає по Хре­ща­ти­ку на во­ро­них ко­нях, уб­ра­на, як лялька, в шовк та ок­са­мит, са­ма гар­на, як на­мальова­на. Але во­на пос­ковз­ну­лась: ста­ла пок­рит­кою та як сту­пи­ла на ту хист­ку клад­ку, то й не вдер­жа­лась: так і шу­бовс­ну­ла в шум з го­ло­вою. А потім роз­пи­лась, ста­ла п'яню­гою. Тітка їй да­ла при­ту­лок в се­бе. Але во­на раз вик­ра­ла ключі од ша­фи й ви­дуд­ли­ла до­чис­та з пля­шок горілку. Тітка од­цу­ра­лась од та­кої не­бо­ги, бо не­бо­га й справді-та­ки не ша­ну­ва­лась. Са­ма во­на вин­на, що опи­ни­лась в про­ха­чах з тор­ба­ми на пле­чах. Є та­ких там ко­ло Пе­чер ціла мет­ка.

Галецька сиділа на тап­чані, не­на­че скам'яніла. В неї тіло об­важніло, но­ги й досі тру­си­лись, очі по­за­па­да­ли, що­ки по­за­тя­га­ло. Во­на вто­ми­лась і од ходні, і од стра­ху. Май­бо­ро­ди­ха за­ме­ту­ши­лась, гук­ну­ла на До­си­фея, щоб за­раз нас­та­вив са­мо­вар, розв'яза­ла мо­ту­зок, по­вий­ма­ла з тор­би буб­ли­ки, пиріжки та ок­рай­ці па­ля­ниць.

- От і пос­лав вам бог по­жи­вок! От і бу­де нам чим жи­ви­тись який­сь час. Во­рон го­ду­вав про­ро­ка Ілію, а нас хар­чу­ють добрі про­ча­ни, - при­ка­зу­ва­ла Май­бо­ро­ди­ха.

- Ой, не до­ве­ди, гос­по­ди, уся­ко­го хре­ще­но­го до то­го хліба. І цей хліб важ­кий, як і той, що зап­рацьова­ний важ­кою пра­цею, - обізва­лась Га­лецька.

- Але хліб, зап­рацьова­ний хоч би й кри­ва­ви­цею, все-та­ки не та­кий гіркий, - обізва­лась Май­бо­ро­ди­ха. - Чи нап­ро­си­ли ж хоч тро­хи гро­шей?

- От на­те та полічіть, бо в ме­не го­ло­ва за­мо­ро­че­на: я вже нез­дат­на й га­разд полічи­ти. Па­мо­ро­ки мені за­би­ла ота на­хаб­на Мокрієвська.

Майбородиха полічи­ла ша­ги й здо­ро­вецькі старі гривні й налічи­ла більше кар­бо­ван­ця.

- От і ма­ти­ме­мо на­по­жи­вок на який­сь час. А спо­жи­ве­мо це, знов нап­ро­си­мо. Як бог дасть, то й в вікно по­дасть. За­раз побіжу, куп­лю са­хар­цю та чай­ку та на­пою вас чаєм, то ви й одійде­те од то­го пе­ре­ля­ку, - ска­за­ла Май­бо­ро­ди­ха.

Вона нап­ну­ла на го­ло­ву хуст­ку, шви­денько пішла й при­нес­ла з крам­нич­ки чай та са­хар. До­си­фей пос­та­вив на стіл са­мо­вар. Май­бо­ро­ди­ха по­ра­лась ко­ло са­мо­ва­ра й усе роз­пи­ту­ва­ла за про­хачів та про­ха­чок, за Мокрієвську та роз­ка­зу­ва­ла за всякі свої при­го­ди в стар­цю­ванні.

- Ви, сер­це, не ди­вуй­тесь отій при­ше­ле­пу­ватій Мокрієвській. За­ве­ла її під мо­нас­тир ли­ха до­ля, не тільки дур­ний ро­зум. Бу­ли при­го­ди і в її житті. Підве­ли її під мо­нас­тир і батько, й усякі пру­ди­ву­си-гультіпа­ки, що об'їда­ли та об­пи­ва­ли її, а потім і по­ки­ну­ли. Є між ти­ми про­ха­ча­ми й такі без­та­ланні удо­ви, як оце ви. Є там і куп­чи­хи, і дя­чи­хи, і сільські ма­туш­ки-удо­ви: є уся­кові. Бу­ла ще з'яви­лась під Лав­рою од­на про­ява, якась, ка­жуть, ду­же вче­на. Щось во­но бу­ло мо­ло­де й не­по­га­не з ли­ця. Ка­жуть, що той па­нич був з бідної сім'ї, але скінчив на­уки в універ­си­теті, скрізь на­пи­ту­вав місця, нігде не на­пи­тав, та й по­чав з го­ря пи­ти. Поп­ро­пи­вав усе до реш­ти, що мав, та й пішов з тор­ба­ми шу­ка­ти хліба в Лаврі. По­пе­ре­чи­ту­вав та по­ви­учу­вав житія усіх пе­чорських свя­тих, та бу­ло ста­не ко­ло Пе­чер на при­ході та й ка­же, що во­ди­ти­ме лю­дей по Пе­че­рах і роз­ка­зу­ва­ти­ме ко­ло кож­них мо­щей, який то був свя­тий, і де він вік звіку­вав, і як прис­вя­тивсь. Ото бу­ло на­мо­ве собі душ з трид­цять або й со­рок та й во­де по Пе­че­рах, та й роз­ка­зує за кож­но­го свя­то­го ко­ло кож­ної до­мо­ви­ни. За цю пос­лу­гу він і не­ба­га­то брав з душі, тільки по шість шагів. І я раз якось ви­пад­ком нат­ра­пи­ла на йо­го та й пішла з гурт­ком в Пе­чері. Та ото од йо­го й довіда­лась ба­га­то де­чо­го про усіх свя­тих. Він з то­го дов­генько й жив собі, до­ки не довідавсь намісник та навіщось за­бо­ро­нив йо­му во­ди­ти лю­дей по Пе­че­рах. Але він, ка­жуть, вже тоді на­пи­тав собі якусь служ­бу в ка­детсько­му кор­пусі. А отой доб­рий стар­чик, що ви ба­чи­ли, й справді має до­мок, ще й чи­ма­лий, і, здається, прис­та­вив до дом­ка ще й дру­гий де­рев'яний за ви­жеб­рані гроші. Мокрієвська не бре­ха­ла, ко­ли ка­за­ла, що в йо­го доч­ка вчи­лась у гімназії.